Війна і мир - Сторінка 50

П'єр належав до тих людей, які сильні лише тоді, коли вони почувають себе цілком чистими. А з того дня, як його охопило те почуття жалання, яке він спізнав над табакеркою в Анни Павлівни, неусвідомлене почуття провинності цього потягу паралізувало його рішучість.

У день іменин Елен у князя Василя вечеряло маленьке товариство людей найближчих, як казала княгиня, рідні та друзі. Усім цим рідним та друзям дали відчути, що цього дня повинна' вирішитись доля іменинниці. Гості сиділи за вечерею. Княгиня Курагіна, масивна, колись гарна, показна жінка, як господиня, сиділа на чільному місці. Обабіч неї сиділи найпочесніші гості— старий генерал, його дружина, Анна Павліьна Шерер; в кінці столу сиділи менш літні й почесні гості, і там-таки сиділи домашні, П'єр та Елен — поруч. Князь Василь не вечеряв: він походжав круг столу, у веселому настрої підсідаючи то до того, то до цього з гостей. Кожному він казав приємне і ніби між іншим кинуте слово, не звертаючись лише до П'єра та Елен, присутності яких він, здавалося, не помічав. Князь Василь оживляв усіх. Яскраво горіли воскові свічки, блищали срібло та кришталь посуду, вбрання дам і золото та срібло еполетів; навколо столу снували слуги в червоних каптанах; чути було звуки ножів, склянок, тарілок і звуки жвавого гомону декількох розмов круг цього столу. Чутно було, як старий камергер в одному кінці запевняв стареньку баронесу в своєму палкому коханні до неї І її сміх; з другого — розповідь про неуспіх якоїсь Марії Вікторівни. Біля середини столу князь Василь зібрав круг себе слухачів. Він з жартівливою усмішкою на губах розповідав дамам про останнє —в середу — засідання державної ради, на якому було одержано славнозвісний тоді рескрипт государя Олександра Павловича з армії. Читав рескрипт Сергій КузьМич Вязмі-тінов, новий петербурзький військовий генерал-губернатор; государ, звертаючись до Сергія Кузьмича, говорив у рескрипті, що з усіх боків одержує він заяви про відданість народу, і що заява Петербурга особливо приємна йому, що він пишається честю бути главою такої нації і намагатиметься бути гідним її. Рескрипт цей починався словами: Сергій Кузьмич! З усіх боків доходять до мене чутки і т. ін.

— Так-таки й не пішло далі, ніж "Сергій Кузьмич"? — питала* одна дама.

— Так, ні на волосину.— відповів, сміючись, князь Василь.— "Сергій Кузьмич... з усіх боків. З усіх боків, Сергій Кузьмич..." Бідний Вязмітшов ніяк не міг піти далі. Кілька разів він брався внову до листа, але тільки-но скаже Сергій... схлипування... Кузьми... ч—сльози:., і з усіх боків заглушуються риданням, і далі він не міг. І знову хустина, і знову "Сергій Кузьмич, з усіх боків", і сльози... так що вже попросили прочитати іншого.

— Кузьмич... з усіх боків... і сльози...— повторив хтось сміючись.

— Не будьте злими,— погрозивши пальцем, з другого кінця столу промовила Анна Павлівна,— c'est un si brave et excellent homme notre bon Viasmitinoff...

Усі дуже сміялися. На верхньому, почесному кінці столу всі були, здавалось, веселі і під впливом найрізноманітніших бадьорих настроїв; лише П'єр та Елен мовчки сиділи поруч майже на нижньому кінці столу; в обох на обличчях стримувалась осяйна усмішка, незалежна від Сергія Кузьмича,— усмішка соромливості перед своїми почуттями. Хоч би що говорили і хоч би як сміялися й жартували інші, хоч би як смачно пили рейнвейн та їли і соте й морозиво, хоч би як уникали поглядом цієї пари, хоч би якими здавалися байдужими, неуважними до неї, почувалось чомусь із зрідка киданих на них поглядів, що й анекдот нро Сергія Кузьмича, і сміх, і їда — все було вдаване, а всі сили уваги всього цього товариства були звернені лише на цю пару — П'єра та Елен. Князь Василь удавав схлипування Сергія Кузьмича і в цей час оббігав поглядом дочку; і в той час, як він сміявся, вираз його обличчя говорив: "Так, так, усе добре йде; сьогодні все вирішиться". Анна Павлівна грозила йому за notre bon Viasmitinoff, а в очах її, що мигцем блиснули в цю мить на П'єра, князь Василь читав поздоровлення з майбутнім зятем і щастям дочки. Стара княгиня, пропонуючи з журним зітханням вина своїй сусідці й сердито глянувши на дочку, цим зітханням начебто казала: "Так, тепер нам з вами нічого більш не залишилось, як пити солодке вино, моя люба; тепер час цій молоді бути так зухвало визивно-щасливою". "І що за дурниці усе те, що я розповідаю, наче це мене цікавить,— думав дипломат, позираючи на щасливі обличчя закоханих,—ось це щастя!"

Серед тих мізерно-дрібних, штучних інтересів, що зв'язували це товариство, трапилося просте почуття потягу гарних і здорових молодих мужчини й жінки одного до одного. І це людське почуття приглушило все і ширяло над усім їхнім штучним лепетом. Жарти були невеселі, новини нецікаві, пожвавлення — очевидно вдаване. Не тільки вони, але й лакеї, прислужуючи за столом, здавалося, почували те саме і забували порядки служби, задивляючись на красуню Елен з її осяйним обличчям і на чер-* воне, товсте, щасливе і неспокійне обличчя П'єра. Здавалось, і вогні свічок зосереджені були лише на цих двох щасливих обличчях.

П'єр почував, що він був центром усього, і це становище і

1 він — така хороша людина, наш добрий Вязмітінов...

тішило і зв'язувало його. Він був у стані людини, заглиблено! в яку-небудь роботу. Він нічого ясно не бачив, не розумів і не чув. Лише зрідка, несподівано, зринали в його душі уривчасті думки і враження з дійсності.

"То вже всьому кінець! —думав він.— І як це все зробилося? Так швидко! Тепер я знаю, що не для неї однієї, не для себе одного, але й для всіх це повинно неминуче статися. Вони всі так чекають цього, такі впевнені, що це буде, що я не можу, не можу обманути їх. Але як це буде? Не знаю; а буде, неодмінно буде!" —думав ГТєр, поглядаючи на ці плечі, що блищали біля самих очей його.

То раптом йому ставало соромно чогось. Йому ніяково було, що він привертає увагу всіх, що він щасливий в очах інших, що він із своїм негарним обличчям якийсь Паріс, володар Єлени. "Але, певне, це завжди так буває і так треба,— утішав він себе.— І, зрештою, що ж я зробив для цього? Як це почалося? З Москви я поїхав разом з князем Василем. Тут ще нічого не було. Потім, чому ж було мені в нього не зупинитися? Потім я грав з нею в карти й підняв її ридикюль, їздив з нею кататися. Коли ж це почалося, коли це все сталось?" І ось він сидить біля неї нареченим; чує, бачить, почуває її близькхть, її дихання, її рухи, її^ красу. То раптом йому здається, що це не вона, а він сам такий* незвичайно вродливий, що тому ось і дивляться так на нього, і він, щасливий з загального подиву, випростує груди, підводить голову й радіє із свого щастя. Раптом якийсь голос, чийсь знайомий голос, чується і каже йому щось вдруге. Та П'єр такий заполонений, що не розуміє того, що кажуть йому.

— Я питаю тебе, коли ти одержав листа від Волконського,— повторює втретє князь Василь.— Який ти неуважний" голубе мій.

Князь Василь усміхається, і П'єр бачить, що всі, всі усміхаються з нього і з Елен. "Ну, що ж, коли ви всі знаєте",— каже сам собі П'єр. "Ну, що ж? це правда",— і він сам усміхається своєю лагідною, дитячою усмішкою, і Елен усміхається.

— Коли ж ти одержав? З Ольмюца? — повторює князь Василь, якому ніби треба це знати для розв'язання спору.

"І чи можна говорити й думати про такі дрібниці?" — думає П'єр.

— Так, з Ольмюца,—відповідає він, зітхнувши.

Від вечері П'єр повів свою даму за іншими до вітальні. Гості почали роз'їжджатися, і деякі їхали, не попрощавшись з Елен. Неначе не бажаючи відривати її від її серйозного заняття, деякі підходили на хвилину і скоріше відходили, забороняючи їй проводити себе. Дипломат сумно мовчав, виходячи з вітальні. Перед ним поставала вся марність його дипломатичної кар'єри порівняно до П'єрового шастя. Старий генерал сердито пробурчав на свою дружину, коли вона спитала його про стан його ноги. "Ач, стара дурепа,— подумав він.—Ось Єлена Василівна, то та і в п'ятдесят років красунею буде".

— Здається, що я можу вас поздоровити,— прошепотіла Анна Павлівна до княіині і міцно поцілувала її.— Якби не мігрень, я б залишилась.

Княгиня нічого не відповіла; її мучили заздрощі до щастя своєї дочки.

П'єр під час проводжання гостей довго залишався сам з Елен у "маленькій вітальні, де вони сіли. Він часто й раніш, в останні півтора місяця, залишався сам з Елен, але ніколи не говорив їй про любов. Тепер він почував, що це конче треба було зробити, та ніяк не міг наважитись на цей останній крок. Йому було соромно; йому здавалося, що тут, біля Елен, BJH займає чиєсь чуже місце. "Не для тебе це шастя,— казав йому якийсь внутрішній голос,— це шастя для тих, у кого нема того, що є в тебе". Але треба було сказати що-небудь, і він заговорив. Він спитав її, чи задоволена вона з сьогоднішнього вечора. Вона, як і завжди, з простотою своєю відповіла, що нинішні іменини були для неї одними з найприємніших. •

Дехто з найближчих родичів ше залишався. Вони сиділи у великій вітальні. Князь Василь лінивими кроками підійшов до П'єра. П'єр підвівся і сказав, що вже пізно. Князь Василь суворо-запитливо подивився на нього, неначе те, що він сказав, було таке чудне, шо не можна було й розчути. Але слідом за тим вираз суворості змінився, князь Василь смикнув П'єра донизу за руку, посадив його і лагідно усміхнувся.

— Ну, шо, Льолю? — звернувся він зараз же до дочки *тим недбалим тоном звичної ніжності, що його засвоюють батьки; з дитинства голублячи своїх дітей, ^ле що його князь Василь лише вгадав шляхом наслідування інших батьків.

І він знову звернувся до П'єра.

— Сергій Кузьмич, з усіх боків,— промовив він, розстібаючи верхнього ґудзика на жилеті.

П'єр усміхнувся, але по його усмішці видно було, що він розумів, що не анекдот Сергія Кузьмича цікавив у цей час князя Василя; і князь Василь зрозумів, шо П'єр розумів це. Князь Василь раптом пробурмотів щось і вийшов. П'єру здалося, що навіть князь Василь був збентежений. Вигляд збентеженості цієї старої світсько; людини зворушив П'єра; він оглянувся на Елен— і вона, здавалось, була збентежена і поглядом казала: "Що ж, ви самі винні".

"Треба неминуче переступити, але не можу, я не можу",— думав ГГєр, і заговорив знову про стороннє, про Сергія Кузьмича, питаючи; в чому полягав ней анекдот, бо він його не розчув.