Війна і мир (том 2) - Сторінка 45

Соня сказала, що Наташа у спальні. Наташа сиділа на своєму ліжку, бліда, з сухими очима, дивилась на образи і, швидко хрестячись, шепотіла щось. Побачивши матір, вона схопилася і кинулась до неї.

— Що, мамо?.. Що?

— Іди, іди до нього Він просить твоєї руки,— сказала графиня холодно, як здалося Наташі...— Іди... іди,— промовила мати сумно й докірливо услід дочці, що побігла бігом, і тяжко зітхнула.

Наташа не пам'ятала, як вона увійшла до вітальні. Ввійшовши у двері й побачивши його, вона зупинилась. "Невже цей чужий чоловік став тепер усім для мене?" — спитала вона себе і миттю відповіла: "Так, усім* він один тепер дорожчий для.мене за все на світі". Князь Андрій підійшов до неї, опустивши очі.

— Я полюбив вас з тієї хвилини, як побачив вас. Чи можу я надіятись?

Він глянув на неї, і серйозна пристрасність її обличчя вразила його. Обличчя її говорило: "Нащо питати? Нащо ставити під сумнів те, чого не можна не знати? Нащо говорити, коли не можна словами висловити того, що почуваєш".

Вона наблизилась до нього і зупинилася. Він узяв її руку й поцілував.

— Любите ви мене?

— Так, так,— наче з досадою промовила Наташа, голосне зітхнула, вдруге, частіше й частіше, і заридала.

— Чого? Що з вами?

— Ой, я така щаслива,— відповіла вона, усміхнулася крізь сльози, нагнулась ближче до нього, подумала секунду, наче питаючи себе, чи можна це, і поцілувала його.

Князь Андрій тримав її руки, дивився їй у вічі, і не знаходив у своїй душі попередньої любові до неї. В душі його раптом ворухнулося щось: не було попередньої поетичної і таємничої принадності бажання, а була жалість до її жіночої і дитячої кволості, був страх перед її відданістю і довірливістю, важка й одночасно радісна свідомість обов'язку, що навіки зв'язав його з нею. Теперішнє почуття, хоч і не було таке світле й поетичне, як перше, було серйозніше і сильніше.

— Чи сказала вам maman, що це не може бути раніше, як через рік? — спитав князь Андрій, все дивлячись їй у вічі.

т

"Невже це я, та дівчинка-дитина (усі так казали про мене),— думала Наташа,— невже я тепер з цієї хвилини дружина, рівна з цим чужим, милим, розумним мужчиною, якого поважає навіть мій батько? Невже це правда? Невже правда, що тепер уже не можна жартувати з життям, тепер уже я велика, тепер уже лежить на мені відповідальність за кожний мій вчинок і за кожне слово? До речі, що він спитав мене?"

— Ні,— відповіла вона, але вона не зрозуміла того, що він питав.

— Пробачте мені,— сказав князь Андрій,— але ви такі молоді, а я вже так багато зазнав життя. Мені страшно за вас. Ви не знаєте себе.

Наташа зосереджено й уважно слухала, намагаючись зрозуміти значення його слів, і не розуміла.

— Хоч який важкий для мене буде цей 'рік, що відстрочує моє щастя,— говорив далі князь Андрій,— за цей строк ви перевірите себе. Я прошу вас через рік здійснити моє щастя; але ви вільні: заручини наші зостануться таємницею і, якби ви переконалися, що ви не любите мене, або якби полюбили...— сказав князь Андрій з неприродною усмішкою.

— Нащо ви це говорите? — перебила його Наташа.— Ви знаєте, що з того самого дня, як ви вперше приїхали в Отрадне, я іґолюбила вас,— сказала вона, твердо впевнена, що говорить правду.

— За рік ви пізнаєте себе...

— Ці-лий рік!—раптом сказала Наташа, тепер тільки зрозумівши, що весілля відкладено на рік.— Та чому ж рік? Чому ж рік?..— Князь Андрій став їй пояснювати причини цієї відстрочки. Наташа не слухала його.

— І не можна інакше? — спитала вона. Князь Андрій нічого не відповів, але вираз обличчя його показав, що змінити це рішення неможливо.

— Це жах! Ні, це жах, жах! — раптом заговорила Наташа і знову заридала.— Я помру, чекаючи цілий рік: це не можна, це жах.— Вона глянула в обличчя свого нареченого і побачила в ньому вираз жалю і подиву.

— Ні, ні, я все зроблю,— сказала вона, раптом переставши плакати,— я така щаслива!

Батько й мати увійшли до вітальні і благословили наречених. З цього дня князь Андрій нареченим став їздити до Ростових.

XXIV

Заручення не було і нікого не повідомляли про змовини Волконського з Наташею; на цьому наполіг князь Андрій. Він казав, що він є причиною відстрочки, тому він і повинен нести увесь тягар її. Він казав, що він назавжди зв'язав себе своїм словом, але що він не хоче зв'язувати Наташу ї дає їй цілковиту волю. Якщо вона через півроку відчує, що не любить його, вон& матиме право відмовити йому. Певна річ, ні батьки, ні Наташа не хотіли чути про це; але князь Андрій наполягав на своєму. Князь Андрій бував щодня у Ростових, але не як наречений обходився з Наташею: він казав їй ви і цілував її лише в руку. Між князем Андрієм і Наташею після дня освідчення встановилися зовсім інші, ніж перше, близькі, прості взаємини. Вони наче досі не знали одне одного. І він і вона любили згадувати про те, як вони дивилися одне на одного, коли були ще нічим; тепер обоє вони почували себе зовсім іншими .істотами: перше вимушені, тепер вони були прості і щирі. Спочатку в родині почувалась ніяковість в обходженні з князем Андрієм; він здавався людиною з чужого світу, і Наташа довго привчала домашніх до князя Андрія, і з гордістю запевняла всіх, що він тільки здається таким особливим, а що він такий самий, як і всі, і що вона його не боїться і що ніхто не повинен боятися його. За кілька днів у родині до нього звикли, перестали ніяковіти при ньому і жили, як і раніш, а він у цьому їхньому житті брав участь. Він про господарство умів говорити з графом і про убори з графинею та Наташею, і про альбоми та канву з Сонею. Іноді домашні Ростови між собою і при князі Андрії дивувалися з того, як усе це сталося і які очевидні були прикмети цього: і приїзд князя Андрія в Отрадне, і їх приїзд до Петербурга, і схожість між Наташею та князем Андрієм, яку помітила няня в перший приїзд князя Андрія, і сутичка в 1805 році між Андрієм та Миколою, і ще багато інших прикмет того, що сталося, помітили домашні.

В домі панувала та поетична нудьга і мовчазність, що завжди супроводить присутність нареченого і нареченої. Часто, сидячи разом, всі мовчали. Іноді вставали й виходили, і наречений з нареченою, залишаючись віч-на-віч, так само мовчали. Рідко вони розмовляли про майбутнє своє життя. Князеві Андрію страшно і совісно було говорити цро це. Наташа поділяла це почуття, як і всі його почуття, які вона завжди вгадувала. Одного разу Наташа почала розпитувати про його сина. Князь Андрій почервонів, що з ним часто траплялося тепер і що особливо любила Наташа, і сказав, що син його не буде жити з ними.

— Чому? — злякано спитала Наташа.

— Я не можу відібрати його в діда і потім...

— Як би я любила його! — сказала Наташа, відразу вгадавши його думку.— Але я знаю, ви хочете, щоб не було приводів обвинувачувати вас і мене.

Старий граф іноді підходив до князя Андрія, цілував його, питав у нього поради щодо виховання Петі або Миколової служби. Стара графиня зітхала, дивлячись на них. Соня боялася кожної хвилини бути зайвою і намагалася знаходити при-

'зоди покидати їх самих, коли їм цього й не треба було. Коли князь Андрій говорив (він дуже гарно розповідав), Наташа з гордістю слухала його; коли вона говорила, то з острахом і з радістю помічала, що він увалено й допитливо дивиться на неї. Не розуміючи його, вона питала себе: "Чого він шукає в мені? Чого він добивається своїм поглядом? Що, як нема в мені того, чого він шукає цим поглядом?" Інколи вона вдавалася у властивий їй шалено-веселий настрій, і тоді особливо любила слухати й дивитися, як князь Андрій сміється. Він рідко сміявся, а зате, коли він сміявся, то віддавався весь своєму сміхові, і щоразу після цього сміху вора почувала себе ближчою до нього. Наташа була б цілковито щаслива, якби думка про майбутню розлуку, що наближалася, не лякала її.

Напередодні свого від'їзду з Петербурга князь Андрій привіз із собою П'єра, який від самого балу ні разу не був у Ростових. П'єр здавався розгубленим і збентеженим. Він розмовляв з матір'ю. Наташа сіла з Сонею біля шахового, столика, запрошуючи цим до себе князя Андрія. Він підійшов до них.

— Ви ж давно знаєте Безухова? — спитав він.— Ви любите його?

— Так, він хороший, але смішний дуже.

І вона, як завжди в розмові про П'єра, почала розповідати анекдоти про його неуважність, анекдоти, які навіть видумували про нього.

— Ви знаєте, я довірив йому нашу таємницю,— сказав князь Андрій.— Я знаю його змалку. Це золоте серце. Я вас прошу, Наталі,— сказав він раптом серйозно,— я поїду, бог знає, що може трапитися. Ви можете розлю... Ну, знаю, Що я не повинен говорити про це. Одно,— хоч би що трапилось з вами, коли мене не буде...

— Що ж трапиться?..

— Хоч би там яке горе було,— говорив далі князь Андрій,— я вас прошу, m-lle Sophie, хоч би що трапилось, зверніться до нього самого за порадою і допомогою. Це найбільш неуважна і смішна людина, але найщиріше серце.

Ні батько та мати, ні Соня, ні сам князь Андрій не могли передбачити того, як вплине на Наташу розставання з її нареченим. Червона і схвильована, з сухими очима, вона ходила цього дня по дому, займаючись зовсім незначними справами, наче не розуміючи того, що чекає її. Вона не плакала і в ту хвилину, як він, прощаючись, востаннє поцілував її в руку.

— Не їдьте!—тільки промовила вона таким голосом, який змусив його задуматись про те, чи не треба йому справді зостатися, і який він довго пам'ятав після цього. Коли він поїхав, вона теж не плакала; але кілька днів вона, не плачучи, сиділа у своїй кімнаті, не цікавилась нічим і тільки говорила іноді: "Ой, чого він поїхав!"

Але через два тижні після його від'їзду вона, так само несподівано для близьких її, опам'яталася від своєї моральної недуги, стала такою ж, як раніш, тільки зі зміненою моральною фізіономією, як діти з іншим обличчям встають з ліжка після тривалої хвороби.

XXV

Здоров'я і характер князя Миколи Андрійовича Волконського за цей останній рік після від'їзду сина дуже ослабли. Він зробився ще дратівливішим, ніж раніше, і всі спалахи його безпричинного гніву здебільшого окошувались на княжні Марії. Він наче старанно вишукував усі дошкульні місця її, щоб якомога жорстокіше морально мучити її. У княжни Марії було дві пристрасті і тому дві радості: небіж Миколенька і релігія, і обидві були улюбленими темами князевих нападів та глузів.