Війна і мир - Сторінка 49

Вона поглядала на племінницю, начебто питаючи, що їй робити з цими людьми. Відходячи від них, Анна Павлівна знову торкнула пальчиком П'єрів рукав і промовила:

— J'espère, que vous ne direz plus qu'on s'ennuie chez moi2,—і глянула на Елен.

Елен усміхнулась з таким виглядом, який свідчив, що вона не припускала можливості, щоб будь-хто міг бачити її і не бути захопленим. Тіточка прокашлялась, ковтнула слину і по-французькому сказала, що вона дуже рада бачити Елен; потім звернулась до П'єра з тим самим привітанням і з тією ж міною. В середині нуднуватої і переривчастої розмови Елен оглянулась на П'єра і усміхнулась до нього тією усмішкою, ясною, гарною, якою вона усміхалась до всіх. П'єр так звик до цієї усмішки, так мало вона говорила йому, що він зовсім не звернув на неї уваги. Тіточка говорила в цей час про колекцію табакерок, що була в покійного П'єрового батька, графа Безухова, й показала свою табакерку. Княжна Елен попросила подивитися на портрет тіточ-чиного чоловіка, зроблений на цій табакерці.

— Це, певне, робив Вінес,— сказав П'єр, називаючи відомого мініатюриста, нагинаючись до столу, щоб узяти в руки табакерку, і прислухаючись до розмови за другим столом.

Він трошки підвівся, бажаючи обійти, але тіточка подала табакерку прямо через Елен, позад неї. Елен нагнулася вперед, ,щоб дати місце і, усміхаючись, оглянулась. Вона була, як і завжди на вечорах, у вельми відкритому за тодішньою модою спереду і ззаду платті. її бюст, який завжди здавався П'єру мармуровим, був на такій близькій відстані від його очей, що він своїми короткозорими очима мимоволі бачив живі чари її плечей і шиї, і так близько від його губ, що йому досить було трохи нагнутися, щоб приторкнутись до неї. Він відчував тепло її тіла, запах духів і скрипіння її корсета, коли вона ворушилася.

1 І як тримається!

2 — Сподіваюсь, ви не скажете іншим разом, що в мене нудьгують.

Вігі бачив не її мармурову красу, що становила одне ціле з її платтям, він бачив і відчував усю принаду її тіла, що було закрите лише одягом. І, раз побачивши це, він не міг бачити Інакше, як ми не можемо повернутися до раз з'ясованого обману.

"То ви досі не помічали, яка я чарівна? — неначе сказала Елен.— Ви не помічали, що я женщина? Так, я женщина, яка може належати всякому і вам теж",— сказав її погляд. І в ту ж хвилину П'єр відчув, що Елен не тільки може, але повинна бути його дружиною, що це не може бути інакше.

Він знав це в цю хвилину так само певно, як він знав би це, стоячи під вінцем з нею. Як це буде? і коли? — він не знав; не знав навіть, чи гарно це буде (йому навіть почувалося, що це негарно чомусь), але він знав, що це буде.

П'єр опустив очі, знову звів їх і знову хотів побачити її такою далекою, чужою для себе красунею, якою він бачив її щодня раніш; та він не міг уже цього зробити. Не міг, як не може людина, яка перше дивилася в тумані на билинку бур'яну й бачила в ній дерево, побачивши билинку, знову побачити в ній дерево. Вона була страшенно близька йому. Вона мала вже владу над ним. І між ним і нею не було вже ніяких перепон, крім перепон його власної волі.

— Bon, je vous laisse dans vôtre petit coin. Je vois, que vous y êtes très bien —сказав голос Анни Павлівни.

І П'єр, з острахом згадуючи, чи не зробив він чого-небудь негожого, червоніючи, оглянувся навколо себе. Йому здавалося, що всі знають так само, як і він, про те, що з ним трапилося.

Через якийсь час, коли він підійшов до великого гуртка, Анна Павлівна сказала до нього:

— On dit que vous embellissez votre maison de Pétersbourg2. (Це була правда: архітектор сказав, що йому це треба, і П'єр,

сам не знаючи нащо, опоряджав свій" величезний будинок у Петербурзі.)

— C'est bien, mais ne déménagez pas de chez le prince Basile. Il est bon d'avoir un ami comme le prince,— сказала вона, усміхаючись до князя Василя.— J'en sais quelque chose. N'est-ce pas?3 A ви ще такі молоді. Вам потрібні поради. Ви не сердьтеся на мене, що я користуюся правами старух.— Вона замовкла, ям замовкають завжди жінки, чогось чекаючи після того, як скажуть про свої роки.— Коли ви одружитесь, то інша річ.— І вона з'єднала їх в один погляд. П'єр не дивився на Елен, і вона на нього. Але вона була все така ж страшенно близька йому. Він промимрив щось і почервонів.

Повернувшись додому, П'єр довго не міг заснути, думаючи про те, що з ним сталося. Що ж сталося з ним? Нічого. Він лише

1 — Добре, я вас залишу у вашому куточку. Я бачу, вам там добре, * — Кажуть, ви опоряджаєте свій петербурзький будинок. 8 — Це добре, але не переїжджайте віл князя Василя. Добре мати та* кого друга. Я дещо про де знаю. Правда ж£

И Війна 1 мир

209

зрозумів, шо жінка, яку він знав дитиною, про яку він байдуже казав: "Так, гарна", коли йому казали, то Елен красуня, він зрозумів, шо ця жінка може належати йому.

. "Але ж вона дурна, я сам казав, що вона дурна,— думав він.— Щось гидке є в тому почутті, яке вона збудила в мені, щось заказане. Мені казали, що її брат Анатоль був закоханий в неї, і вона закохана в нього, шо була ціла історія і що саме тому відіслали Анатоля. Брат її — Іполит... Батько її — князь Василь... Це недобре",— думав він; і в той самий час, як він міркував так (ще міркування ці були незакінчені), він заставав себе усміхненим і усвідомлював, що другий ряд міркувань спливав з-за перших, шо він одночасно думав про її нікчемність і мріяв про те, як вона буде його дружиною, як вона може полюбити його, як вона може бути зовсім іншою і як усе те, що він про неї думав та чув, може бути неправдою. І він знову бачив її не якоюсь дочкою князя Василя, а бачив усе її тіло, лише прикрите сірим платтям. "Але ні, чому ж перше не приходила мені в голову ця думка?" І знову він казав собі, шо це неможливо; шо огидне щось, протиприродне, як йому здавалося, нечесне було б у цьому одруженні. Він згадував її давніші слова, погляди, і слова й погляди тих, хто їх бачив разом. Він згадав слова й погляди Анни Павлівни, коли вона казала йому про будинок, згадав тисячі таких натяків з боку князя Василя та інших, і його охопив жах, чи не зв'язав він уже себе чим-небудь у виконанні такої справи, яка, очевидно, негожа і якої він не повинен робити. Але в той самий час, як він сам собі висловлював це рішення, з другого боку душі спливав її образ з усією своєю жіночою красою.

II

В листопаді місяці 1805 року князь Василь мав їхати на ревізію в чотири губернії. Він влаштував для себе це призначення з метою побувати за одним разом у своїх розладнаних маєтках і, захопивши з собою (у місці розташування його полку) сина Анатоля, з ним разом заїхати до князя Миколи Андрійовича Волконського з метою одружити сина з дочкою цього багатого старика. Але до від'їзду і до цих нових справ князеві Василю треба було вирішити справи з П'єром, який, щоправда, останнім" часом проводив цілі дні вдома, тобто у князя Василя, в якого він жив, і був смішний, схвильований і дурний (як повинен бути закоханий) у присутності Елен, та все ще не освідчувався.

— Tout ça est bel et bon, mais il faut que ça finisse !,— сказав собі якось уранці князь Василь, журно зітхнувши, свідомий того, що П'єр, який так багато чим завдячує йому (ну, та Христос із

1 Все це чудово, але всьому повинен бути край,

янмі), не зовсім добре поводиться в пій спряві. "Моттодість... легковажність... ну, та бог з ним,— подумав князь Василь, з задоволенням почуваючи свою добрість, — mais il faut que ça finisse1. Післязавтра Льолині іменини, я покличу декого, і якщо він не зрозуміє, що він повинен зробити, то вже це буде моя справа. Так, моя справа Я — батько!"

П'єр півтора місяця після вечора Анни Павлівни та безсонної, схвильованої ночі, яка настала за ним і в яку він вирішив, шо одруження з Елен було б нещастям і що йому треба уникати її і виїхати,—П'єр після цього рішення не переїжджав від князя Василя і з жахом почував, що кожного дня він дедалі більше в очах людей зв'язується з нею, що він ніяк не може повернутися до свого колишнього погляду на неї, шо він не може й одірватись від неї, що це буде жахливо, але що він повинен буде зв'язати з нею свою долю. Може, він і міг би утриматись, але не минало дня, щоб у князя Василя (в якого рідко бував прийом) не було вечора, на якому повинен був бути П'єр, якщо він не хотів порушити загальне /задоволення і не справдити сподівань усіх. Князь Василь у ті рідкі хвилини, коли бував удома, проходячи повз П'єра,-смикав його за руку донизу, неуважно підставляв йому для поцілунку виголену, зморшкувату шоку й казав або "до завтра", або "до обіду, а то я тебе не побачу", або "я для тебе залишаюсь" і т. ін. Незважаючи на те, що, коли кнйзь Василь залишався для П'єра (як він це казав), він не говорив з ним двох слів, П'єр почував себе неспроможним зробити всупереч його сподіванням. Він щодня казав сооі все одне й одне: "Треба ж, нарешті, зрозуміти її і дати собі відповідь: хто вона? Чи помилявся я раніш, чи тепер помиляюся? Ні, вона недурна; ні, вона чудова дівчина! — казав він сам собі іноді.— Ніколи ні в чому вона не помиляється, ніколи вона нічого не сказала дурного. Вона мало говорить, але те, що вона скаже, завжди просте і ясне. Отже, вона не дурна. Ніколи вона не бентежилась і не бентежиться. Отже, вона не погана жінка!" Часто йому траплялося з нею починати міркувати, думати вголос, і щоразу вона відповідала йому на це або коротким, але до речі сказаним зауваженням, яке показувало, що її це не цікавить, або мовчазною усмішкою і поглядом, які відчутніше за все показували П'єру її вищість. Вона мала рацію, вважаючи всі міркування за дурницю порівняно до цієї усмішки.

Вона зверталась до нього завжди з радісною, довірливою усмішкою, яка стосувалася його самого і в якій було щось значніше за те, що було в загальній її усмішці, яка прикрашувала завжди її обличчя. П'єр знав, що всі чекають лише того, щоб він, нарешті, сказав одно слово, переступив через певну межу, і він знав, шо він рано чи пізно переступить через неї; але якийсь незрозумілий жах охоплював його" від самої думки про

і треба, треба йокласти край.

14*

211

цей страшний крок. Тисячу разів за ці півтора місяця, протягові яких він почував себе все далі й далі втягуваним у ту страшну для нього безодню, П'єр казав собі: "Та що ж це? Треба рішучості! Хіба нема її в мене?"

Він хотів наважитися, але з жахом почував, що не було в нього в цьому разі тієї рішучості, яку він знав у собі і яка справді була в ньому.