Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 48

Біль в руці ставав все болісніше. Сон схиляв непереборно, в очах стрибали червоні кола, і враження цих голосів і цих обличь і почуття самотності зливалися з почуттям болю. Це вони, ці солдати, поранені і не ранені, — це вони-то і давили, і обтяжували, і вивертали жили, і палили м'ясо в його розламаної руці і плечі. Щоб позбутися від них, він закрив очі.

Він забувся на одну хвилину, але в цей короткий проміжок забуття він бачив уві сні незліченну кількість предметів: він бачив свою матір і її велику білу руку, бачив худенькі плечі Соні, очі і сміх Наташі, і Денисова з його голосом і вусами, і Телянина, і всю свою історію з Теляниним і Богданичем. Вся ця історія була одна й та сама, що цей солдат з різким голосом, і ця-то вся історія і цей-то солдат так болісно, невідступно тримали, давили і все в одну сторону тягнули його руку. Він намагався усуватися від них, але вони не відпускали ні на волосок, ні на секунду його плече. Воно б не боліло, воно було б здорове, якщо б вони не тягнули його; але не можна було позбутися від них.

Він відкрив очі і подивився вгору. Чорний полог ночі на аршин висів над світом жарин. У цьому світлі літали порошинки снігу, що падав. Тушин не повертався, лікар не приходив. Він був один, тільки якийсь солдатик сидів тепер голий по іншу сторону вогню і грів своє худе жовте тіло.

"Нікому не потрібен я! — думав Ростов. — Нікому ні допомогти, ні пожаліти. А був же і я колись вдома, сильний, веселий, улюблений ". — Він зітхнув і, зітхнувши мимоволі застогнав.

— Ай болить щось? — запитав солдатик, струшуючи свою сорочку над вогнем, і, не чекаючи відповіді, крекнувши, додав: — Хіба мало за день народу попсували — пристрасть!

Ростов не слухав солдата. Він дивився на сніжинки, що пурхали над вогнем і згадував російську зиму з теплим, світлим будинком, пухнастою шубою, швидкими саньми, здоровим тілом і з усією любов'ю і турботою сім'ї. "І навіщо я пішов сюди!" думав він.

На другий день французи не відновлювали нападу, і залишок Багратіонового загону приєднався до армії Кутузова.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

I

Князь Василь не обдумував своїх планів. Він ще менш помишляв зробити людям зло для того, щоб мати поживу. Він був тільки світська людина, яка досягла успіху у вищому світі і зробила звичку з цього успіху. У нього постійно, залежно від ситуацій, за зближенням з людьми, формувалися різні плани і гадки, в яких він сам не віддавав собі гарненько звіту, але які становили весь інтерес його існування. Не один і не два таких плани і міркування бувало у нього в ходу, а десятки, з яких одні тільки зачинали представлятися йому, інші досягалися, треті знищувалися. Він не говорив собі, зокрема: "Ця людина тепер в силі, я повинний набути його довіру і приязнь і через неї організувати собі видачу одноразової допомоги", або він не говорив собі: "Ось П'єр грошовитий, маю заманити його поєднатися з дочкою і зайняти необхідні мені 40 тисяч "; але людина в силі стрівалася йому, і в ту ж хвилину інстинкт підказував йому, що ця людина може бути корисна, і князь Василь зближався з нею і при першій нагоді, без приготування, за інстинктом, лестив, ставав фамільярніше, говорив про те, про що потрібно було.

П'єр був у нього під рукою в Москві, і князь Василь влаштував для нього призначення в камер-юнкери, що тоді дорівнювало чину статського радника, і наполіг на тому, щоб молодий чоловік з ним разом їхав до Петербург і зупинився в його будинку. Неначе неуважно і разом з тим з безсумнівною впевненістю, що так повинно бути, князь Василь робив все, що було потрібно для того, щоб одружити П'єра з своєю дочкою. Якби князь Василь обдумував вперед свої плани, він не міг би мати такої природності в спілкуванні й такої простоти і фамільярності в зносинах з усіма людьми, вище і нижче себе поставленими. Щось притягувало його постійно до людей сильніше або багатше його, і він обдарований був рідкісним мистецтвом ловити саме ту хвилину, коли треба і можна було користуватися людьми.

П'єр, зробившись несподівано багатієм і графом Безуховим, після недавньої самотності і безтурботності, відчув себе до такої міри оточеним, зайнятим, що йому тільки в ліжку вдавалося залишитися одному з самим собою. Йому потрібно було підписувати папери, відатись з присутственими місцями, про значення яких він не мав чіткого уявлення, питати про щось головного керуючого, їхати в підмосковний маєток і приймати безліч осіб, які раніше не хотіли і знати про його існування, а тепер були б ображені і засмучені, якби він не захотів їх бачити. Всі ці різноманітні особи — ділові, родичі, знайомі — всі були однаково добре, ласкаво прихильні до молодого спадкоємця; всі вони, очевидно і безсумнівно, були переконані в високих достоїнствах П'єра. Безперестанку він чув слова: "З вашою незвичайною добротою" або "при вашому прекрасному серці", або "ви самі так чисті, граф ..." або "якщо б він був такий розумний, як ви" і т. п., так що він щиро починав вірити своїй винятковій доброті і своєму незвичайному розуму, тим більше, що і завжди, на споді душі, йому здавалося, що він дійсно дуже добрий і дуже розумний. Навіть люди, що колись були злими і очевидно ворожими, робилися з ним ніжними і люблячими. Настільки сердита була старша з княжен, з довгою талією, з пригладженим, як у ляльки, волоссям, але після похорону прийшла в кімнату П'єра. Опускаючи очі і безперестанку спалахуючи, вона сказала йому, що дуже шкодує про колишніх між ними непорозуміннях і що тепер не відчуває себе вправі нічого просити, хіба тільки дозволу, після удару, що спіткав її, залишитися на кілька тижнів в будинку, який вона так любила і де стільки принесла жертв. Вона не могла втриматися і заплакала при цих словах. Розчулений тим, що ця статуєподібна княжна могла так змінитися, П'єр взяв її за руку і просив вибачення, сам не знаючи, за що. З цього дня княжна почала в'язати смугастий шарф для П'єра і абсолютно змінилася до нього.

— Зроби це для неї, mon cher; все-таки вона багато постраждала від небіжчика, — сказав йому князь Василь, даючи підписати якийсь папір на користь княжни.

Князь Василь вирішив, що цю кістку, вексель в 30 т., треба було все-таки кинути бідної княжні з тим, щоб їй не могло прийти в голову тлумачити про участь князя Василя в справі мозаїкового портфеля. П'єр підписав вексель, і з тих пір княжна стала ще добрішою. Молодші сестри стали також ласкаві до нього, особливо наймолодша, гарненька, з родимкою, яка часто бентежила П'єра своїми посмішками і замішанням, побачивши його.

П'єру так певне здавалося, що всі його люблять, так здавалося б неприродне, якби хто-небудь не полюбив його, що він не міг не вірити в щирість людей, що оточували його. Притому йому не було часу питати себе про щирість або нещирість цих людей. Йому завжди було ніколи, він постійно відчував себе в стані лагідного і веселого сп'яніння. Він почував себе центром якогось важливого загального руху; відчував, що від нього щось постійно ждеться; що, не зроби він того, він засмутить багатьох і позбавить їх очікуваного, а зроби те-то і те-то, все буде добре, — і він робив те, що вимагали від нього, але це щось хороше все залишалося попереду.

Більш всіх інших в це перший час як справами П'єра, так і їм самим опанував князь Василь. Від смерті графа Безухова він не випускав з рук П'єра. Князь Василь мав вигляд чоловіка, обтяженого справами, втомленого, змученого, але який зі співчуття не може, нарешті, кинути напризволяще і шахраїв цього безпорадного юнака, сина його друга, нарешті, [apres tout,] і з таким величезним статком. У ті кілька днів, які він пробув у Москві після смерті графа Безухова, він закликав до себе П'єра або сам приходив до нього і прописував йому те, що потрібно було робити, таким тоном втоми і впевненості, як ніби він щоразу примовляв:

— Ти знаєш, я завалений справами; але було б безжально покинути тебе так; зрозуміло, що я тобі кажу, є єдино можливе. ["Vous savez, que je suis accable d'affaires et que ce n'est que par pure charite, que je m'occupe de vous, et puis vous savez bien, que ce que je vous propose est la seule chose faisable".]

— Ну, мій друг, завтра ми їдемо, нарешті, — повідав він йому одного разу, закриваючи очі, перебираючи пальцями його лікоть і таким тоном, наче те, що він говорив, було давним-давно вирішено між ними і не могло бути вирішено інакше.

— Завтра ми їдемо, я тобі даю місце в своїй колясці. Я дуже радий. Тут у нас все важливе покінчено. А мені вже давно б треба. Ось я отримав від канцлера. Я його просив про тебе, і ти зарахований в дипломатичний корпус і зроблений камер-юнкером. Тепер дипломатична дорога тобі відкрита.

Незважаючи на всю силу тону втоми і впевненості, з якою проголошено були ці слова, П'єр, який так довго думав про свою кар'єру, хотів було заперечувати. Але князь Василь перепинив його тим воркуючи, басистим тоном, який виключав можливість перебити його мову і який вживався їм у разі потреби крайнього переконання.

— Але, мій милий, [Mais, mon cher,] я це зробив для себе, для своєї совісті, і мені дякувати нічого. Ніколи ніхто не скаржився, що його занадто любили; а потім, ти вільний, хоч завтра кинь. Ось ти все сам в Петербурзі побачиш. І тобі давно пора піти від цих жахливих спогадів. — Князь Василь зітхнув. — Так-так, моя душа. А мій камердинер нехай у твоїй колясці їде. Ах так, я було і забув, — додав ще князь Василь, — ти знаєш, mon cher, що у нас були рахунки з покійним, так з рязанського я отримав і залишу: тобі не потрібно. Ми з тобою розрахуємося.

Те, що князь Василь називав з "рязанського", було кілька тисяч оброку, які князь Василь залишив у себе.

У Петербурзі, так само як і в Москві, атмосфера ніжних, люблячих людей оточила П'єра. Він не міг відмовитися від місця або, скоріше, звання (бо він нічого не робив), яке доставив йому князь Василь, а знайомств, запрошень і громадських занять було стільки, що П'єр ще більше, ніж в Москві, переймався почуттям імлистості, квапливості і якогось блага, все наступаючого, але яке не відбувається.

З колишнього його холостого зібрання багатьох не було в Петербурзі. Гвардія пішла в похід. Долохов був розжалуваний, Анатоль знаходився в армії, в провінції, князь Андрій був за кордоном, і тому П'єру не вдавалося ні проводити ночей так, як він колись любив проводити їх, ні відводити зрідка душу в дружній бесіді з старшим шановним другом.