Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 31

Видно було, що юнкер давав добре на горілку, і що прислужитися йому було вигідно. Ростов погладив коня по шиї, потім по крупу і зупинився біля ганку.

"Славно! Такий буде кінь!" сказав він сам собі і, посміхаючись та притримуючи шаблю, вибіг на ганок, брязкаючи шпорами. Господар-німець, в фуфайці й ковпаку, з вилами, якими він вичищав гній, виглянув з корівника. Лице німця раптом просвітліло, як тільки він побачив Ростова. Він весело посміхнувся і підморгнув: "Прекрасно, доброго ранку! Schon, gut Morgen! " [Schon, gut Morgen!] Повторював він, мабуть, знаходячи задоволення в привітанні молодої людини.

— Уже за роботою! [Schon fleissig!] — сказав Ростов все з тою ж радісною, братньою посмішкою, яка не сходила з його жвавого обличчя. — Ура Австрійці! Ура Росіяни! Імператор Олександр ура! [Hoch Oestreicher! Hoch Russen! Kaiser Alexander hoch!] — звернувся він до німця, повторюючи слова, говорені часто німцем-господарем.

Німець засміявся, вийшов зовсім з двері корівника, зірвав ковпак і, змахнувши їм над головою, закричав:

— І весь світ ура! [Und die ganze Welt hoch!]

Ростов сам так же, як німець, змахнув кашкетом над головою і, сміючись, закричав: "Und Vivat die ganze Welt"! Хоча не було ніякої причини до особливої радості ні для німця, який вичищав свій корівник, ні для Ростова, який їздив зі взводом за сіном, обидві людини ці з щасливим захопленням і братньою любов'ю подивилися один на одного, потрясли головами на знак взаємної любові і посміхаючись розійшлися — німець в корівник, а Ростов в хату, яку займав з Денисовим.

— Що пан? — запитав він у Лавруши, відомого всьому полку хитруна-лакея Денисова.

— З вечора не бували. Вірно, програлися, — відповідав Лаврушка. — Вже я знаю, коли виграють, рано прийдуть хвалитися, а коли до ранку немає, значить, продули, — сердиті прийдуть. Кофею накажете?

— Давай давай.

Через 10 хвилин Лаврушка приніс кофею. Йдуть! — сказав він, — тепер біда. — Ростов заглянув у вікно і побачив що Денисов повертається додому. Денисов був маленький чоловік з червоним обличчям, блискучими чорними очима, чорними скуйовдженими вусами і волоссям. На ньому був розхристаний ментик, спущені в складках широкі чікчіри, і на потилиці була надіта зім'ята гусарська шапочка. Він похмуро, опустивши голову, наближався до ганку.

— Лав г'ушка, — закричав він, картавлячі на р, голосно і сердито. — Ну, знімай, бовду г'е!

— Та я і так знімаю, — відповідав голос Лаврушки.

— А! Ти вже встав, — сказав Денисов, входячи в кімнату.

— Давно, — сказав Ростов, — я вже за сіном сходив і фрейлін Матильду бачив.

— Ось як! А я п г'одувся, б г'ат, вчо г'а, як сучий син! — закричав Денисов. — Таке нещастя! Таке нещастя! Як ти поїхав, так і пішло. Гей, чаю!

Денисов, скривившись, як би посміхаючись, виказав свої короткі міцні зуби та почав обома руками з короткими пальцями розпатлувати , як пес, збите чорне, густе волосся.

— Чо г'т мене смикнув піти до цього щу г'а (прізвисько офіцера), — розтираючи собі обома руками лоб і обличчя, говорив він. — Можеш собі уявити, жодної ка г'ти, жодної, жодної ка г'ти не дав.

Денисов взяв закурену трубку, яку подали йому, стиснув в кулак, і, розсипаючи вогонь, вдарив нею по підлозі, продовжуючи кричати.

— Семпель дасть, па г'оль б'є; семпель дасть, па г'оль б'є.

Він розсипав вогонь, розбив трубку і кинув її. Денисов помовчав і раптом своїми блискучими чорними очима весело глянув на Ростова.

— Хоч би жінки були. А то тут, к г'ім як пити, г'обити нічого. Хоч би битися швидше.

— Гей, хто там? — звернувся він до дверей, зачувши кроки товстих чобіт з брязкотом шпор, що зупинилися, і шанобливе покашлювання.

— Вахмістр! — сказав Лаврушка.

Денисов зморщився ще більше.

— Погано, — промовив він, кидаючи гаманець з кількома золотими. — Г'остов, полічи, голубчику, скільки там залишилося, та сунь гаманець під подушку, — сказав він і вийшов до вахмістра.

Ростов взяв гроші і, машинально, відкладаючи і рівняючи купками старі і нові золоті, став лічити їх.

— А! Телянин! Здо г'ово! Відлупцювали мене вчо г'а! — почувся голос Денисова з іншої кімнати.

— У кого? У Бикова, у щура? ... Я знав, — сказав інший тоненький голос, і слідом за тим в кімнату ввійшов поручик Телянин, маленький офіцер того ж ескадрону.

Ростов кинув під подушку гаманець і потиснув простягнуту йому маленьку вологу руку. Телянин був перед походом за щось переведений з гвардії. Він тримав себе дуже добре в полку; але його не любили, і особливо Ростов не міг ні подолати, ні приховувати своєї безпричинної відрази до цього офіцера.

— Ну, що, молодий кавалерист, як вам мій Грачик служить? — запитав він. (Грачик був верховий кінь, під'їзний, проданий Теляниним Ростову.)

Поручик ніколи не дивився в очі людині, з ким говорив; очі його постійно перебігали з одного предмета на інший.

— Я бачив, ви нині проїхали ...

— Та нічого, кінь добрий, — відповідав Ростов, незважаючи на те, що кінь цей, куплений ним за 700 рублів, не вартував і половини цієї ціни. — припадати став на ліву передню ... — додав він.

— Тріснуло копито! Це нічого. Я вас навчу, покажу, заклепку яку покласти.

— Так, покажіть будь ласка, — сказав Ростов.

— Покажу, покажу, це не секрет. А за коня дякувати будете.

— Так я велю привести коня, — сказав Ростов, бажаючи позбутися від Телянина, і вийшов, щоб веліти привести коня.

У сінях Денисов, з трубкою, скорчившись на порозі, сидів перед вахмістром, який щось доповідав. Побачивши Ростова, Денисов зморщився і, вказуючи через плече великим пальцем в кімнату, в якій сидів Телянин, скривився і з огидою трусонувся.

— Ох, не люблю молодця, — сказав він, не соромлячись присутністю вахмістра.

Ростов знизав плечами, як ніби кажучи: "І я теж, так що ж робити!" і, розпорядившись, повернувся до Телянина.

Телянин сидів все в тій же ледачій позі, в якій його залишив Ростов, потираючи маленькі білі руки.

"Бувають же такі неприємні особи", подумав Ростов, входячи в кімнату.

— Що ж, веліли привести коня? — сказав Телянин, встаючи і недбало озираючись.

— Звелів.

— Так ходімо самі. Адже я зайшов тільки запитати Денисова про вчорашній наказ. Отримали, Денисов?

— Немає ще. А ви куди?

— Ось хочу молоду людину навчити, як кувати коня, — сказав Телянин.

Вони вийшли на ганок і до стайні. Поручик показав, як робити заклепку, і пішов до себе.

Коли Ростов повернувся, на столі стояла пляшка з горілкою і лежала ковбаса. Денисов сидів перед столом і тріщав пером по паперу. Він похмуро подивився в обличчя Ростову.

— Їй пишу, — сказав він.

Він оперся на стіл з пером у руці, і, очевидно зраділий нагоди швидше сказати словом все, що він хотів написати, переказував свій лист Ростову.

— Ти бач, дг'уг, — сказав він. — Ми спимо, поки не любимо. Ми діти пг'axa ... а полюбив — і ти Бог, ти чистий, як в пег'ший день тво г'ення ... Це ще хто? Жени його до чог'ту. Ніколи! — крикнув він на Лаврушу, який, анітрохи не боячись, підійшов до нього.

— Та кому ж бути? Самі веліли. Вахмістр за грошима прийшов.

Денисов зморщився, хотів щось крикнути і замовк.

— Бг'идка сп г'ава, — промовив він сам до себе. — Скільки там г'ошей в гаманці залишилося? — запитав він у Ростова.

— Сім нових і три старих.

— Ах, бг'идко! Ну, чого стоїш, опудало, підійшли вахмістг'а, — крикнув Денисов на Лаврушу.

— Будь ласка, Денисов, візьми у мене грошей, адже у мене є, — сказав Ростов червоніючи.

— Не люблю у своїх займати, не люблю, — пробурчав Денисов.

— А якщо ти у мене не візьмеш гроші по-товариськи, ти мене скривдиш. Дійсно, у мене є, — повторював Ростов.

— Так ні ж.

І Денисов підійшов до ліжка, щоб дістати з-під подушки гаманець.

— Ти куди поклав, Ростов?

— Під нижню подушку.

— Та нема.

Денисов скинув обидві подушки на підлогу. Гаманця не було.

— Ось чудо-то!

— Стривай, чи ти не впустив? — сказав Ростов, по одній піднімаючи подушки і витрусив їх.

Він скинув і обтрусив ковдру. Гаманця не було.

— Чи не забув я? Ні, я ще подумав, що ти точно скарб під голову кладеш, — сказав Ростов. — Я тут поклав гаманець. Де він? — звернувся він до Лаврушки.

— Я не входив. Де поклали, там і повинен бути.

— Та ні…

— Ви все так, кинете куди, та й забудете. У кишенях—то подивіться.

— Ні, коли б я не подумав про скарб, — сказав Ростов, — а то я пам'ятаю, що поклав.

Лаврушка перерив все ліжко, заглянув під нього, під стіл, перерив всю кімнату і зупинився посеред кімнати. Денисов мовчки стежив за рухами Лаврушки і, коли Лаврушка здивовано розвів руками, кажучи, що ніде немає, він озирнувся на Ростова.

— Г'остов, ти не шкільнич ...

Ростов відчув на собі погляд Денисова, підняв очі і в ту ж мить опустив їх. Вся кров його, бувша замкнена десь нижче горла, хлинула йому в обличчя і очі. Він не міг перевести подих.

— І в кімнаті нікого не було, окрім поручика та вас самих. Тут десь, — сказав Лаврушка.

— Ну, ти, чог'това лялька, повег'тайся, шукай, — раптом закричав Денисов, почервонівши і з загрозливим жестом кидаючись на лакея. — Щоб був гаманець, а то запог'ю. Всіх запог'ю!

Ростов, обходячи поглядом Денисова, став застібати куртку, пристебнув шаблю і надів кашкет.

— Я тобі говог'ю, щоб був гаманець, — кричав Денисов, трясучи за плечі денщика і штовхаючи його об стіну.

— Денисов, залиш його; я знаю хто взяв, — сказав Ростов, підходячи до дверей і не піднімаючи очей.

Денисов зупинився, подумав і, мабуть зрозумівши те, на що натякав Ростов, схопив його за руку.

—Дуг 'ниця! — закричав він так, що жили, як мотузки, надулися у нього на шиї і лобі. — Я тобі говог'ю, ти з глузду з'їхав, я цього не дозволю. Гаманець тут; спущу шкуг'у з цього мег'завца, і буде тут.

— Я знаю, хто взяв, — повторив Ростов тремтячим голосом і пішов до дверей.

— А я тобі говог'ю, не смій цього г'обити, — закричав Денисов, кидаючись до юнкера, щоб утримати його.

Але Ростов вирвав свою руку і з такою люттю, наче Денисов був найбільший ворог його, прямо і твердо спрямував на нього очі.

— Ти розумієш, що говориш? — сказав він тремтячим голосом, — крім мене нікого не було в кімнаті. Стало бути, якщо не те, так ...

Він не міг договорити і вибіг з кімнати.

— Ах, чог'т з тобою і з усіма, — були останні слова, які чув Ростов.

Ростов прийшов на квартиру Телянина.

— Пана у будинку немає, в штаб поїхали, — сказав йому денщик Телянина.