Вигнанці - Сторінка 80

Як благородно ви захищали мене! Але як ви опинилися тут? Ніколи в житті не дивувався я так, як тоді, коли побачив ваше обличчя.

Амос Грін усміхнувся сам до себе.

— Я подумав: ото ви здивуєтесь, дізнавшись, хто ваш візник! — промовив він. — Коли я упав з коня, я лежав непорушно, почасти тому, що треба було віддихатись, почасти ж тому, що вважав за розумніше лежати, ніж стояти, коли бряжчить стільки шпаг. Скористувавшися з того, що всі оточили вас, я скотився в канаву, виліз із неї на дорогу і під тінню дерев доплазував до екіпажа перше, ніж мене кинулись. Я зразу ж зміркував, як можу стати вам у пригоді. Кучер сидів обернувшись, з цікавістю дивлячись на те, що діялося ззаду. З ножем у руці я скочив на переднє колесо, і бідолаха замовк навіки.

— Як! Без єдиного звука?

— Я не даремно жив серед індійців.

— А потім?

— Я відволік його у рів і переодягся в його одежу й капелюх. Я не скальпував його.

— Скальпувати? Боже мій! Та такі речі трапляються тільки серед дикунів.

— А! То ж то й я подумав, що це, може, не в звичаях тутешньої країни. Тепер я, звісно, радий, що. не зробив цієї операції. Потім я ледве встиг узяти в руки віжки, як бандити всі підійшли до мене і вкинули вас у карету. Я не боявся, що вони впізнають мене, а тільки турбувався, не знаючи, якою дорогою мені їхати, тому пустив їх на розвідки. Вони спростили діло, пославши наперед кількох вершників, і все йшло добре, поки я не побачив стежки і не погнав по ній коней. Ми втекли б, якби той негідник не підстрелив коня і якби увійшли у воду ці паскудні тварини..

Де Катіна знов потис руку товаришеві.

— Ви чесно виконали свій обов'язок, — сказав він. — Це була справді смілива думка й одчайдушний вчинок.

— Ну, а тепер як? — спитав американець.

— Я не знаю ні людей, ні того місця, куди нас везуть.

— Видно, у своє селище, спалити.

Де Катіна несамовито зареготав, незважаючи на тривогу.

— Ви все думаєте, що ви в Америці! — крізь сміх промовив він. — У Франції такого не трапляється.

— Ну, щодо вірьовки, то у Франції справа, здається, стоїть досить просто. Я гадав, що прийшов мені кінець, коли бандити затягли віжки.

— Я думаю, нас везуть кудись, щоб сховати там, поки не владнається ця справа.

— Ну, їм доведеться поклопотатись над цим.

— Чому?

— Вони можуть не знайти нас, коли ми будемо потрібні.

— Що ви хочете сказати?

Замість відповіді американець спритним рухом звільнив руки і підніс їх до обличчя товариша.

— Це, бачите, перше, чого вчать в індійських вігвамах.

Мені траплялося звільнятись від сирових ременів у гуронів, і тому навряд чи ремінь від сідла може мене вдержати. Простягніть руки.

Кількома спритними рухами він послабив вірьовки так, що де Катіна теж міг звільнити руки.

— Ну, тепер підійміть ноги. Вони побачать, що нас легше було піймати, ніж вдержати.

Але в цю хвилину екіпаж поїхав повільніше, і цокання копит переднього коня раптом стихло. Полонені, виглянувши у вікно, побачили перед собою величезну, високу будівлю, повиту темрявою. Над ними виднілась велика арка. Ліхтарі горіли на дерев'яній брамі з величезними клямками й цвяхами. У верхній частині воріт були маленькі залізні гратки, і крізь них полонені побачили світло ліхтаря й бородате обличчя, що визирало звідти. Де Вівонн підвівся на стременах, і, витягши шию, став говорити щось так тихо, що навіть найбільш зацікавлені цією розмовою нічого не могли почути. Вони бачили тільки, як вершник підняв угору золотий перстень, і бородате обличчя, що досі було насуплене, раптом проясніло і, усміхаючись, ствердно кивнуло. Через мить ворота на рипучих завісах відчинились, і екіпаж в'їхав у двір, причому решта вершників, крім де Вівонна, лишилась за ворітьми. Коли коні зупинилися, біля карети зібралась купка грубих молодців, які витягли полонених. При світлі факелів де Катіна і Грін побачили високі мури з башточками, що оточували двір з усіх боків. Посеред озброєних людей стояв товстий чоловік з бородатим обличчям, той самий, що раніш визирав крізь грати.

— У верхню в'язницю, Сімон! — звелів він. — І догляньте, щоб їм дали два оберемки соломи та шматок хліба, поки не дістанемо дальших розпоряджень від нашого пана.

— Не знаю, хто ваш пан, — гарячився де Катіна, — але питаю вас, як насмілився він затримувати посланців короля?

— Присягаюсь святим Денісом, коли мій пан устругнув якусь штуку королеві, то вони будуть квити, — вискаливши зуби, відповів товстун. — Але припинимо розмови! Візьміть їх, Сімон, ви відповідаєте мені за них.

Даремно де Катіна лютував, загрожуючи страшними карами винним. Два здорових молодці тягли його з боків, один підштовхував ззаду; попереду човгав маленький чоловічок у чорній одежі, з в'язкою ключів в одній руці і ліхтарем у другій. Так пропхались вони крізь вузькі двері коридору з кам'яною підлогою. Ноги полонених були міцно зв'язані вірьовкою, наче кайданами, і могли пересуватись одразу тільки на один фут. Таким способом пройшли вони трьома коридорами і крізь троє дверей, причому кожні замикались після їх проходу на ключ і засувались на засуви. Потім вони піднялись виткими кам'яними сходами, приступки яких були вибиті ногами в'язнів і тюремників. Нарешті полонених упхнули в маленьку квадратну башту і кинули їм два оберемки соломи. Через хвилину важкий ключ повернувся в замку, і ув'язнені лишилися самі.

Де Катіна був засмучений і похмурий. Випадок допоміг йому здобути певне значення при дворі, а тепер випадок же губив його. Даремно капітан буде виправдовуватись неможливістю щось зробити. Він добре знав свого царственого повелителя. Ця людина була безмірно щедра, коли виконували її накази, і невблаганна, коли їх порушували. Пробачень не допускалось. Людина, яку обминула доля, була так само ненависна йому, як і той, хто недбайливо ставився до справи. В цій великій кризі король довірив йому надзвичайно важливе доручення, а він не зумів його виконати. Що ж захистить його від немилості й загину? Він забув і про темну в'язницю, де сидів, і про невідому долю, що загрожувала йому, але серце його болісно стискалось від згадки про зіпсовану кар'єру та зловтіху тих, хто заздрісно дивився на його швидке службове підвищення. А рідні в Парижі, люба Адель, старий дядя, що був йому за батька! Хто оберігатиме спокій близьких, коли він втратив можливість захищати їх? Може, їм незабаром знов почнуть загрожувати брутальні вихватки Дальбера та його драгунів? Від цієї думки він заскреготів зубами і, стогнучи, упав на солом'яну підстилку, ледве помітну при тьмяному світлі, що пробивалося крізь єдине вікно в'язниці.

Його енергійний товариш, навпаки, не піддавався розпачеві. Тільки за ним грюкнули двері, і він пересвідчився, що ніхто більше не ввійде в камеру, він зараз же скинув вірьовки, які зв'язували йому руки, і заходився обмацувати стіни й підлогу. Його розшуки закінчилися тим, що він знайшов в одному кутку маленький камін і дві величезні дерев'яні колоди, мабуть, призначені замість подушок полоненим. Пересвідчившись, що камін дуже малий, і в нього не можна навіть просунути голови, він підставив колоди до вікна, поставивши їх одна на одну, потім виліз на них і навшпиньках дотягнувся до ґрат вікна. Спритно піднявшись і спершись п'ятою на виступ у стіні, він примудрився заглянути у двір, звідки їх тільки що привели. В цю мить карета й де Вівонн виїздили з воріт, і незабаром в'язні почули, як загуркотіли, зачиняючись, важкі ворота і затупотіли кінські копита на дорозі. Сенешаль та його підручні зникли; щезли й факели, і крім розміреної ходи двох вартових за тридцять кроків унизу від башти, ніщо не порушувало у великому замку тиші.

А замок був, справді, дуже великий. Амос Грін, повиснувши на руках, захоплено й здивовано оглядав величезний мур, що височів перед його очима, з гірляндою башт, башточок і кам'яних зубців, мовчазних і холодних в промінні місячного світла. Чудні думки виникають часом у голові в цілком непідхожих умовах. Зненацька Грін пригадав ясний літній день за океаном, коли батько зустрів його біля гавані Гудзона і повіз його шлюзом, щоб показати синові будинок Пітера Стейвесента, і тим наочно переконати в колосальному розмірі міста, яке тільки-но перейшло від голландців до англійців. Але будинок Пітера Стейвесента, разом з віллою його, менший навіть, ніж один флігель цієї махіни-будинка, який сам був тільки собачою будкою проти величного версальського палацу. Як би він хотів показати батькові цю дивину! Але Грін зараз же згадав, що він полонений у чужій країні і дивиться на замок крізь грати в'язниці, а тому вирішив, що якраз і добре, що батька тут немає.

Вікно було чималеньке, і можна було б просунути в нього голову, якби не перешкоджали залізні грати. Грін заходився трясти їх, повиснув на прутах всією вагою свого тіла, але вони були завтовшки з його великий палець і міцно вмуровані в кам'яне підвіконня. Тоді він уперся ногою в стіну і, тримаючись однією рукою, другою спробував поколупати ножем біля прутів. Вони були залиті в цемент, гладенький, як скло, і твердий, як мармур. Ніж відскочив, коли Грін спробував натиснути на цемент. Але під цементом був пісковик, не дуже твердий. Якби йому вдалося прокопати в ньому жолобки й рівчачки, то вже не важко було б вийняти прути, цемент і все інше. Він сплигнув додолу і почав обмірковувати, як узятися до діла. Стогін примусив його згадати про товариша.

— Ви, здається, хворі, друже мій? — спитав він.

— Хворий душею! — простогнав де Катіна. — О, проклятий безумець! Це зводить мене з розуму.

— Щось турбує вас? — розпитував Амос Грін, сідаючи на колоду. — А що саме?

Гвардієць нетерпляче засовався.

— Що саме? Як можете ви питати це, коли знаєте так же добре всі обставини, як і я? Я не виконав даного мені доручення. Король хотів, щоб архієпископ повінчав його. Бажання монарха — закон. Обряд вінчання повинен виконати тільки архієпископ, і ніхто більше. Тепер йому треба було б уже прибути в палац. Ах, боже мій! Я так і бачу кабінет короля, бачу, як монарх хвилюється, дожидаючи, бачу нетерпіння мадам, чую розмову про бідолашного де Катіна…

І він знову затулив обличчя руками.

— У мене все це перед очима, — байдуже промовив американець, — але, крім цього, ще дещо й інше.

— Що саме?

— Я бачу архієпископа, який з'єднує їх навіки.

— Архієпископа? Ви марите.

— Можливо.