Війна і мир (том 2) - Сторінка 41

Він запросив до себе князя Андрія і спитав дочку, чи весело їй. Наташа не відповіла, тільки усміхнулася такою усмішкою, яка докірливо говорила: "як можна питати про це?"

— Так весело, як ніколи в житті! — сказала вона, і князь Андрій, помітив, як швидко піднялись були її худі руки, щоб обняти батька, і зараз же опустилися. Наташа була така щаслива, як ще ніколи в житті. Вона була на тому найвищому щаблі щастя, коли людина робиться цілком доброю і гарною, і не вірить у можливість зла, нещастя й горя.

П'єр на цьому балу вперше відчув себе ображеним тим становищем, яке посідала його дружина у вищих сферах. Він був понурий і неуважливий. Поперек лоба в нього була широка складка, ї він, стоячи біля вікна, дивився крізь.окуляри і нікого не бачив.

Наташа, ідучи до вечері, пройшла повз нього.

Похмуре, нещасне П'єрове обличчя вразило її. Вона зупинилась навпроти нього. їй хотілось допомогти йому, передати йому лишок свого щастя.

— Як весело, графе,— сказала вона,— правда ж?

П'єр розгублено усміхнувся, явно не розуміючи того, що йому казали.

— Так, я дуже радий,— сказав він.

"Як вони можуть бути незадоволені з чогось,— думала Наташа.— Особливо такий хороший, як цей Безухов?" На Наташин погляд, усі присутні на балу були однаково Добрі, милі, чудесні люди, які любили один одного: ніхто не міг образити один одного, і тому всі повинні були бути щасливими.

XVIII

Другого дня князь Андрій згадав вчорашній бал, але не надовго зупинився на ньому думками. "Так, дуже пишний бал був. І ще... ага, Ростова дуже мила. Щось у неї є свіже, особливе, не петербурзьке, що відрізняє її". Ось усе, що він думав про вчорашній бал і, напившись чаю, сів за роботу.

Але від утоми чи від безсоння день був недобрий для праці, і князь Андрій нічого не міг робити; він усе критикував сам свою роботу, як це часто бувало з ним, і радий був, почувши, що хтось приїхав.

Це був Біцький, який служив у різних комісіях, бував у всіх товариствах Петербурга, палкий прихильник нових ідей і Сперанського і заклопотаний вістовий Петербурга, один з тих людей, які вибирають напрям, як плаття — за модою, але які тому саме здаються найгарячішими партизанами напрямів. Він заклопотано, ледве встигнувши скинути капелюха, вбіг до князя Андрія і зараз же почав говорити. Він щойно взнав подробиці засідання Державної Ради сьогоднішнього ранку, яке відкрив государ, і з захватом розповідав про це. Государева промова була незвичайна. Це була одна з тих промов, які виголошують тільки конституційні монархи. "Государ прямо сказав, що Рада і Сенат є державні стани, він сказав, що управління повинне мати основою не сваволю, а тверді начала. Государ сказав, що фінанси повинні бути перебудовані і звіти повинні бути публічні",— розповідав Біцький, наголошуючи певні слова і значущо розширюючи очі.

— Так, нинішня подія є ера, велична ера в нашій історії,— закінчив він.

Князь Андрій слухав розповідь про відкриття Державної Ради, якого він чекав так нетерпляче і якому надавав такої ваги, і дивузався, що подія ця тепер, коли вона сталася, не тільки не цікавила його, але й здавалася йому зовсім мізерною. Він мовчки, глузливо слухав захоплену розповідь Біцького. Найпростіша думка приходила йому в голову: "Яке діло мені й Біць-кому, яке діло нам до того, що государеві бажано було сказати на Раді? Хіба все це може зробити мене щасливішим і кращим?"

І це просте міркування раптом знищило для князя Андрія весь колишній інтерес здійснюваних перетворень. Цього ж таки дня князь Андрій мав обідати у Сперанського "en petit comité" 1, як йому сказав господар, запрошуючи його. Обід цей у сімейному і дружньому колі людини, якою він так захоплювався, раніш дуже цікавив князя Андрія, тим більш, що досі він не бачив Сперанського в його домашньому побуті; а тепер йому не хотілося їхати.

У призначений час обіду, проте, князь Андрій уже входив у власний, невеликий дім Сперанського біля Тавричеського саду. В паркетній їдальні невеликого будиночка, що відзначався незвичайною чистотою (нагадуючи чернечу Чистоту), князь Андрій, трошки спізнившись, уже застав о п'ятій годині все товариство цього petit comité, інтимних знайомих Сперанського. З дам не було нікого, крім маленької дочки Сперанського (довгим лицем схожої на батька) та її гувернантки. Гості були — Жерве, Магніцький і Столипін. Ще з передпокою князь Андрій почув голосну розмову і дзвінкий, чіткий регіт — регіт, схожий на той, яким сміються на сцені. Хтось голосом, схожим на голос Сперанського, чітко відбивав: ха... ха... ха... Князь Андрій ніколи не чув сміху Сперанського, і цей дзвінкий, тонкий сміх державної людини здався йому дуже чудним.

Князь Андрій увійшов до їдальні. Усе товариство стояло між двома вікнами біля невеликого столу з закускою. Сперанський у сірому фраку з зіркою, очевидно в тому ще білому жилеті і в високому білому галстуку, в яких він був на знаменитому засіданні Державної Ради, з веселим обличчям стояв біля столу. Гості оточували його. Магніцький, звертаючись до Михайла Михайловича, розповідав анекдот. Сперанський слухав, зарані сміючись з того, що скаже Магніцький. Під той час, як князь Андрій увійшов до кімнати, слова Магиіцького знову заглушив сміх. Голосно басив Столипін, пережовуючи шматок хліба з сиром; тихим сміхом шипів Жерве і тонко, чітко сміявся Сперанський.

Сперанський, усе ще сміючись, подав князеві Андрію свою білу, ніжну руку.

— Дуже радий вас бачити, князю,— сказав він.— Хвилинку...— звернувся він до Магніцького, перериваючи його розповідь.— У нас сьогодні умова: обід приємності і ні слова про справи.— І він знову звернувся до оповідача і знову засміявся.

1 у дружньому колі,

Князь Андрій з подивом і смутком розчарування слухав цей сміх і дивився, як сміється Сперанський. Це був не Сперанський, а інша^ людина, здавалося князеві Андрію. Усе, що раніш таємничим і привабливим здавалося князеві Андрію у Сперанському, раптом стало йому ясним і непривабливим.

За столом розмова ні на мить не замовкала і складалася начебто зі збірки смішних анекдотів. Ще Магніцький не встиг кінчити своєї розповіді, як уже хтось інший виявив готовість розповісти щось, що було ще смішніше. Анекдоти здебільшого стосувалися коли не самого службового світу, то осіб службових. Здавалося, що в цьому товаристві так остаточно було визначено нікчемність цих осіб, що ставлення до них могло бути тільки одно; добродушно-гумористичне. Сперанський розповів, як на засіданні Ради сьогодні вранці глухий сановник на запитання про його думку відповів, що він тієї ж думки. Жерве розповів цілу справу про ревізію, визначну безглуздям усіх дійових осіб. Столипін, заїкаючись, втрутився у розмову і гаряче почав говорити, загрожуючи надати розмові серйозного характеру, про зловживання за попереднього порядку, Магніцький став кепкувати з гарячності Столипіна, Жерве вставив жарт, і розмова набрала знову попереднього веселого напряму.

Очевидно, Сперанський після праці любив відпочити і повеселитися у приятельському колі, і всі його гості, розуміючи його бажання, намагались веселити його і самі веселитися. Та веселощі ці здавалися князеві Андрію важкими й невеселими. Тонкий звук голосу Сперанського неприємно вражав його і безугавний сміх своєю фальшивою нотою чомусь ображав почуття князя Андрія. Князь Андрій не сміявся і боявся, що він буде важким для цього товариства. Але ніхто не помічав його невідповідності до загального настрою. Здавалося, всім було дуже весело.

Він кілька разів хотів зайти в розмову, але щоразу його слово викидалось геть, як корок з води; і він не міг жартувати разом з ними.

Нічого не було поганого чи недоречного в тому, що вони говорили, усе було дотепне і могло б бути смішним; та чогось того самого, що являє собою сіль веселощів, не тільки не було, але й не знали вони, що воно буває.

По обіді дочка Сперанського та її гувернантка встали. Сперанський приголубив дочку своєю білою рукою і поцілував її. І цей жест здався неприродним князеві Андрію.

Мужчини, по-англійському, зосталися за столом і за портвейном. Почалась розмова про іспанські справи Наполеона, що їх усі схвалювали, і в середині її князь Андрій став перечити їм. Сперанський усміхнувся і, очевидно, бажаючи відхилити розмову від прибраного напряму, розповів анекдот, не пов'язаний з розмовою. На якусь часинку всі замовкли.

Посидівши за столом, Сперанський заткнув пляшку з вином і, сказавши: "Тепер добре винце в чобітках ходить", віддав

<слузі і встав. Усі встали і, так само гамірно розмовляючи, пішли до вітальні. Сперанському подали два конверти, які привіз кур'єр. Він узяв їх і пройшов до кабінету. Тільки-но він вийшов, загальні веселощі замовкли і гості розсудливо й тихо стали перемовлятися один з одним.

— Ну, тепер декламація! — сказав Сперанський, виходячи з кабінету.— Дивний талант! — звернувся він до князя Андрія. Магніцький зараз же став у позу і почав говорити французькі жартівливі вірші, що він склав на деяких відомих осіб Петербурга; кілька разів його перебивали аплодисментами. Князь Андрій, по закінченні декламації, підійшов до Сперанського, прощаючись з ним.

— Куди ви так рано? — сказав Сперанський.

— Я обіцяв на вечір...

Вони помовчали. Князь Андрій дивився зблизька в ці дзеркальні очі, що не пропускали в себе, і йому стало смішно, як він міг чекати чого-небудь від Сперанського і від усієї своєї діяльності, зв'язаної з ним, і як міг він надавати ваги тому, що робив Сперанський. Цей ретельний, невеселий сміх довго не переставав звучати у вухах князя Андрія після того, як він поїхав від Сперанського.

Повернувшись додому, князь Андрій став згадувати своє петербурзьке життя за ці чотири місяці, наче щось нове. Він згадував свої турботи, запобігання, історію свого проекту військового уставу, який було прийнято до відома і якого намагались замовчати лише тому, що друга робота, дуже погана, була вже зроблена і подана государеві; згадав про засідання комітету, членом якого був Берг; згадав, як на цих засіданнях старанно і . тривало обговорювалось усе щодо форми і процесу засідань комітету, і як старанно і похапцем обминалося все, що стосувалося суті справи. Він згадав про свою законодавчу працю, про те, як він заклопотано перекладав на російську мову статті римського і французького зводу, і йому стало совісно за себе.