Вигнанці - Сторінка 64

Він, очевидно, справжній мужчина. Його мати природжена француженка з острова Статень, коло Мангаттана. Вона була одною з розсіяних овець стада, які рано втекли від вовків, коли рука короля тільки-но стала тяжіти над Ізраїлем. Амос розмовляє французькою мовою, але з вигляду не схожий на француза, і манери у нього зовсім інші.

— Він вибрав поганий час, щоб відвідати Францію.

— Може, тут криється незрозуміла для нас мудрість.

— І ви лишили його у вас в домі?

— Так, він сидів з Дальбером, курив і розповідав йому дивні пригоди.

— Яким він може бути оборонцем? Чужа людина в незнайомій країні. Ви погано зробили, дядю, лишивши Адель саму.

— Вона в руках божих, Аморі.

— Сподіваюсь. О, я палаю від нетерплячки швидше бути там!

Він вистромив голову, не звертаючи уваги на хмару куряви, що здіймалася з-під коліс, і, витягши шию, дивився крізь неї вперед на довгу, колінкувату річку і велике місто, уже ясно видне в тонкому синястому мареві, де вимальовувались обидві башти собору Богоматері, високий шпиль святого Іакова і цілий ліс інших шпилів і дзвіниць — пам'яток восьми століть набожності Парижа. Незабаром дорога повернула до Сени, міський мур все ближчав, аж поки подорожні в'їхали, нарешті, в місто південними ворітьми і коляска застрибала з гуркотом по кам'яному брукові, лишивши праворуч великий Люксембурзький палац, а ліворуч — останню споруду Кольбера, богадільню інвалідів. Зробивши крутий поворот, екіпаж опинився на набережній і, переїхавши Новий міст, повз величний Лувр, добувся до лабіринту вузьких, але багатих вулиць, що прямували на північ. Молодий чоловік все ще дивився у вікно, але йому закривала все величезна позолочена карета, що з гуркотом, важко їхала перед коляскою. Однак коли вулиця стала ширша, карета повернула вбік, і офіцерові вдалося побачити будинок, куди він поспішав.

Перед будинком стояв величезний натовп людей.

Розділ VI

БІЙКА В БУДИНКУ

Будинок купця-гугенота — висока, вузька будівля — стояв на розі вулиць Сен-Мартіна і Бірона. Він був чотириповерховий, такий же суворий і похмурий, як його власник, мав високу, загострену покрівлю, довгі вікна з ромбовидними шибками, фасверк з пофарбованого чорною фарбою дерева з проміжками, заповненими штукатуркою, і п'ять кам'яних приступок, що вели до вузького й темного входу в будинок. На верхньому поверсі був склад запасних товарів; до другого й третього прироблені були балкони з міцними дерев'яними балюстрадами.

Коли дядя з небожем вискочили з коляски, вони опинилися перед густим натовпом людей, очевидно, чимсь дуже збуджених. Усі дивилися вгору. Глянувши в тому ж напрямку, молодий офіцер побачив видовище, яке позбавило його здібності почувати щось інше, крім найбільшого здивування.

З верхнього балкона головою вниз висіла людина в яскраво-блакитному кафтані й білих штанях, які носили королівські драгуни. Капелюх та парик злетіли, і стрижена голова повільно гойдалась назад і вперед на вишині п'ятдесяти футів над бруком. Обличчя підвішеного, звернене до вулиці, було смертельно бліде, а очі міцно заплющені, ніби він не зважувався розплющити їх, боячись страшної долі, що загрожувала йому. Зате голос його гучно лунав по околиці, сповнюючи повітря благаннями про допомогу.

В кутку балкона стояв молодий чоловік і, нахилившись над поруччями, держав за ноги повислого в повітрі драгуна. Він дивився не на свою жертву, а, повернувши голову через плече, уп'явся пильним поглядом в юрбу солдатів, що купчилися біля великого відчиненого вікна, яке виходило на балкон. В повороті його голови почувався гордий виклик, а солдати нерішуче тупцялися на місці, не знаючи, чи кинутися їм уперед, чи йти собі.

Раптом юрба скрикнула від хвилювання. Молодий чоловік випустив одну ногу драгуна, держачи його тільки за другу, причому перша безпорадно теліпалась у повітрі. Даремно жертва чіплялася руками за стіну позад себе і галасувала щосили.

— Втягни мене назад, чортів сину, втягни назад! — кричав він. — Ти хочеш убити мене, чи що? Поможіть, люди добрі, рятуйте!

— Ви хочете, щоб я втяг вас назад, капітан? — спитав молодий чоловік ясним і сильним голосом, прекрасною французькою мовою, але з акцентом, який здавався чудним юрбі внизу.

— Так, чорт візьми, так!

— То відішліть своїх людей.

— Забирайтесь геть, йолопи, лобурі! Ви хочете, щоб я розбився об брук? Геть! Забирайтесь геть, кажу вам!

— Отак краще! — промовив молодий чоловік, коли солдати зникли. Він потяг драгуна за ногу і підняв його так, що той міг обернутися, ухопившись за нижній ріг балкона.

— Ну, як ви себе тепер почуваєте? — поцікавився молодий чоловік.

— Держіть мене, бога ради, держіть!

— Я держу вас досить міцно.

— Ну, то втягніть мене.

— Не треба квапитись, капітан. Ви чудово можете розмовляти і в такому положенні.

— Втягніть мене, мосьє, швидше!

— Усе в свій час. Боюсь, що вам не дуже зручно розмовляти, теліпаючись у повітрі.

— Ох, ви хочете вбити мене!

— Навпаки, збираюсь урятувати.

— Хай благословить вас бог!

— Але тільки на певних умовах.

— О, наперед погоджусь на них. Ах! Я зараз упаду!

— Ви залишите цей будинок — ви і ваші люди — і не посмієте більше турбувати ні старика, ні мадмуазель. Даєте обіцянку?

— О, так, так, ми підемо собі.

— Слово честі?

— Звичайно. Тільки втягніть мене!

— Не так швидко. В цьому положенні легше розмовляти з вами. Я не знаю тутешніх законів. Може, такі речі у Франції заборонені. Обіцяйте, що мені не буде неприємностей.

— Ніяких! Тільки втягніть мене!

— Гаразд! Ну, прошу!

Він став тягнути драгуна за ногу, а той конвульсивно чіплявся за поруччя, аж поки, під схвальний гомін юрби, не перевалився, нарешті, через балюстраду і не простягся на балконі, де пролежав якийсь час непорушно, як камінь. Потім, хитаючись, драгун звівся на ноги і, не глянувши на супротивника, з лютим криком кинувся в одчинені двері.

Поки нагорі відбувалась ця маленька драма, де Катіна вдалося звільнитись від заціпеніння, що охопило його, і він заходився енергійно продиратись крізь юрбу разом із своїм супутником, так що обоє незабаром опинилися майже коло входу. Мундир королівського гвардійця вже сам собою міг бути пропуском скрізь, а крім того і обличчя старого Катіна було добре відоме у всій околиці, і всі присутні розступались, щоб дати їм пройти в будинок. Двері розчинились, і в темному коридорі прибулих зустрів старий слуга, ламаючи руки.

— Ох, хазяїне! Ох, хазяїне! — кричав він. — Ох, що діється! Яка ганьба! Вони уб'ють його!

— Кого?

— Доброго мосьє з Америки. О, боже мій! Чуєте? Саме в цю мить крики й гармидер, що знову знялися нагорі, раптом закінчились страшенним гуркотом, перемішаним з вибухом лайок, гамору, так, ніби старий будинок здригався до самісіньких підвалин. Офіцер і гугенот прожогом кинулись нагору і вже стали сходити на другий поверх, звідки лунали крики, коли раптом назустріч їм вилетів великий годинник тижневого заводу і, перестрибуючи через чотири приступки, відразу перескочив через площадку і вдарився об протилежну стіну, де розсипався на купу металевих коліщат і дерев'яних уламків. Через мить на площадку викотився клубок з чотирьох людей і дерев'яних уламків. Боротьба тривала й на площадці. Люди схоплювались, падали, знов підіймались і дихали всі разом, нагадуючи тягу в димарі. Вони так переплелися між собою, що важко було розгледіти їх. Було тільки видно, що середній вдягнений в одяг з чорного фламандського сукна, а інші троє — в солдатську форму. Чоловік, на якого напали, був такий дужий і міцний, що, як тільки йому вдавалося стати на ноги, він тягав за собою по площадці супротивників, наче дикий кабан повислих на ньому собак. Офіцер, який вибіг услід за цим клубком, простяг був руку, щоб схопити цивільного, але відразу ж з лайкою відсмикнув її назад, бо цивільний добряче вкусив його міцними білими зубами за великий палець лівої руки.

Тулячи до губ поранену руку, офіцер вихопив шпагу і заколов би свого беззбройного супротивника, якби де Катіна, кинувшись уперед, не схопив його за руку.

— Ви негідник, Дальбер! — гукнув він.

Несподівана поява королівського лейб-гвардійця справила магічний вплив на тих, що билися. Дальбер відскочив назад, не приймаючи від губ пальця, і, опустивши шпагу, насуплено дивився на прибулого. Його довге жовте обличчя перекривилося від гніву, а маленькі чорні очі горіли люттю й диявольським вогнем незадоволеної помсти. Солдати кинули свою жертву і, засапані, вистроїлися в ряд, а молодий чоловік притулився до стіни й, струшуючи порох зі своєї чорної одежі, дивився то на свого рятівника, то на супротивників.

— У нас з вами давні рахунки, Дальбер! — промовив де Катіна, витягаючи рапіру.

— Я тут з наказу короля, — понуро відповів Дальбер.

— Безперечно. Бороніться, мосьє!

— Кажу вам, я тут з обов'язку служби.

— Дуже добре. Схрещуйте шпагу!

— Я не сварився з вами.

— Ні? — Де Катіна ступив наперед і вдарив його по обличчю. — Мені здається, у вас тепер є привід до дуелі, — промовив він.

— Чорти! — загорлав капітан. — До зброї, хлопці! Ей, ви там, нагорі! Візьміть цього чоловіка і схопіть полоненого! Іменем короля!

На його заклик сходами збігло ще з десяток солдатів, а троє, що були на площадці, кинулися знову на свого недавнього супротивника. Він викрутився і вихопив з рук старого купця товстий дубовий ціпок.

— Я з вами, мосьє! — промовив він, стаючи попліч гвардійського офіцера.

— Заберіть вашу челядь і бийтеся зі мною, як годиться дворянинові, — крикнув де Катіна.

— Дворянин?! Тільки послухати цього міщанина-гугенота, сім'я якого торгує сукном!

— Ах ти, боягуз! Я шпагою напишу на твоїй пиці, що ти брехун!

Він кинувся наперед і зробив удар, що влучив би просто в серце Дальберові, якби не впала важка шабля одного драгуна на його тоншу зброю і не перерубала леза коло самої ручки. З переможним криком ворог люто кинувся до нього, підіймаючи рапіру, але сильний удар ціпком, зроблений молодим іноземцем, примусив його випустити зброю, яка, задзвенівши, упала додолу. Один із солдатів, що стояли на сходах, вихопив пістолет і націлився в голову де Катіна. Постріл поклав би край сутичці, але в цю мить якийсь низенький дідок, що спокійно увійшов з вулиці і, очевидно, зацікавлений усією цією сценою, з усмішкою дивився на всіх, раптом ступив наперед і таким твердим і владним голосом наказав бійцям опустити зброю, що всі шпаги відразу вдарились об підлогу, ніби на муштрі.

— Ну, мосьє! Ну, мосьє! — строго промовив старичок, по черзі дивлячись на кожного.