Війна і мир - Сторінка 51

Елен з усмішкою відповіла, що вона теж не знає.

Коли князь Василь увійшов до вітальні, княгиня тихо розмовляла з літньою дамою про П'єра.

— Звичайно, c'est un parti très brillant, mais le bonheur, ma chère...

— Les mariages se font dans les deux — відповіла літня дама.

Князь Василь, начебто не слухаючи дам, пройшов у далекий куток і сів на диван. Він заплющив очі і ніби дрімав. Голова його була впала, і він прокинувся.

— Aline,—сказав він до дружини,— allez voir ce qu'ils font*.

Княгиня підійшла до дверей, пройшлася повз них із значущим, байдужим виглядом і заглянула у вітальню. П'єр і Елея так само сиділи й розмовляли.

— Все те ж,— відповіла вона чоловікові.

Князь Василь насупився, скривив рота набік,, щоки в нього засіпалися з властивим йому гіеприємним, грубим виразом; він, струснувшись, підвівся, закинув назад голову і рішучими кроками, повз дам, пройшов до маленької вітальні. Він швидкими кроками, радісно підійшов до П'єра. Обличчя в князя було таке незвичайно-урочисте, що П'єр злякано встав, побачивши його.

— Хвалити бога! — сказав князь Василь.— Дружина все мені сказала! — Він обійняв однією рукою П'єра, другою — дочку.— Друже мій Льолю! Я дуже, дуже радий.— Голос його затремтів.— Я любив твого батька... і вона буде тобі хорошою дружиною... хай вас бог благословить!..

Він обняв дочку, потім знову П'єра і поцілував його своїм старечим ротом. Сльози справді потекли по його щоках.

— Княгине, іди ж сюди,— гукнув він.

Княгиня вийшла й заплакала теж. Літня дама теж утиралась хусточкою. П'єра цілували, і він кілька разів цілував у руку прекрасну Елен. Через якийсь час їх знову залишили самих.

"Усе це так повинно було бути і не могло бути інакше,— думав П'єр,— тому нема чого питати, чи добре це, чи погано? Добре, тому, що певно, і нема попереднього тяжкого сумніву". П'єр мовчки тримав руку своєї нареченої і дивився на її чудові груди, що піднімалися й опускалися.

— Елен!—сказав він уголос і зупинився.

"Щось таке особливе кажуть у цих випадках",— думав він, та ніяк не міг згадати, що саме таке кажуть у цих випадках. Він глянув їй в обличчя. Вона присунулась до нього ближче. Лице її зарум'яніло.

— Ой, скиньте ці... як вони...— вона показувала на окуляри.

П'єр зняв окуляри, і очі його, крім того, що загалом у людей, які скинули окуляри, очі стають чудними,— дивилися зля-кано-запитливо. Він хотів нагнутися над її рукою і поцілувати її, але вона швидким і грубим рухом голови перехопила його губи і звела їх із своїми. Обличчя її вразило П'єра своїм зміненим, неприємно-розгубленим виразом.

1 — Звичайно, це дуже блискуча партія, але щастя, моя люба...—* Шлюби вершаться на небесах,

* — Аліно, подивись, шо вони роблять.

"Тепер уже пізно, всьому кінець; та й я люблю її",— подумав П'єр.

— Je vous aimel 1 — сказав він, згадавши те, що треба було* казати в цих випадках; та слова ці прозвучали так убого, що йому стало соромно за себе.

Через півтора місяця він був обвінчаний і оселився, як казали, щасливим володарем красуні-дружини та мільйонів, у великому петербурзькому заново опорядженому будинку графів Безухових.

III

Старий князь Микола Андрійович Волконський у грудні 1805 року одержав листа від князя Василя, який сповіщав його про свій приїзд разом з сином. ("Я їду на ревізію, і, певна річ" мені сто верст не гак, щоб одвідаги вас, вельмишановний благодійнику,— писав він,—і Анатоль мій проводить мене і їде до армії; і я сподіваюся, що ви дозволите йому особисто висловити вам ту глибоку пошану, яку він, наслідуючи батька, почуває до вас".)

— От Марі й вивозити не треба: женихи самі до нас їдуть,— необережно сказала маленька княгиня, почувши про це.

Князь Микола Андрійович скривився й нічого не сказав.

Через два тижні по одержанні листа, увечері, приїхали спочатку слуги князя Василя, а другого дня приїхав і він сам із сином.

Старий Волконський завжди був невисокої думки про характер князя Василя, і тим більш останнії^ часом, коли князь Василь за нових царювань при Павлі та Олександрі далеко пішов у чинах та почестях. А тепер, з натяків листа й маленької княгині, він зрозумів, у чому річ, і невисока думка про князя Василя перейшла в душі князя Миколи Андрійовича в почуття недоброзичливого презирства. Він раз у раз фиркав, говорячи про нього. Того дня, як мав приїхати князь Василь, князь Микола Андрійович був особливо незадоволений і не в настрої. Чи того він був не в настрої, що приїжджав князь Василь, чи того він був особливо незадоволений з приїзду князя Василя, що був не в настрої, але він був не в настрої, і Тихон ще вранці відрадив архітекторові входити у справах до князя.

— Чуєте, як ходить,— сказав Тихон, звертаючи архітекто-рову увагу на звуки князевих кроків.— На всю п'яту ступає — вже ми знаємо...

Проте, як звичайно, о дев'ятій годині князь вийшов гуляти у своїй оксамитовій шубці з соболевим коміром і в такій самій шапці. Напередодні випав сніг. Доріжка, якою князь Микола Андрійович мав звичку ходити до оранжереї, була розчищена, сліди мітли видно було на розкиданому снігу, обабіч доріжки

1 — Я вас люблю!

йшли пухкі насипи снігу, в один з них була ввіткнута лопата; Князь пройшов по оранжереях, по двірні та по будівлях, на* суплений і мовчазний. ■

— А саньми проїхати можна? — спитав він поважного, схожого обличчям і манерами на господаря, управителя, який проводив його до будинку.

— Глибокий сніг, ваше сіятельство. Я вже по прешпекту розкидати сказав.

Князь нахилив голову й підійшов до ґанку. "Слава тобі, господи,— подумав управитель, — пронесло хмару!"

— Проїхати важко було, ваше сіятельство,— додав управитель.— Як чути було, ваше сіятельство, що міністр завітає до вашого сіятельства?

Князь повернувся до управителя і втупив у нього нахмурені очі.

— Що? Міністр? Який міністр? Хто велів? — заговорив він своїм різким жорстким голосом.— Для княжни, моєї дочки, не розчистили, а для міністра! В мене нема міністрів!

— Ваше сіятельство, я гадав...

— Ти гадав! — закричав князь, усе квапливіше і незв'язніше вимовляючи словя — Ти гадав!.. Розбійники! мерзотники!.. Я тебе навчу гадати,— і піднявши палицю, він замахнувся нею на Алпа-тича і вдарив би, якби управитель мимоволі не ухилився від удару.— Гадав!.. Мерзотники!..— квапливо кричав він.. Але, незважаючи на те, що Алпатич, сам злякавшись своєї зухвалості— ухилитися від удару, наблизився до князя, покірливо опустивши перед ним свою лису голову, чи, може, саме тому, князь, продовжуючи кричати: "Мерзотники!., закидати дорогу!", не підняв палиці вдруге і вбіг у кімнати.

Перед обідом княжна і т-ІІе Воигіеппе, знаючи, що князь не в настрої, стояли, чекаючи його: т-ІІе Воигіеппе з ОСЯЙНИМ обличчям, яке говорило: "Я нічого не знаю, я така сама, як і завжди", і княжна Марія — бліда, злякана, з опущеними очима. Тяжче за все для княжни Марії було те, що вона знала, що в таких випадках треба поводитися, як т-Ие Воигіеппе, але не могла цього зробити. їй здавалося: "Зроблю я так, наче не помічаю, він подумає, що в мене нема до нього співчуття; зроблю я так;, що я сама скучна і не в настрої, він скаже (як це й бувало), що я похнюпила носа", і т. ін.

Князь глянув на злякане доччине обличчя й фиркнув:

— Пог... чи дурка!..— промовив він.

"І тієї нема! вже і їй наплели",— подумав він про маленьку княгиню, якої не було в їдальні.

— А княгиня де? — спитав він.— Ховається?.. .

— Вона не зовсім здорова,— весело усміхаючись, сказала т-11е Воигіеппе,— вона не вийде. Це так зрозуміло в її становищі.

— ГмІ гм! кхі кхі — промовив князь і сів за стіл.

Йому здалося, що тарілка нечиста; він показав на пляму fi кинув її. Тихон підхопив її і передав буфетникові. Маленька княгиня не була нездорова; але вона до такої міри непереборно боялася князя, що, почувши про те, в якому він поганому настрої, вирішила не виходити.

— Я боюсь за дитину,— казала вона m-lle Bourienne,— бозна-що може статися від переляку.

Взагалі маленька княгиня жила в Лисих Горах повсякчасно під почугтям страху та антипатії до старого князя, якої вона не усвідомлювала, бо страх так переважав, що вона не могла її почувати. З боку князя була теж антипатія, але вона заглушувалася презирством. Княгиня, обжившись у Лисих Горах, особливо полюбила m-lle. Bourienne, проводила з нею дні, просила її ночувати з собою і часто говорила з нею про свекра й судила його.

— Il nous arrive du monde, mon prince1,— сказала m-lle Bourienne, розгортаючи своїми рожевенькими руками білу серветку.— Son excellence le prince Kouraguine avec son fils, à ce que j'ai entendu dire? 2 — питально сказала вона.

— Гм... ця excellence хлопчисько... я його влаштував до колегії,— ображено сказав князь.— А син нащо, не можу зрозуміти. Княгиня Лизавета Карлівна і княжна Марія, може, знають; я не знаю, навіщо він везе цього сина сюди. Мені не треба.— І він подивився на почервонілу дочку.

— Недужа, чи що? Від страху міністра, як сьогодні цей бовдур Алпатич сказав.

— Ні, mon père3. t

Хоч як невдало натрапила m-lle Bourienne на тему розмови" але вона не зупинилася й балакала про оранжереї, про красу нової розквітлої квітки, і князь після супу полагіднішав.

По обіді він пройшов до невістки. Маленька княгиня сиділа за маленьким столиком і гомоніла з Машею, покоївкою. Вона зблідла, побачивши свекра.

Маленька княгиня дуже змінилася. Вона швидше була погана, ніж гарна, тепер. Щоки опустилися, губа піднялася вгору, очі були обтягнені донизу. ,

— Так, тягар якийсь,— відповіла вона на князеве запитання, що вона почуває.

— Чи не треба чого?

— Ні, merci, mon père4.

— Ну, добре, добре.

Він вийшов і дійшов до офіціантської. Алпатич, нагнувши голову, стояв у офіціантській.

— Закидано дорогу?

1 — До нас їдуть гості, князю,

* — його сіятельство князь Курагін з сином, як я чула?

3 татку.

4 дякую, татку.

m

— Закидано, ваше сіятельство; простіть, ради бога, лише через дурість.

Князь перебив його і засміявся своїм неприродним сміхом.

— Ну, гаразд, гаразд.

Він простягнув руку, яку поцілував Алпатич, і пройшов до кабінету.

Увечері приїхав князь Василь, його зустріли на прешпекті (так називався проспект) кучери й офіціанти, з галасом провезли його візки та сани до флігеля навмисно засипаною снігом дорогою.

Князеві Василю й Анатолеві було приділено окремі кімнати.

Анатоль сидів, скинувши камзол і взявшись у боки, перед столом, у ріг якого він, усміхаючись, зосереджено й неуважне втупив свої чудові великі очі.