Вигнанці - Сторінка 63

Короткі штани такого самого кольору, білі шерстяні панчохи, чорні, з широкими носками, шкіряні черевики, що застібалися великими сталевими пряжками, доповнювали його вбрання. В одній руці він держав низький поярковий капелюх, облямований золотим кантом, у другій — сувій паперів з викладеними в них його скаргами, який він сподівався передати секретареві короля.

Його сумніви про те, що йому слід було робити далі, розв'язались дуже швидко. В ті часи на гугенотів (хоч перебування їм у Франції і не було цілком заборонене) дивились як на людей, ледве терпимих у королівстві і не охоронених законами, які охороняли їх земляків-католиків. Протягом двадцяти років утиски все збільшувались, і, крім вигнання, не було засобів, якими не користувалися б проти них офіційні ханжі. Гугенотам чинили перешкоди у всіх справах, їм забороняли посідати всі громадські посади, брали їх будинки під постій для солдатів, заохочували до непослуху їх дітей, лишаючи нерозглянутими в судах всі їхні скарги на образи та кривди. Кожен негідник, який хотів задовольнити особисту злобу або влізти в довір'я до свого ханжі-начальника, міг виробляти з першим-ліпшим гугенотом що йому заманеться, не боячись закону. І, незважаючи на все, ці люди горнулися до країни, що відштовхувала їх, повні гарячої любові до рідного грунту, яка криється в глибині серця кожного француза, вважали за краще образи й кривди тут, аніж ласкавий прийом, що ждав їх за морем. Та на них уже насувалась тінь фатальних днів, коли вибір більше не залежав від їх бажань.

Двоє з королівських гвардійців, височенні молодці в синіх мундирах, які чергували в цій частині палацу, були свідками марного клопотання гугенота. Вони підійшли до нього і брутально урвали хід його думок.

— Ну, "молитовник", — похмуро промовив один із них, — забирайся-но звідси.

— Не можна сказати, щоб з тебе була окраса королівського саду, — крикнув другий, погано вилаявшись. — Що ти за цяця, що відвертаєш ніс від релігії короля, чорт би тебе взяв!

Старий гугенот гнівно й з глибоким презирством глянув на варту і повернувся, наміряючись іти геть, як раптом один з гвардійців штовхнув його в бік кінцем алебарди.

— Ось тобі, собако! — гукнув він. — Як ти смієш так дивитися на королівського гвардійця!

— Діти Веліала, — вигукнув старий, притискуючи руку до бока, — коли б я був на двадцять років молодший, ви не насмілилися б так поводитись зо мною.

— А! Ти ще виригаєш отруту, гадино? Годі, Андре! Він загрожував королівському гвардійцеві. Хапай його й тягни в караульню!

Солдати, покидавши зброю, напали на старого, та хоч обидва були високі й здорові, їм не дуже легко було упоратися з ним. Суха постать гугенота з довгими мускулястими руками кілька разів видиралася з рук насильників; аж коли старий почав уже задихатись, втомленим солдатам удалось нарешті, скрутивши йому руки назад, подухати гугенота. Та ледве вони дістали таку жалюгідну перемогу, як грізний оклик і шпага, що блиснула перед очима, примусили солдатів звільнити полоненого.

Це був капітан де Катіна. Скінчивши ранішню службу, він вийшов на терасу і несподівано опинився свідком ганебної сцени. Побачивши старика, він здригнувся і, вихопивши з піхов шпагу, кинувся вперед так несамовито, що гвардійці облишили свою жертву, причому один із них, задкуючи від загрозливого леза, послизнувся і впав, тягнучи за собою товариша.

— Негідники! — гримів де Катіна. — Що це значить?

Гвардійці насилу звелись на ноги, дуже зніяковілі.

— Дозвольте доповісти, капітан, — промовив один із них, віддаючи честь, — це гугенот, який образив королівську гвардію.

— Король відхилив його прохання, капітан, а він тупцяється на місці.

Де Катіна зблід від люті.

— Значить, коли французькі громадяни приходять звертатись до владаря їх країни, то на них повинні нападати такі швейцарські собаки, як ви? — закричав він. — Ну, заждіть же!

Він витяг із кишені маленький срібний свисток, і на цей різкий заклик з караульні вибіг старий сержант з півдюжиною солдатів.

— Ваше прізвище? — строго спитав капітан.

— Андре Меньє.

— А ваше?

— Ніколас Клоппер.

— Сержант, заарештувати Меньє і Клоппера.

— Слухаю, капітан! — одрубав сержант, смуглявий посивілий солдат, учасник походів Конде і Тюренна.

— Віддати їх сьогодні ж під суд.

— На якій підставі, капітан?

— Як звинувачених у нападі на старого поважного громадянина, що прийшов з проханням до короля.

— Він сам признався, що гугенот, — в один голос виправдовувались звинувачені.

— Гм!.. — сержант нерішуче смикав свої довгі вуса. — Накажете так формулювати обвинувачення? Як угодно капітанові…

Він злегка знизав плечима, ніби сумніваючись, щоб із цього вийшло щось путнє.

— Ні, — сказав де Катіна, якому нараз спала щаслива думка. — Я обвинувачую їх у тому, що вони, кинувши алебарди під час перебування на варті, з'явились переді мною в брудних і розтріпаних мундирах.

— Так буде краще, — зауважив сержант з вільністю старого служаки. — Грім і блискавка! Ви осоромили всю гвардію! Ось як посидите годину на дерев'яному коні з мушкетами, прив'язаними до кожної ноги, тоді добре затямите, що алебарди повинні бути в руках у солдатів, а не валятися на королівській галявині. Взяти їх! Слухай! Направо кругом! Марш!

І маленький загін гвардійців рушив у супроводі сержанта.

Гугенот мовчки й похмуро стояв осторонь, нічим не виявляючи радості від несподівано щасливого для нього кінця; але коли солдати пішли, він і молодий офіцер швидко підійшли один до одного.

— Аморі, я не сподівався бачити тебе!

— Як і я, дядю. Скажіть, будь ласка, що привело вас у Версаль?

— Вчинена мені несправедливість, Аморі. Рука нечестивих тяжить над нами, і в кого ж просити захисту, як не в короля?

Молодий офіцер похитав головою.

— У короля добре серце, — промовив де Катіна. — Але він дивиться на світ тільки крізь окуляри, надіті йому камарильєю. Вам нема чого сподіватися від нього.

— Він майже прогнав мене з очей геть.

— А спитав ваше ім'я?

— Так, і я назвав себе. Молодий гвардієць свиснув.

— Ходімо до воріт, — сказав він. — Ну, коли мої родичі приходитимуть сюди й заводитимуть суперечки з королем, моя рота незабаром залишиться без капітана.

— Король не добрав, що ми родичі. Але мені дивно, небоже, як ти можеш жити в цьому храмі Ваала, не поклоняючись кумирам.

— Я ховаю віру в серці.

Старик серйозно похитав головою.

— Ти йдеш по дуже вузькому шляху, повному спокус і небезпек, — промовив він. — Тяжко тобі, Аморі, простувати шляхом господнім, ідучи разом з тим обіруч з гнобителями його народу.

— Ех, дядю! — нетерпляче вигукнув молодий чоловік. — Я солдат короля і залишаю отцям церкви вести богословські суперечки. А сам хочу тільки прожити чесно і вмерти, виконуючи свій обов'язок. До всього ж іншого яке мені діло?

— І згоден жити в палацах і їсти на дорогому посуді, — гірко промовив гугенот, — тоді як рука нечестивих тяжить над твоїми кревними, коли виливається чаша лиха, стогони й зойки лунають по всій країні.

— Та що ж, нарешті, трапилось? — спитав молодий офіцер, спантеличений біблійними висловами, що були поширені серед французьких протестантів.

— Двадцять чоловік моавітян розміщено у мене в домі на чолі з якимось капітаном Дальбером, який уже давно став бичем Ізраїлю.

— Капітан Клод Дальбер з лангедокських драгунів? У мене вже є з ним деякі рахунки.

— Ага! І розсіяні вівці стада господнього теж мають дещо проти цього лютого пса й гордовитого нечестивця.

— Що ж він зробив?

— Його люди розташувались у моєму домі, наче міль у паках сукна. Ніде немає вільного містечка. А сам муж цей сидить у моїй кімнаті, задерши ноги в чоботищах на мої стільці з іспанської шкіри, з люлькою в роті, з графином вина під рукою і вирікає, немов сичить, різні мерзотні слова. Він побив старого П'єра.

— А?!

— І зіпхнув мене в підвал.

— А??!

— Бо п'яний хотів обняти твою кузину Адель.

— О!!!

З кожним новим вигуком молодий чоловік червонів усе більше й більше, а брови його зсувалися все ближче й ближче. При останніх словах старика він зовсім розлютився і несамовито кинувся вперед, тягнучи дядю за руку. Вони бігли по одній з кручених стежок, обсаджених високою живою огорожею, з-за якої часом виглядали фавни або мармурові німфи, що дрімали серед зелені. Дехто з зустрічних придворних здивовано дивився на цю чудну пару. Але молодий чоловік був надто заглиблений у думки і не звертав уваги на гуляючих. Не перестаючи бігти, він проминув серповидну доріжку, яка простяглася повз дюжину кам'яних дельфінів, що викидали з рота воду на купку тцитонів, потім алею гігантських дерев, які мали такий вигляд, ніби росли тут кілька віків, але справді тільки недавно були привезені з величезними труднощами з Сен-Жермена і Фонтенебло. Біля хвіртки з саду на дорогу старий зупинився, захекавшись від безупинного бігу.

— Як ви приїхали, дядю?

— Коляскою.

— А де вона?

— Он там, за гостиницею.

— Ну, ходімо туди.

— Ти теж поїдеш, Аморі?

— Судячи з ваших слів, пора й мені появитися у вас. У вашому домі не зайвим буде мати людину з шпагою коло пояса.

— А що ти збираєшся робити?

— Переговорити з цим капітаном Дальбером…

— Значить, я образив тебе, небоже, сказавши, що твоє серце не цілком належить Ізраїлеві.

— Що мені до Ізраїлю? — нетерпляче гукнув де Катіна. — Я тільки знаю, що хоч би кузина Адель поклонилась громові, як абенакійська жінка, або звернулась із своїми невинними молитвами до Гітчі Маніту[1], то й тоді хотів би я бачити ту людину, яка насмілилася б торкнутися до неї. А! Ось під'їздить наша коляска! Жени щодуху, кучер, одержиш п'ять ліврів, коли менш ніж за годину ми прибудемо до застави Інвалідів.

Важко було мчати швидко в часи безресорних екіпажів і забрукованих диким каменем шляхів, але кучер стьобав кошлатих, непідстрижених коней, і коляска, підстрибуючи, гуркотіла по дорозі. Придорожні дерева мигтіли перед заскленими дверцятами коляски, а біла курява здіймалася слідом. Капітан гвардії барабанив пальцями по колінах, нетерпляче крутився на сидінні і час від часу звертався з питаннями до свого понурого супутника.

— Коли це все сталося?

— Учора ввечері.

— А де тепер Адель?

— Дома.

— А цей Дальбер?

— О, він теж там!

— Як! Ви рискнули залишити її в руках цієї людини, а самі поїхали у Версаль?

— Вона замкнулась на замок у своїй кімнаті.

— А, що значить якийсь замок! — Молодий чоловік, сам не свій від безсилої люті, потряс кулаком у повітрі.

— П'єр там?

— Він безсилий.

— І Амос Грін?

— О, цей кращий.