Війна і мир (том 2) - Сторінка 43

П'єру за бостонним столом довелося сидіти навпроти Наташі, і дивна зміна, що сталася з нею від часу балу, вразила його. Наташа була мовчазна і не тільки не була така гарна, як на балу, але вона була б погана, якби не мала такого покірливого, байдужого вигляду.

"Що з нею?" — подумав П'єр, глянувши на неї. Вона сиділа біля сестри за чайним столом і неохоче, не дивлячись на нього, відповідала щось Борисові, який підсів до неї. Відходивши цілу масть і забравши на втіху своєму партнерові п'ять взяток, П'єр, чуючи гомін вітання і кроки якихось гостей, що ввійшли до кімнати під час збирання взяток, знову глянув на неї.

"Що з нею сталося?" — ще більш здивовано сказав він сам собі.

Князь Андрій з бережливо-ніжним виразом стояв перед нею говорив їй щось. Вона, підвівши голову, розрум'янившись і, очевидно, намагаючись стримати поривчасте дихання, дивилась на нього. І яскраве сяйво якогось внутрішнього, раніш погашеного вогню знову горіло в ній. Вона вся змінилась. З поганої знову стала такою ж якою була на балу.

Князь Андрій підійшов до П'єра, і П'єр помітив новий молодий вираз і в обличчі свого друга.

П єр кілька разів пересідав під час гри, то спиною, то обличчям до Наташі, і протягом шести роберів робив спостереження над нею і над своїм другом.

"Щось дуже важливе відбувається між ними",— думав П'єр, і радісне і разом гірке почуття змушувало його хвилюватися і забувати про гру.

Після шести роберів генерал встав, сказавши, що отак неможливо грати, і П'єр звільнився. Наташа осторонь розмовляла з Сонею та Борисом. Віра про щось з тонкою усмішкою говорила з князем Андрієм. П'єр підійшов до свого друга і, спитавши, чи не таємниця те, що говориться, сів біля них. Віра, помітивши увагу князя Андрія до Наташі, вирішила, що на вечорі, на справжньому вечорі конче треба, щоб були тонкі натяки на почуття, і вибравши час, коли князь Андрій був сам, почала з ниАм розмову про почуття взагалі і про свою сестру. їй треба було з таким розумним (яким вона вважала князя Андрія) гостем застосувати свою дипломатичну майстерність.

Коли П'єр підійшов до них, він помітив, що Віра самовдово-лено захоплена розмовою, князь Андрій (що з ним рідко* бувало) здавався збентеженим.

— Як ви гадаєте? — з тонкою усмішкою казала Віра.— Ви, князю, такі проникливі і так розумієте відразу характери людей. Що ви думаєте про Наталі, чи'може вона бути сталою у своїх симпатіях, чи може вона так, як інші жінки (Віра розуміла себе), один раз покохати людину і назавжди залишитись вірною? Це я вважаю справжнім коханням. Як ви думаєте, князю?

— Я занадто мало знаю вашу сестру,— відповів князь Андрій з глузливою усмішкою, під якою він хотів приховати свою ніяковість,— щоб розв'язати таке тонке питання; і потім я помічав, що чим менш подобається жінка, тим вона буває сталі-шою,— додав він і подивився на П'єра, що в цей час підійшов до них.

— Так, це правда, князю; у наш час,— говорила далі Віра (згадуючи про наш час, як взагалі люблять згадувати обмежені люди,' думаючи, що вони знайшли і оцінили особливості нашого часу і що властивості людей змінюються з часом),— в наш час дівчина має стільки свободи, що le plaisir d'être courtisée1 часто заглушує в ній справжнє почуття. Et Nathalie, il faut l'avouer, y est très sensible2.— Повернення до Наталі знову змусило неприємно скривитися князя Андрія; він хотів встати, але Віра продовжувала з іще більш витонченою усмішкою.

— Я гадаю, ніхто так не був courtisée3, як вона,— казала Віра,— але ніколи, до самого останнього часу ніхто серйозно їй не подобався. Ось ви знаєте, графе,— звернулась вона до П'єра,— навіть наш милий cousin Борис, який був, entre nous 4, дуже й дуже dans le pays du tendre..Б,— говорила вона, натякаючи на карту кохання, що була тоді у вжитку.

Князь Андрій насуплено мовчав.

— Адже ви дружні з Борисом? — спитала його Віра.

— Так, я його знаю...

— Він певне вам казав про свою дитячу любов до Наташі?

— А була дитяча любов? — раптом несподівано почервонівши, спитав князь Андрій.

— Так. Vous savez entre cousin et cousine cette intimité mène quelquefois à l'amour: le cousinage est un dangereux voisinage. N'est ce pas?"

* — О, безперечно,— сказав князь Андрій і раптом неприродно пожвавішав і став жартувати з П'єром про те, яким він повинен бути обережним у своєму обходженні зі своїми п'ятдесятилітніми московськими кузинами, і серед жартівливої розмови встав і, взявши під руку П'єра, одвів його вбік.

? і— Ну що? — спитав П'єр, який здивовано спостерігав чудне збудження свого друга і помітив погляд, що його він, встаючи, кинув на Наташу.

— Мені треба, мені треба поговорити з тобою,— сказав князь Андрій.— Ти знаєш наші жіночі рукавички (він говорив про ті масонські рукавички, що давалися новообраному братові для вручення коханій). Я... та ні, я згодом поговорю з тобою...— І з чудним блиском в очах, з неспокоєм у рухах князь Андрій підійшов до Наташі і сів біля неї. П'єр бачив, як князь Андрій щось спитав її, і вона, спалахнувши, відповіла йому.

Але в цей час Берг підійшов до П'єра, дуже упрошуючи його взяти участь у суперечці між генералом і полковником про іспанські справи.

Берг був задоволений і щасливий. Усмішка радості не сходила з його обличчя! Вечір був дуже гарний і цілком такий, як

1 приємність бути поміченою

2 І Наталі, треба признатися, до цього дуже чутлива.

3 предметом залицяння,

4 між нами кажучи, 6 в країні ніжного...

в Ви знаєте, між двоюрідним братом і сестрою ця близькість дуже часто приводить до любові: двоюрідні — небезпечна річ. Хіба не так?

і інші вечори, які він бачив. Усе було схоже. І дамські тонкі розмови, і карти, і за картами генерал, який підвищує голос, і самовар, і печиво; але одного ще бракувало, того, що він завжди бачив н"а вечорах, які він бажав наслідувати. Бракувало голосної розмови між мужчинами і суперечки про що-небудь важливе й розумне. Генерал почав цю розмову, і ось до неї Беїрг залучив П'єра.

XXII

Другого дня князь Андрій поїхав до Ростових обідати, бо його кликав граф Ілля Андрійович, і провів у них цілий день.

Усі в домі почували, заради кого їздив князь Андрій, і він, не приховуючи цього, цілий день намагався бути з Наташею. Не лише в душі Наташі, зляканої, але щасливої і радісно піднесеної, але й у всьому домі почувався страх перед чимсь важливим, що мало статися. Графиня сумними і серйозно-строгими очима дивилась на князя Андрія, коли він розмовляв з Наташею, і боязко і вдавано починала яку-небудь незначну розмову, як тільки він оглядався на неї. Соня боялась відійти від Наташі і боялась бути на заваді, коли вона була з ними. Наташа блідла від страху чекання, на хвилину залишившись з ним віч-на-віч. Князь Андрій дивував її своєю несміливістю. Вона почувала, що йому треба було сказати їй щось, але що він не міг на це зважитись.

Коли увечері князь Андрій поїхав, графиня підійшла до Наташі й пошепки сказала:

— Ну що?

— Мамо, ради бога, нічого не питайте мене тепер. Це не можна казати,— промовила Наташа.

Але незважаючи на те, цього вечора Наташа то схвильована, то злякана, втупивши очі в одну точку, довго лежала в материному ліжку. То вона розповідала їй, як він хвалив її, то як він казав, що поїде за кордон, то, що він питав, де вони житимуть цього літа, то як він питав її про Бориса.

— Але такого, такого... зі мною ніколи не було! — казала вона.— Та мені страшно при ньому, мені завжди страшно при ньому. Що це означає? Означає, що це справжнє, так? Мамо, ви спите?

— Ні, серце моє, мені самій страшно,— відповіла мати.— Іди.

— Все одно я не спатиму. Що за дурниці спати! Мамочко, мамочко, такого зі мною ніколи не було! — казала вона, здивована і злякана тим почуттям, що його усвідомлювала в собі.— І хіба ми могли думати!..

Наташі здавалося, що коли ще вперше вона побачила князя Андрія в Отрадному, вона закохалася в нього. її наче лякало те чудне, несподіване щастя, що той, кого вона вибрала ще тоді (вона твердо була впевнена в цьому), що той самий тепер знову зустрівся їй, і, здається, не байдужий до неї. "І треба було йому, як навмисне, тепер, коли ми тут, приїхати до Петербурга. І треба було нам зустрітися на цьому балу. Все це доля. Ясно, що це доля, що все вело до того. Ще тоді, тільки-но я побачила його,, я відчула щось особливе".

— Що ж він тобі ще казав? Який вірш отой? Прочитай...— сказала мати в задумі, питаючи про вірш, якого князь Андрій написав Наташі в альбом.

— Мамо, це не соромно, що він удівець?

— Годі-бо, Наташо, молись богу. Les mariages se font dans les cieux l.

— Голубонько, матусю, як я вас люблю, як мені гарної — вигукнула Наташа, плачучи слізьми щастя та хвилювання і обнімаючи матір.

У цей самий час князь Андрій сидів у П'єра і говорив йому про свою любов до Наташі і про твердий намір одружитися з нею.

Цього дня у графині Єлени Василівни був раут, був французький посланник, був принц, який став в недавнього часу частим одвідувачем дому графині, і багато блискучих дам та чоловіків. П'єр був внизу, пройшовся по залах і здивував усіх гостей своїм зосереджено-неуважним і понурим виглядом.

Від часу балу П'єр почував у собі наближення припадків іпохондрії і з одчайдушним зусиллям намагався боротись проти них. Після зближення принца з його дружиною П'єра несподівано було вшановано званням камергера і відтоді йому стало тяжко і соромно у великому товаристві і частіше в нього стали з'являтися колишні похмурі думки про марність усього людського. Разом з тим він помітив почуття між Наташею, якій він покровительствував, та князем Андрієм, і почуття це, підкреслюючи протилежність між його становищем і становищем його друга, ще більш посилювало цей похмурий настрій. Він однаково намагався уникати думок про свою дружину і про Наташу та князя Андрія. Знову все йому здавалося мізерним у порівнянні з вічністю, знову поставало питання: "нащо?" І він дні й ночі примушував себе працювати над масонськими роботами, надіючись відігнати наближення злого духа. П'єр о дванадцятій годині, вийшовши з покоїв графині, сидів у себе нагорі перед столом у накуреній, низькій кімнаті, в заношеному халаті й переписував з оригіналів шотландські акти, коли хтось увійшов до нього в кімнату.