Вигнанці - Сторінка 65

Це був дуже маленький рухливий чоловік, худий, як тріска, з випнутими зубами й величезним париком, довгі локони якого ховали обриси його зморшкуватої шиї й вузьких плечей. Одягнений він був у довгополий кафтан з оксамиту мишастого кольору, оздоблений золотом; високі шкіряні чоботи та маленький триухий капелюх з золотим кантом надавали йому трохи войовничого вигляду. Його постава і манери відзначались витонченістю: високо піднята голова, гострий погляд чорних очей, тонкі риси обличчя, самовпевненість у кожному русі — все це виявляло в ньому людину, звиклу наказувати. І справді, у Франції, так само як і за її межами, мало було людей, яким нарівні з королем не було відоме ім'я цього невеликого чоловічка, що стояв на площадці гугенотського будинку з золотою табакеркою в одній руці із мереживною хусткою в другій. Хто не знав останнього з великих французьких вельмож, найхоробрішого з французьких полководців, всіма любимого Конде, переможця при Рокруа і героя Фронди? Побачивши його худе, жовте обличчя, драгуни і їх начальник втупили в нього очі, а де Катіна підняв уламок своєї рапіри, віддаючи честь.

— Е, е! — скрикнув старий воїн, придивляючись до нього. — Ви були зі мною на Рейні… Е? Я пам'ятаю ваше обличчя, капітан. А ваші родичі були з Тюренном.

— Я був у Пікардійському полку, ваша світлість. Моє прізвище — де Катіна.

— Так, так. А хто ви, мосьє, чорт би вас узяв?

— Капітан Дальбер, ваша світлість, з лангедокських драгунів.

— Е! Я проїздив мимо в кареті і бачив, як ви висіли догори ногами. Молодий чоловік втягнув вас, очевидно, з умовою…

— Він заприсягся, що піде геть з будинку, — крикнув молодий іноземець. — Але коли я підняв його, то негідник напустив на мене своїх людей, і ми всі вкупі, скотилися зі сходів.

— Присягаюсь честю, ви не мало залишили слідів, — сказав Конде, усміхаючись і дивлячись на уламки, що вкривали підлогу. — Так ви порушили дане вами слово, капітан Дальбер?

— Я не міг іти на угоди з гугенотом і ворогом короля, — понуро відрапортував драгун.

— Очевидно, ви могли йти на угоди, але не виконувати їх. А чому ж ви, мосьє, пустили його, коли перевага була на вашому боці?

— Я повірив його обіцянці.

— Мабуть, ви довірливі з природи.

— Я звик мати справу з індійцями.

— Е! І ви гадаєте, що слово індійця вірніше за слово королівського драгуна?

— Годину тому я цього не думав.

— Гм!

Конде захопив великий понюх тютюну, втягнув у ніс, потім струсив мереживною хусткою порошинки, які впали на його оксамитний кафтан.

— Ви дуже сильні, шановний пане, — промовив він, уважно дивлячись на широкі плечі й високі груди молодого іноземця. — Ви, гадаю, з Канади?

— Я бував там, але сам я з Нью-Йорка.

Конде похитав головою.

— Це острів? — спитав він.

— Ні, мосьє, місто.

— В якій провінції?

— В Нью-Йоркській.

— Значить, головне місто?

— Ні, головне місто — Альбані.

— А чому ви розмовляєте по-французькому?

— Моя мати — француженка з походження.

— Ви давно в Парижі?

— Добу.

— Е! І вже почали вивішувати з балконів земляків своєї матері!

— Він чіплявся до однієї дівчини, мосьє. Я попросив його припинити це, тоді він вийняв шпагу і вбив би мене, якби я не схопився з ним. Тоді він гукнув на допомогу своїх людей. Щоб тримати їх на потрібній відстані, я заприсягся, що спущу його вниз головою, якщо солдати ступнуть хоч крок уперед. А коли я пустив його, вони знову кинулись на мене, і я не знаю, чим би воно скінчилось, якби ось цей мосьє не заступився за мене.

— Гм! Ви зробили прекрасно. Ви молодий, але спритний.

— Я виріс у лісі.

— Якщо там багато таких, як ви, то моєму приятелеві де Фронтенаку буде чимало клопоту, перш ніж йому вдасться заснувати ту імперію, про яку він мріє. Але що все це значить, капітан Дальбер? Чим ви можете виправдатись?

— Королівським наказом, ваша світлість.

— Е! Хіба король дав вам право ображати дівчину? Не чував, щоб його величність був занадто жорстоким до жінок, — промовив Конде з сухим, уривчастим сміхом, знову беручи пучками понюх тютюну.

— Ваша світлість, наказано вживати всіх заходів, щоб примусити цих людей увійти в лоно істинної церкви.

— Слово честі, ви страшенно схожі на апостола і борця за святу віру! — вигукнув Конде, глузливо дивлячись на грубе обличчя драгуна своїми блискучими чорними очима. — Виведіть звідси своїх людей, капітан, і щоб ноги вашої не було тут.

— Але наказ короля, ваша світлість…

— Коли я побачу короля, то скажу йому, що замість солдатів я знайшов тут розбійників. Ні слова, пане! Геть! Ганьбу вашу ви берете з собою, а честь лишиться тут.

В одну мить з насмішкуватого, манірного старого ферта він обернувся на суворого воїна з непорушним лицем і вогненним поглядом. Дальбер відступив перед його похмурим поглядом і пробурмотів команду. Солдати, тупочучи ногами й брязкаючи шаблями, один за одним почали спускатися сходами.

— Ваша світлість, — промовив старий гугенот, виступаючи наперед і розчиняючи одні з дверей, які виходили на площадку. — Ви справді стали рятівником Ізраїлю і перешкодою для зухвалих. Чи не зробите мені честь відпочити під моєю покрівлею і випити кубок вина, перше ніж іти далі?

Конде звів свої густі брови, слухаючи біблійні вислови купця, але з чемним поклоном прийняв запрошення. Увійшовши в кімнату, він здивовано й захоплено оглянув її розкішну обстанову. Дійсно, кімната з панелями темного блискучого дуба, з полірованою підлогою, величним мармуровим каміном і прекрасною ліпною стелею могла б бути окрасою всякого палацу.

— Моя карета жде внизу, і мені не можна більше баритися, — сказав Конде, — Я не часто залишаю свій замок у Шантіньї для Парижа, і тільки щасливий випадок дав мені сьогодні можливість бути корисним поважним людям. Коли біля будинку бачиш як вивіску драгуна, що висить у повітрі догори ногами, то трудно проїхати мимо, не довідавшись про причину. Але боюсь, мосьє, що поки ви лишитесь гугенотом, вам не буде спокою у Франції.

— Справді, закон надто жорстокий до нас.

— І буде ще більш жорстоким, коли правда те, що я чув при дворі. Дивуюся, чому ви не покинете Франції?

— Мої справи і мій обов'язок затримують мене тут.

— Ну, звичайно, кожен знає, що для нього краще. А чи не доцільніше схилитися перед грозою.

Гугенот зробив рух жаху.

— Ну, ну, я ж не хотів запропонувати нічого образливого. А де ж прекрасна мадмуазель, причина всієї цієї пригоди?

— Де Адель, П'єр? — спитав купець у старого слуги, який вніс на срібному підносі плескату пляшку й кольорові венеціанські келихи.

— Я замкнув її в своїй кімнаті, хазяїне.

— А де ж вона тепер?

— Я тут, батьку.

Молода дівчина вбігла в кімнату і кинулась на шию до батька.

— О, я сподіваюсь, що ці лихі люди не образили вас, любий тату!

— Ні, ні, люба дитино, ми всі цілі завдяки його світлості принцеві Конде.

Адель звела очі і відразу опустила їх перед пильним поглядом старого воїна.

— Хай віддячить вам бог, ваша світлість! — пробурмотіла вона. Її прекрасне обличчя зашарілось від збентеження. Ніжний, гарний овал, великі сірі очі, хвиля блискучого волосся, що своїм темним кольором відтінювало маленькі, схожі на черепашки вушка, й алебастрова білість шиї — все це викликало захоплення в Конде, який за шістдесят років перебачив усіх красунь при дворах трьох королів. Він з захватом дивився на маленьку гугенотку.

— Е! Справді, мадмуазель, ви примушуєте мене бажати скинути з плечей так років із сорок!

Він уклонився й зітхнув, як це було в моді в часи Бекінгема, який прибув, щоб скорити серце Анни Австрійської, та династії кардиналів, що досягла тоді найвищого розквіту.

— Франції було б важко втратити ці сорок років, ваша світлість.

— Е, е! До всього ще й гострий язичок? Так, ваша дочка, мосьє, визначилась би своїм розумом і при дворі.

— Боронь боже, ваша світлість! Вона така невинна й скромна…

— Ну, це поганий комплімент для двору. Напевне, мадмуазель, вам хотілося б виїздити у великий світ, слухати приємну музику, бачити все прекрасне і носити коштовності, а не дивитись вічно на вулицю Сен-Мартіна й сидіти в цьому великому похмурому будинку, аж поки не зів'януть троянди на щічках ваших?

— Де тато, там і мені добре, — відповіла молода дівчина, кладучи обидві руки на руку батькові. — Я не бажаю нічого більшого від того, що маю.

— А я думаю, що тобі найкраще піти до себе в кімнату, — строго зауважив старий купець: він знав погану репутацію, яка встановилася за принцем щодо жінок, незважаючи на такий поважний вік його. Конде наблизився до молодої дівчини і навіть поклав свою жовту руку на її руку. Адель швидко відскочила назад. Маленькі чорні очі принца спалахнули недобрим вогником.

— Ну, ну! — промовив він, коли Адель, виконуючи батьків наказ, поспішно рушила до дверей. — Вам рішуче нема чого боятися за свою голубку. Принаймні цей яструб не може заподіяти ніякої шкоди, хоч би яка приваблива була здобич. Але я справді бачу, що вона така ж гарна душею, як і зовнішністю, а більшого не можна сказати навіть про ангела. Карета жде мене, месьє. До побачення!

Він нахилив голову у величезному парику і задріботів до виходу своєю вишуканою, хизуватою ходою.

З вікна де Катіна побачив, що він сів у той роззолочений екіпаж, який затримав їх, коли вони швидко поверталися з Версаля.

— По честі, — промовив він, звертаючись до молодого американця, — звичайно, ми багато чим мусимо дякувати принцеві, але ще більше вам, мосьє. Ви рискували життям заради моєї кузини, і, якби не ваш ціпок, Дальбер проштрикнув би мене наскрізь, скористувавшись своїм успіхом. Вашу руку, мосьє! Таких речей не забувають.

— Еге, йому слід подякувати, Аморі! — приєднав і свій голос старий гугенот, що саме повернувся, провівши до карети славетного гостя. — Його підняв господь як заступника пригноблених і помічника тим, хто пробуває в скруті. Хай буде над тобою благословення старця, Амос Грін! Рідний син не зробив би для мене більше, ніж зробив ти — чужий.

Молодий гість здавався більше збентеженим від таких виявів вдячності, ніж від усіх попередніх подій. Кров кинулась в його загоріле, тонко окреслене обличчя, гладеньке, як у дитини, але з твердо обведеними губами й проникливим поглядом блакитних очей, що виявляли неабияку силу волі.

— У мене за морем є мати й дві сестри, — соромливо промовив він.

— І заради їх ви поважаєте жінок?

— Ми всі там поважаємо їх.