Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 33

Виднілися вежі монастиря, який видавався з-за соснового, що здавався незайманим, дикого лісу; далеко попереду на горі, по ту сторону Енса, виднілися роз'їзди ворога.

Між гарматами, на висоті, стояли попереду начальник ар'єргарду генерал з офіцером почету, розглядаючи в трубу місцевість. Дещо позаду сидів на хоботі гармати Несвіцький, посланий від головнокомандувача до ар'єргарду.

Козак, що супроводжувала Несвіцького, подав сумочку і фляжку, і Несвіцький пригощав офіцерів пиріжками і справжнім доппелькюмелем. Офіцери радісно оточували його, хто на колінах, хто сидячи по-турецьки на мокрій траві.

— Так, не дурень був цей австрійський князь, що тут замок збудував. Славне місце. Що ж ви не їсте, панове? — говорив Несвіцький.

— Покірно дякую, князь, — відповів один з офіцерів, із задоволенням розмовляючи з таким важливим штабним чиновником. — Прекрасне місце. Ми повз самого парку проходили, двох оленів бачили, і будинок який чудовий!

— Подивіться, князь, — сказав інший, якому дуже хотілося взяти ще пиріжок, але совісно було, і який тому прикидався, що він оглядає місцевість, — подивіться-но, вже забралися туди наші піхотні. Он там, на лужку, за селом, троє тягнуть щось.. . Вони проберуться у цей палац, — сказав він з видимим схваленням.

— І те, і те, — сказав Несвіцький. — Ні, а чого б я хотів, — додав він, пережовуючи пиріжок в своєму красивому вологому роті, — так це он туди забратися.

Він вказував на монастир з вежами, що виднілася на горі. Він посміхнувся, очі його звузилися і засвітилися.

— Але ж добре б, панове!

Офіцери засміялися.

— Хоч би полякати цих монашок. Італійки, кажуть, є молоденькі. Справді, п'ять років життя віддав би!

— Адже їм і нудно, — сміючись, сказав офіцер, який був сміливіше.

Тим часом офіцер почету, що стояв попереду, вказував щось генералу; генерал дивився в підзорну трубу.

— Ну, так і є, так і є, — сердито сказав генерал, опускаючи трубку від очей і знизуючи плечами, — так і є, стануть бити по переправі. І що вони там зволікають?

На тій стороні простим оком видно було ворога і його батареї, з якої показався молочно-білий димок. Слідом за димком пролунав дальній постріл, і видно було, як наші війська заспішили на переправі.

Несвіцький, відсапуючись, підвівся і, посміхаючись, підійшов до генерала.

— Чи не бажаєте закусити ексцеленц? — сказав він.

— Недобра справа, — сказав генерал, не відповідаючи йому, — забарилися наші.

— Чи не з'їздити, ваше превосходительство? — сказав Несвіцький.

— Так, поїдьте, будь ласка, — сказав генерал, повторюючи те, що вже раз детально було наказано, — і скажіть гусарам, щоб вони останні перейшли і запалили міст, як я наказував, та щоб горючі матеріали на мосту ще оглянути.

— Дуже добре, — відповідав Несвіцький.

Він гукнув козака з конем, велів прибрати сумочку і фляжку і легко перекинув своє важке тіло на сідло.

— Далебі, заїду до монашок, — сказав він офіцерам, які з усмішкою дивилися на нього, і поїхав по звивистій стежці під гору.

— Нут-ко, куди донесе, капітан, сягніть-но! — сказав генерал, звертаючись до артилериста. – Потішитесь від нудьги.

— Прислуга до гармат! — скомандував офіцер.

І через хвилину весело вибігли від багать артилеристи і зарядили.

— Перша! — почулася команда.

Бойко відскочив 1-й номер. Металево, приголомшуючи, задзвеніла гармата , і через голови всіх наших під горою, свистячи, пролетіла граната і, далеко не долетівши до ворога, димком показала місце свого падіння і лопнула.

Лиця солдатів і офіцерів повеселішали при цьому звуці; всі піднялися і зайнялися спостереженнями над видними, як на долоні, рухами внизу наших військ і попереду — рухами ворога, що наближався. Сонце в ту ж хвилину зовсім вийшло з-за хмар, і цей гарний звук самотнього пострілу і блиск яскравого сонця злилися в одне бадьоре і веселе враження.

VII

Над мостом вже пролетіли два ворожі ядра, і на мосту була тиснява. В середині моста, злізши з коня, притиснутий своїм товстим тілом до поручнів, стояв князь Несвіцький.

Він, сміючись, озирався назад на свого козака, який з двома кіньми на поводі стояв кілька кроків позаду його.

Тільки-що князь Несвіцький хотів рушити вперед, як знову солдати і вози напирали на нього і знову притискали його до поручнів, і йому нічого не залишалося, як посміхатися.

— Який ти, братчику, мій! — говорив козак фурштатському солдату з візком, який напирав на піхоту, що стовпилась біля самих коліс і коней, — Який ти! Ні, щоб почекати: бачиш, генералу проїхати.

Але фурштат, не звертаючи уваги на найменування генерала, кричав на солдатів, що запрудили йому дорогу: — Гей! Землячки! Тримайся вліво, постій! — Але землячки, пробиваючись плече з плечем, чіпляючись багнетами і не перериваючись, рухалися по мосту одною суцільною масою. Подивившись за перила вниз, князь Несвіцький бачив швидкі, шумливі, невисокі хвилі Енса, які, зливаючись, рябіючи і загинаючи близько паль моста, переганяли одна одну. Подивившись на міст, він бачив настільки ж одноманітні живі хвилі солдатів, кутаси, ківери з чохлами, ранці, багнети, довгі рушниці і з-під ківерів лиця з широкими вилицями, запалими щоками і безтурботно-втомленими виразами і ноги, що рухаються і по нанесеної на дошки мосту липкий грязюці. Іноді між одноманітними хвилями солдат, як сплеск білої піни в хвилях Енса, просувався між солдатами офіцер в плащі, з своєю відмінною від солдатів фізіономією; іноді, як тріска, яка в'ється по річці, нісся по мосту між хвилями піхоти піший гусар, денщик чи мешканець; іноді, як колода, що пливе по річці, оточена з усіх боків, пропливав по мосту ротний або офіцерський, накладений доверху і прикритий шкірами, віз.

— Бач, їх, як греблю, прорвало, — безнадійно зупиняючись, говорив козак. – Чи багато вас ще там?

— Меліон без одного! — близько проходивши в прорваної шинелі і підморгуючи, говорив веселий солдат і зникав; за ним проходив інший, старий солдат.

— Як він (він — неприятель) таперіча по мосту візьметься зажарювати, — говорив похмуро старий солдат, звертаючись до товариша, — забудеш чухатись.

І солдат проходив. За ним інший солдат їхав на возі.

— Куди, чорт, онучі запхав? — говорив денщик, бігом слідуючи за возом і нишпорячи в задку.

І цей проходив з візком. За цим йшли веселі і, мабуть, підпили солдати.

— Як він його, мила людина, засвітить прикладом-то в самі зуби ... — радісно говорив один солдат в високо підтиканій шинелі, широко розмахуючи рукою.

— Ото ж бо воно, солодка шинка-то. — відповів другий з реготом.

І вони пройшли, так що Несвіцький не взнав, кого вдарили в зуби і до чого була приплетена шинка.

— Ач поспішають, що він холодну пустив, так і думаєш, всіх переб'ють. — говорив унтер-офіцер сердито і докірливо.

— Як воно пролетить повз мене, дядьку, ядро-то, — говорив, ледь стримуючись від сміху, з величезним ротом молодий солдат, — я так і зомлів. Дійсно, їй--Богу, так злякався, біда! — говорив цей солдат, як ніби вихваляючись тим, що він злякався. І цей проходив. За ним слідував віз, не схожий на всі, що проїжджали дотепер. Це був німецький форшпан на парі, навантажений, здавалося, цілим будинком; за форшпаном, який віз німець, прив'язана була красива, строката, з величезним вим'ям, корова. На перинах сиділа жінка з немовлям, стара і молода, багрово рум'яна, здорова дівчина-німкеня. Видно, за особливим дозволом були пропущені ці жителі, що виселялись. Очі всіх солдатів звернулися на жінок, і, поки проїжджав віз, рухаючись крок за кроком, всі зауваження солдатів відносились тільки до двох жінок. На всіх обличчях була майже одна і та ж посмішка непристойних думок про цю жінку.

— Бач, ковбаса-то, теж забирається!

— Продай матінку, — наголошуючи на останньому складі, говорив інший солдат, звертаючись до німця, який, опустивши очі, сердито і злякано йшов широким кроком.

— Ач прибрані як! Ото ж бо чорти!

— От би тобі до них на постій, Федотов.

— Бачили, брат!

— Куди ви? — питав піхотний офіцер, що їв яблуко, теж напів посміхаючись і дивлячись на красиву дівчину.

Німець, закривши очі, показував, що не розуміє.

— Хочеш, візьми собі, — говорив офіцер, подаючи дівчині яблуко. Дівчина посміхнулася і взяла. Несвіцький, як і всі, що були на мосту, не зводив очей з жінок, поки вони не проїхали. Коли вони проїхали, знову йшли такі ж солдати, з такими ж розмовами, і, нарешті, всі зупинилися. Як це часто буває, на виїзді моста зам'ялися коні в ротному возі, і весь натовп повинен був чекати.

— І що стають? Порядку-то немає! — говорили солдати. — Куди преш? Чорт! Нема того, щоб почекати. Гірше того буде, як він міст підпалить. Бач, і офіцера-то приперли, — говорили з різних сторін натовпи, що зупинилися, оглядаючи один одного, і все тулилися вперед до виходу.

Оглянувшись під міст на води Енса, Несвіцький раптом почув ще новий для нього звук, який швидко наближався ... чогось великого, що шльопнулося в воду.

— Ти ба, куди фатає! — строго сказав близько стоячий солдат, озираючись на звук.

— Підбадьорює, щоб скоріше проходили, — сказав інший неспокійно.

Натовп знову рушив. Несвіцький зрозумів, що це було ядро.

— Гей, козак, подавай коня — сказав він. — Ну ви! Сторонись! З дороги! Дорогу!

Він з великим зусиллям добрався до коня. Не перестаючи кричати, він рушив вперед. Солдати дотиснулись, щоб дати йому дорогу, але знову повторно налягли на нього так, що віддавили йому ногу, і найближчі не були винні, тому що їх давили ще сильніше.

— Несвіцький! Несвіцький! Ти, г'ило! — почувся в цей час ззаду хрипкий голос.

Несвіцький озирнувся і побачив у п'ятнадцяти кроках відокремленого від нього живою масою піхоти у русі, червоного, чорного, кудлатого, в кашкеті на потилиці і в молодецьки накинутому на плечі ментику Ваську Денисова.

— Вели ти їм, чог'там, дияволам, дати дог'огу, — кричав. Денисов, мабуть перебуваючи в припадку гарячності, виблискуючи і поводячи своїми чорними, як вугілля, очима в запалених білках і махаючи невитягнутою з піхов шаблею, яку він тримав такою ж червоною, як і лице, голою маленькою рукою.

— Е! Васю! — відповідав радісно Несвіцький. — Та ти що?

— Ескадг'ону пг'ойти не можна, — кричав Васька Денисов, злобно відкриваючи білі зуби, шпорячи свого красивого вороного, Бедуїна, який ворушив вухами від багнетів, на які він натикався, пирхаючи, бризкаючи навколо себе піною з мундштука, брязкаючи, бив копитами по дошках мосту і, здавалося, готовий був перестрибнути через перила мосту, якби йому дозволив сідок.