Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 47

Стало вже так темно, що в десяти кроках не можна було розрізнити мундирів солдат, і перестрілка стала стихати. Раптом поряд з правого боку почулися знову крики і стрілянина. Від пострілів вже блищало в темряві. Це була остання атака французів, на яку відповідали солдати, що засіли в будинки села. Знову все кинулося з села, але гармати Тушина не могли рушити, і артилеристи, Тушин і юнкер, мовчки переглядалися, чекаючи своєї долі. Перестрілка стала стихати, і з бічної вулиці висипали жваві говором солдати.

— Цілий, Петров? — питав один.

— Задали, брат, жару. Тепер не сунуться, — говорив інший.

— Нічого не видно. Як вони в своїх-то заліпили! Не видно; пітьма, братці. Чи немає напитися?

Французи останній раз були відбиті. І знову, в повному мороці, гармати Тушина, як рамою оточені піхотою, що гуділа, рушили кудись вперед.

У темряві неначе текла невидима, похмура річка, все в одному напрямку, гудучи пошепки, говіркою і звуками копит і коліс. У загальному гулі в темряві ночі через усі інші звуки ясніше всіх були стогони і голоси поранених. Їх стогони, здавалося, наповнювали собою всю цю темряву, що оточувала війська. Їх стогони і морок цієї ночі — це було одне й те саме. Через деякий час в рухомому натовпі відбулося хвилювання. Хтось проїхав зі свитою на білому коні і щось сказав, проїжджаючи. Що сказав? Куди тепер? Стояти, чи що? Дякував, чи що? — почулися жадібні розпитування з усіх боків, і вся рухома маса стала напирати сама на себе (видно, передні зупинилися), і поповзла чутка, що велено зупинитися. Всі зупинилися, як йшли, на середині брудної дороги.

Засвітилися вогні, і більше чуємо став говір. Капітан Тушин, розпорядившись по роті, послав одного з солдатів відшукувати перев'язувальний пункт або лікаря для юнкера і сів біля вогню, розкладеного на дорозі солдатами. Ростов перетягнувся теж до вогню. Гарячкове тремтіння від болю, холоду і вогкості трясла все його тіло. Сон непереборно схиляв його, але він не міг заснути від пекучого болю в руці, що нила і не знаходила заспокійливого положення. Він то закривав очі, то поглядав на вогонь, який здавався йому гаряче-червоним, то на згорблену слабку фігуру Тушина, який по-турецьки сидів біля нього. Великі добрі і розумні очі Тушина зі співчуттям і жалем спрямовувалися на нього. Він бачив, що Тушин усією душею хотів і нічим не міг допомогти йому.

З усіх боків чути було кроки і говір тих, що проходили, проїздили і піхоти, що розміщувалася довкола. Звуки голосів, кроків і кінських копит, що переставляються в грязі, ближній і дальній тріск дров зливалися в один гул, що коливався.

Тепер уже не текла, як раніше, в темряві невидима ріка, а ніби після бурі вкладалося і тремтіло похмуре море. Ростов безглуздо дивився і слухав, що відбувалося перед ним і навколо нього. Піхотний солдат підійшов до багаття, присів навпочіпки, всунув руки в вогонь і відвернув обличчя.

— Нічого, ваше благородіє? — сказав він, запитально звертаючись до Тушина. — Ось відбився від роти, ваше благородіє; сам не знаю, де. Біда!

Разом з солдатом підійшов до багаття піхотний офіцер з підв'язаною щокою і, звертаючись до Тушина, просив переказати посунути трохи гармату щоб провезти віз. За ротним командиром набігли на багаття два солдата. Вони відчайдушно лаялися і билися, висмикуючи один у одного якийсь чобіт.

— Як же, ти підняв! Бач, спритний, — кричав один хрипким голосом.

Потім підійшов худий, блідий солдат з шиєю, обв'язаною закривавленою онуччю, і сердитим голосом вимагав води у артилеристів. — Що ж, вмирати, чи що, як собаці? — говорив він.

Тушин велів дати йому води. Потім підбіг веселий солдат, просячи вогнику в піхоту.

— Вогнику гаряченького в піхоту! Щасливо залишатися, землячки, дякуємо за вогник, ми назад з процентою віддамо, — говорив він, несучи кудись в темряву червоніючі головешку.

За цим солдатом чотири солдата, несучи щось важке на шинелі, пройшли повз багаття. Один з них спіткнувся.

— Бач, чорти, на дорозі дрова поклали, — пробурчав він.

— Сконав, що ж його носити? — сказав один з них.

— Ну, вас!

І вони зникли в темряві з своєю ношею.

— Що? болить? — запитав Тушин пошепки у Ростова.

— Болить.

— Ваше благородіє, до генерала. Тут в хаті стоять, — сказав феєрверкер, підходячи до Тушина.

— Зараз, голубчику.

Тушин встав і, застібаючи шинель і поправляючи, відійшов від багаття ...

Недалеко від багаття артилеристів, в приготовленої для нього хаті, сидів князь Багратіон за обідом, розмовляючи з деякими начальниками частин, які зібралися у нього. Тут був дідок з напівзакритими очима, що жадібно обгризав баранячу кістку, і двадцятидворічний бездоганний генерал, розчервонілий від чарки горілки і обіду, і штаб-офіцер з іменним перстнем, і Жерков, неспокійно озираючи всіх, і князь Андрій, блідий, з підібраними губами і гарячково блискучими очима.

В хаті стояв притулений в кутку узятий французький прапор, і аудитор з наївним лицем мацав тканину прапора та, не розуміючи, похитував головою, може бути тому, що його і справді цікавив вид прапора, а може бути, і від того, що йому важко було голодному дивитися на обід, за яким йому не дістало приладдя. У сусідній хаті перебував взятий в полон драгунами французький полковник. Біля нього юрмилися, розглядаючи його, наші офіцери. Князь Багратіон дякував окремих начальників і розпитував про подробиці справи і про втрати. Полковий командир, який представлявся під Браунау, доповідав князю, що, як тільки почалася справа, він відступив з лісу, зібрав дроворубів і, пропустивши їх повз себе, з двома батальйонами ударив в багнети і відкинув французів.

— Як я побачив, ваша світлість, що перший батальйон дезорганізований, я став на дорозі і думаю: "пропущу цих та зустріну батальних вогнем"; так і зробив.

Полковому командиру так хотілося зробити це, так він шкодував, що не встиг цього зробити, що йому здавалося, що все це точно було. Навіть, може бути, і справді було? Хіба можна було розібрати в цій плутанині, що було і чого не було?

— Причому мушу зауважити, ваша світлість, — продовжував він, згадуючи про розмову Долохова з Кутузовим і про останнє побачення своє з розжалуваним, — що рядовий, розжалуваний Долохов, на моїх очах взяв у полон французького офіцера і особливо відзначився.

— Тут-то я бачив, ваша світлість, атаку павлоградців, — неспокійно озираючись, втрутився Жерков, який зовсім не бачив в цей день гусар, а тільки чув про них від піхотного офіцера. — Зім'яли два каре, ваша світлість.

На слова Жеркова деякі посміхнулися, як і завжди чекаючи від нього жарти; але, помітивши, що те, що він говорив, хилилося теж до слави нашої зброї і нинішнього дня, набули серйозний вираз, хоча багато дуже добре знали, що те, що говорив Жерков, була брехня, ні на чому не заснована. Князь Багратіон звернувся до дідуся-полковника.

— Дякую всім, панове, всі частини діяли героїчно: піхота, кавалерія і артилерія. Яким чином в центрі залишені дві гармати? — запитав він, шукаючи когось очима. (Князь Багратіон не питав про гармати лівого флангу, він знав уже, що там на самому початку справи були кинуті всі гармати.) — Я вас, здається, просив, — звернувся він до чергового штаб-офіцера.

— Одне було підбито, — відповідав черговий штаб-офіцер, — а інше, я не можу зрозуміти; я сам там весь час був і розпоряджався і тільки що від'їхав ... Жарко було, правда, — додав він скромно.

Хтось сказав, що капітан Тушин стоїть тут у самого села, і що за ним вже надіслано.

— Так от ви були, — сказав князь Багратіон, звертаючись до князя Андрія.

— Як же, ми разом дещо не з'їхалися, — сказав черговий штаб-офіцер, приємно посміхаючись Болконському.

— Я не мав задоволення вас бачити, — холодно і уривисто сказав князь Андрій.

Всі мовчали. На порозі з'явився Тушин, який боязко пробирався з-за спин генералів. Обходячи генералів в тісній хаті, зніяковілий, як і завжди, при вигляді начальства, Тушин не розгледів древка прапора і спіткнувся об нього. Кілька голосів засміялася.

— Яким чином гармата залишена? — запитав Багратіон, насупившись не стільки на капітана, скільки на тих, що сміялися, в числі яких найголосніше чувся голос Жеркова.

Тушину тепер тільки, побачивши грізного начальства, у всьому жаху представилася його вина і ганьба в тому, що він, залишившись живим, втратив дві гармати. Він так був схвильований, що до цього хвилини не встиг подумати про це. Сміх офіцерів ще більше збив його з пантелику. Він стояв перед Багратіоном з тремтячою нижньою щелепою і ледь промовив:

— Не знаю ... ваше сіятельство ... людей не було, ваша світлість.

— Ви б могли з прикриття взяти!

Що прикриття не було, цього не сказав Тушин, хоча це була суща правда. Він боявся підвести цим іншого начальника і мовчки, зупиненими очима, дивився прямо в обличчя Багратіона, як дивиться учень, що збився, в очі екзаменатора.

Мовчання було досить довго. Князь Багратіон, мабуть, не бажаючи бути суворим, не знаходив, що сказати; інші не сміли втрутитися в розмову. Князь Андрій спідлоба дивився на Тушина, і пальці його рук нервово рухалися.

— Ваше сіятельство, — перервав князь Андрій мовчання своїм різким голосом, — ви мене зволили послати до батареї капітана Тушина. Я був там і знайшов дві третини людей і коней перебитими, дві гармати зіпсованими, і прикриття ніякого.

Князь Багратіон і Тушин однаково завзято дивилися тепер на стримано і схвильовано говорив Болконського.

— І якщо, ваша світлість, дозволите мені висловити свою думку, — продовжував він, — то успіхом дня ми зобов'язані найбільше дії цієї батареї і геройської стійкості капітана Тушина з його ротою, — сказав князь Андрій і, не чекаючи відповіді, негайно ж встав і відійшов від столу.

Князь Багратіон подивився на Тушина і, мабуть не бажаючи виказати недовіру до різкого судження Болконського і, разом з тим, відчуваючи себе не в змозі цілком вірити йому, нахилив голову і сказав Тушину, що він може йти. Князь Андрій вийшов за ним.

— От спасибі: виручив, голубчику, — сказав йому Тушин.

Князь Андрій оглянули Тушина і, нічого не сказавши, відійшов від нього. Князю Андрію було сумно і важко. Все це було так дивно, так несхоже на те, чого він сподівався.

"Хто вони? Навіщо вони? Що їм потрібно? І коли все це скінчиться? " думав Ростов, дивлячись на тіні,, що перемінялись перед ним.