Вигнанці - Сторінка 66

Може, тому, що жінок там дуже мало. Тут, у Старому світі, ви не знаєте, як обходитись без них. Мені весь час доводилось блукати понад озерами за хутром, місяцями жити серед дикунів у вігвамах червоношкірих, бачити їх брудне життя, слухати їх погані речі, коли вони навкарачки, по-жаб'ячому, сидять навколо своїх вогнищ. Потім, коли я повертався в Альбані до рідних і слухав, як сестри грають на клавікордах і співають, а мати розповідає про Францію колишніх часів, про своє дитинство та про все, вистраждане за правду, тоді я цілком усвідомив, що значить добра жінка і як вона, мов сонце, викликає назовні все краще й благородне в нашій душі.

— Справді, дами повинні бути дуже вдячні вам, мосьє, ви такий же красномовний, як і хоробрий, — промовила Адель Катіна, стоячи на порозі відчинених дверей і слухаючи його останні слова.

Він на хвилину забувся і висловлювався рішуче й не соромлячись. Побачивши молоду дівчину, він знову почервонів і опустив очі.

— Більшу частину свого життя я прожив у лісах, — говорив він далі, — а там доводиться так мало розмовляти, що можна й зовсім розучитись. Тим-то й виникло бажання у батька дати мені змогу пожити якийсь час у Франції. Він хоче, щоб я навчився дечому й іншому, крім полювання та торгівлі.

— А скільки часу ви збираєтесь пробути в Парижі? — спитав гвардієць.

— Доки по мене приїде Ефраїм Саведж.

— А це хто?

— Капітан "Золотого жезла".

— Це ваш корабель?

— Так, мого батька. Судно було в Брістолі, тепер у Руані, а потім знову попливе у Брістоль. Коли воно повернеться звідти, Ефраїм приїде по мене в Париж і забере мене.

— А як вам подобається Париж?

Молодий чоловік усміхнувся.

— Мені казали ще раніше, що це дуже жваве місто, і, судячи з того малого, що мені довелось побачити сьогодні вранці, я цілком упевнився в справедливості тієї думки, що це найжвавіше місто, яке доводилось мені коли-небудь бачити.

— І справді, — погодився де Катіна, — ви надзвичайно жваво спустились сходами вчотирьох; попереду вас, наче кур'єр, летів голландський годинник, а позаду ціла купа уламків. Але ж міста ви ще не бачили?

— Тільки вчора, проїздом, відшукуючи цей будинок. Надзвичайне місто, але мені тут не вистачає повітря. От Нью-Йорк — теж велике місто, але яка різниця! Кажуть, там аж три тисячі жителів, і ніби вони можуть виставити чотириста бійців, тільки цьому важко повірити. Але там з кожного місця можна бачити творіння боже — дерева, зелену траву, блиск сонця у затоці й на річках. А тут тільки камінь та дерево, дерево та камінь. Ну, справді, ви повинні бути дуже міцно збудовані, коли можете почувати себе здоровими в такому місці.

— А нам здається, що міцні маєте бути ви, які живете по лісах та понад річками, — заперечила молода дівчина. — Дивно, як ви можете знаходити дорогу в такій пустині?

— Ну от! А я дивуюсь, як ви не боїтеся заблудитися серед тисяч будинків. Я сподіваюсь, сьогодні буде ясна ніч.

— Нащо це вам?

— Тоді можна побачити зірки.

— Ви ж не знайдете в них ніякої зміни.

— Тільки це й потрібно. Коли я побачу зірки, то буду знати, в якому напрямку треба йти, щоб потрапити в цей будинок. Удень я можу взяти ніж і робити мимохідь, зарубки на деревах, а то важко буде знайти свій слід сюди; тут проходить стільки людей.

Де Катіна розсміявся.

— Ну, знаєте, Париж здаватиметься вам іще жвавішим, коли ви позначатимете свій шлях зарубками на дверях, мов на деревах у лісі. Але, може, попервах вам краще мати провожатого. Якщо у вас, дядю, знайдеться в конюшні пара вільних коней, то я зможу взяти нашого друга у Версаль, де я змушений чергувати кілька днів. Там він може лишитися зі мною, якщо не погидує солдатським приміщенням, і побачить більше цікавого, ніж на вулиці Сен-Мартіна. Що ви на це скажете, мосьє Грін?

— Буду дуже радий поїхати з вами, коли тут не загрожує більше ніяка небезпека.

— О, за це не бійтесь, — сказав гугенот. — Розпорядження принца Конде буде щитом і захистом на багато днів. Я звелю П'єрові осідлати вам коней.

— А я скористуюсь недовгим часом, який лишився в мене, — промовив гвардієць, підходячи до вікна, де ждала його Адель.

Розділ VII

НОВИЙ І СТАРИЙ СВІТ

Молодий американець незабаром був готовий вирушити в дорогу, але де Катіна гаявся до останньої хвилини. Нарешті, одійшовши від коханої дівчини, він поправив свій галстук, струсив порох з блискучого мундира і оглянув критичним поглядом темний одяг супутника.

— Де ви купували це вбрання? — спитав він.

— У Нью-Йорку, перед від'їздом.

— Гм! Сукно непогане, темний колір у моді, але крій незвичайний для наших очей.

— Я тільки знаю, що мені було б далеко зручніше в моїй мисливській куртці й штиблетах.

— А капелюх… У нас тут не носять таких плоских крисів. Подивимось, чи не можна змінити фасон.

Він узяв капелюх і, загнувши один край, пришпилив його до верху золотою шпилькою, вийнятою з власної манішки.

— Ну, тепер він має цілком військовий вигляд і здався б кожному одним з королівських мушкетерів, — сміючись, промовив він. — Штани з чорного сукна й шовку нічогенькі, але чому у вас немає шпаги?

— Я беру з собою рушницю, коли виїжджаю з дому.

— Mon dien, та вас же схоплять, як бандита.

— У мене є ніж.

— Іще гірше. Мабуть, доведеться обійтися без шпаги і, очевидно, без рушниці. Дозвольте мені перев'язати вам галстук. От так! Ну, — а тепер, коли маєте охоту проскакати десять миль, то я до ваших послуг.

І справді, молоді люди, що проїздили верхи вузькими й людними вулицями Парижа, являли собою дивний контраст. Де Катіна, старший на п'ять років, з тонкими й дрібними рисами обличчя, гостро закрученими вусами, невеликою, але стрункою й зграбною постаттю в блискучій одежі, здавався втіленням нації, до якої належав.

Його супутник, високий на зріст і міцної будови, повертаючи своє сміливе і разом задумливе обличчя то в один, то в другий бік, жваво розглядав навколишнє чудне, нове життя, втілював тип, який був, правда, ще не закінчений, але мав усі дані стати вищим із двох. Коротко обстрижене жовте волосся, блакитні очі і дебеле тіло свідчили, що в жилах його текло більше батькової крові, ніж материної. Навіть темна одежа з поясом, без шпаги, якщо й не милувала очей, то говорила про належність її власника до тієї дивної породи людей, найупертіші бої й блискучі перемоги яких підкоряли собі природу як на морях, так і на Неосяжних просторах суші.

— Що це за великий будинок? — спитав він, коли обидва вони виїхали на площу.

— Це — Дувр, один із королівських палаців.

— І король там?

— Ні, король живе у Версалі.

— Як? Подумати тільки, в однієї людини два таких будинки!

— Два? Значно більше — і в Сен-Жермені, і в Марлі, і в Фонтенебло, і в Колоньї.

— А нащо йому стільки? Адже чоловік може жити в один час тільки в одному домі.

— Так, але він може поїхати в той чи другий, як йому схочеться.

— Це чарівний будинок. У Монреалі я бачив семінарію св. Сульпіція і гадав, що кращого за той будинок нічого й не може бути на світі. Але що він проти цього!

— Як, ви бували в Монреалі? Значить, ви бачили фортецю?

— Авжеж і госпіталь, і ряд дерев'яних будинків, і великий млин, обведений муром на сході. Та ви хіба знаєте Монреаль?

— Я служив там у полку, побував і в Квебеку. Так, друже мій, в Парижі і крім вас знайдуться люди, які жили в лісах. Даю вам слово, що півроку я носив мокасини, шкіряну куртку й хутряну шапку з орлиним пером, і нічого не маю проти того, щоб надіти їх знову.

Очі Амоса Гріна засвітились захватом, коли він довідався, що між ним і його супутником виявилось стільки спільного. Він почав засипати де Катіна питаннями, аж поки нові друзі не переїхали через річку й не дістались до південно-західної брами міста. Вздовж яру й муру виднілись довгі ряди солдатів, зайнятих муштрою.

— Хто ці люди? — спитав Грін, з цікавістю дивлячись на них.

— Це солдати короля.

— А чого їх так багато? Хіба ждуть ворога?

— Ні, у нас з усіма мир.

— Так нащо ж зібрали їх?

— Щоб бути готовими до війни.

Молодий чоловік здивовано похитав головою.

— Та вони ж могли б приготуватись і дома. В нашій країні у кожного в кутку, коло каміна, стоїть напоготові мушкет, і тому не витрачається марно часу тоді, коли мир.

— Наш король дуже могутній і має чимало ворогів.

— А хто ж нажив їх?

— Ну, звичайно, він же — монарх.

— То чи не краще б вам було обійтися без нього? Гвардієць розпачливо знизав плечима.

— Так ми з вами якраз потрапимо в Бастілію або у Венсенську тюрму, — застеріг він. — Знайте, що король нажив тих ворогів, дбаючи про користь своєї держави. Всього п'ять років тому він підписав мир у Німведені, за яким відняв шістнадцять фортець у іспанських Нідерландів. Потім він наклав руку на Страсбург і Люксембург і покарав генуезців, отже знайшлося б багато охочих напасти на Францію, коли б вона хоч трішечки слабіша стала.

— А нащо він усе це зробив?

— Ради своєї величі і слави Франції.

Іноземець якийсь час обмірковував ці слова, доки вони їхали між високими, тонкими тополями, що кидали тінь на залиту сонцем дорогу.

— Жив колись у Шенектеді один великий чоловік, — нарешті промовив він. — Люди там прості й довірливо ставляться один до одного. Але після того, як між ними з'явився цей суб'єкт, у них раптом зникли деякі речі: в одного боброва шкура, у другого мішок женьшеню, у третього шкіряний пояс. Нарешті в старого Пета Хендрікса зник трирічний бурий жеребець. Тоді почали скрізь розшукувати пропажу і знайшли усе в хліві нового переселенця. От ми — я та ще кілька інших — узяли та й повісили його на дереві, не думаючи про те, що він велика людина.

Де Катіна кинув на свого супутника гнівний погляд.

— Ваша притча не дуже чемна, мій друже! — промовив він. — Якщо хочете спокійно їхати зі мною, то придержте трохи свого язика.

— Я не хотів образити вас, та, може, я й помиляюсь, — відповів американець, — але я кажу те, що здається мені справедливим. А це право вільної людини.

Обличчя де Катіна проясніло, коли він побачив серйозний погляд звернених на нього блакитних очей.

— Боже мій, — промовив він. — На що перетворився б двір, якби кожний говорив усе, що він думає!.. Але, господи, помилуй, що таке трапилось?

Його супутник зіскочив з коня і, нахилившись над землею, пильно розглядав порох, що вкривав дорогу.