Війна і мир (том 2) - Сторінка 46

Хоч би про що заговорили, він зводив розмову на забобони старих дівок, або на розбещування і псування дітей. "Тобі хочеться його (Ми-коленьку) зробити такою ж старою дівкою, як ти сама; дарма-князеві Андрію треба сина, а не дівку",— говорив він. Або, звертаючись до mademoiselle Bourienne, він питав її при княжні Марії, як їй подобаються наші попи та образи, і жартував...

Він безперестанку боляче ображав княжну Марію, але дочка навіть не робила зусиль над собою, щоб прощати йому. Хіба міг би він бути винним перед нею і хіба міг батько її, який, вона все-таки знала це, любив її, бути несправедливим? Та й що таке справедливість? Княжна ніколи не думала про це горде слово: "справедливість". Усі складні закони людства зосереджувалися для неї в одному простому й ясному законі — в законі любові й самовідданості, даному нам від того, який з любов'ю страждав за людство, коли сам він — бог. Яке їй діло було до справедливості чи несправедливості інших людей? їй треба було самій страждати й любити, і це вона робила.

Взимку до Лисих Гір приїжджав князь Андрій, був веселий, лагідний і ніжний, яким його" давно не бачила княжна Марія. Вона передчувала, що з ним щось трапилось, але він нічого не сказав княжні Марії про свою любов. Перед від'їздом князь Андрій довго розмовляв про щось з батьком, і княжна Марія помітила, що перед від'їздом обидва були незадоволені один з одного.

Невдовзі після від'їзду князя Андрія, княжна Марія писала з Лисих Гір до Петербурга своєму другові Жюлі Карагіній, яку княжна Марія мріяла, як мріють завжди дівчата, видати за свого брата і яка в цей час була в жалобі з приводу смерті свого брата, вбитого в Туреччині.

"Горе, видно, судилося нам обом, милий і ніжний друже Julie.

Ваша втрата така страшна, що я інакше не можу собі пояснити її, як особливу ласку бога, який хоче випробувати — люблячи вас — вас і вашу прекрасну матір. Ах, мій друже, релігія, і тільки релігія може нас, не кажу вже утішити, але врятувати від розпачу; тільки релігія може пояснити нам те, чого без її допомоги не може зрозуміти людина: для чого, чому істот добрих, піднесених, які вміють знаходити щастя в житті і не тільки нікому не шкодять, але й конче потрібні для щастя інших,— кличе до себе бог, а залишаються жити злі, некорисні, шкідливі або такі, які є тягарем для себе і для інших. Перша смерть, яку я бачила і якої я ніколи не забуду — смерть моєї любої братової, справила на мене таке враження. Як ви питаєте долю, для чого було помирати вашому прекрасному братові, зовсім так само питала я, для чого було помирати цьому ангелові — Лізі, яка не тільки не зробила будь-якого зла людині, але й ніколи інших думок, крім добрих, не мала в своїй душі. І що ж, мій друже? Ось минуло відтоді п'ять років, і я, зі своїм мізерним розумом, уже починаю ясно розуміти, для чого їй треба було померти і яким чином ця смерть була тільки вираженням безмежної бла-гості творця, усі дії якого, хоч ми їх здебільшого не розуміємо, є тільки виявом його безмірної любові до свого створіння. Можливо, часто думаю я, вона була занадто по-ангельському невинна для того, щоб мати силу перенести всі обов'язки матері. Вона була бездоганна як молода дружина; можливо, вона не могла б бути такою матір'ю. Тепер, мало того, що вона залишила нам, і особливо князеві Андрію, найчистіший жаль і спомин, вона там певне дістане те місце, на яке я не смію сподіватися для себе. Але не кажучи вже про неї одну, ця рання і страшна смерть мала найблаготворніший вплив, незважаючи на всю печаль, на мене і на брата. Тоді, в хвилину втрати, ці думки не могли виникнути в мене; тоді я з жахом відігнала б їх, але тепер це так ясно і безперечно. Пишу все це вам, друже мій, лише для того, щоб переконати вас у євангельській істині, що стала для мене життєвим правилом: жодна волосина з голови не впаде без його волі. А воля його керується тільки однією безмірною любов'ю до нас, і тому все, що трапляється з нами, все для нашого добра. Ви питаєте, чи проведемо ми наступну зиму в Москві? Незважаючи на все бажання бачити вас, не думаю і не бажаю цього. І ви здивуєтесь, що причиною тому — Буонапарте. І ось чому: здоров'я батька мого помітно слабшає; він не може переносити суперечностей і робиться дратівливим. Дратівливість ця, як ви знаєте, звернена переважно на політичні справи. Він не може стерпіти думки про те, що Буонапарте провадить справу як з рівними зі всіма государями Європи і особливо з нашим, онуком Великої Катерини! Як ви знаєте, я цілком байдужа до політичних справ, але зі слів мого батька і з розмов його з Михайлом Івановичем я знаю все, що робиться на світі, і особливо всі почесті, що ними вшановують Буонапарте, якого, здається, на

всій земній кулі ще тільки в Лисих Горах не визнають ні за велику людину, ні, тим більш, за французького імператора. І мій батька не може стерпіти цього. Мені здається, що мій батько, переважно внаслідок свого погляду на політичні справи і передбачаючи сутички, які в нього будуть через його манеру, не зважаючи ні на кого, висловлювати свої погляди, неохоче говорить про" поїздку в Москву. Усе, що він виграє від лікування, він втратить внаслідок суперечок про Буонапарте, що є неминучі. В усякому разі це вирішиться дуже швидко. Сімейне життя наше точиться, так само, як і раніш, тільки нема вдома брата Андрія. Він, як: я уже писала вам, дуже змінився останнім часом. Після його" горя він тепер тільки, у цьому році, цілком морально ожив. Віш став таким, яким я його знала дитиною: добрим, ніжним, з тим: золотим серцем, якому я не знаю рівного. Він зрозумів, як мені здається, що життя для нього не кінчилося. Але разом з цією моральною переміною він фізично дуже ослаб. Він став худіший,, ніж перше, нервовіший. Я боюсь за нього î рада, що він вирушив у цю подорож за кордон, яку лікарі вже давно приписували йому. Я сподіваюся, що це поправить його. Ви мені пишете, що в Петербурзі про нцрго говорять, як про одного з найбільш діяльних, освічених і розумних молодих людей. Пробачте за родинне самолюбство — я ніколи в цьому не мала сумніву. Не можна перелічити добро, яке він тут зробив усім, починаючи від своїх селян і до дворян. Приїхавши до Петербурга, він узяв лише те, що йому належало. Дивуюся, яким чином взагалі доходять чутки з Петербурга до Москви і особливо такі неправдиві, як та, що про неї ви мені пишете,— чутка про гадане одруження брата з маленькою Ростовою. Я не думаю, щоб Андрій коли-небудь одружився хоч би там з ким і особливо з нею. І ось чому: по-перше, я знаю, що хоч він і рідко говорить про покійну дружину, але туга цієї втрати занадто глибоко вкорінилася в його серці, щоб будь-коли він вирішив дати їй наступницю і мачуху нашому маленькому ангелові. По-друге, тому, що, як я знаю, ця дівчина не з того розряду жінок, які можуть подобатися князезі Андрію. Не думаю, щоб князь Андрій обрав її своєю дружиною, і одверто скажу: я не бажаю цього. Але я забалакалась, кінчаю свій другий аркуш. Прощавайте, мій любий друже, хай береже вас бог під своїм святим і могутнім покровом. Моя мила подруга, mademoiselle Bourienne, цілує вас. Марі".

XXVI

В середині літа княжна Марія одержала несподіваного листа від князя Андрія зі Швейцарії, в якому він сповіщав її про чудну і несподівану новину. Князь Андрій повідомляв про свої-змовини з Ростовою. Од усього листа його йіяло палкою

31*

482

любов'ю до нареченої і ніжною дружбою та довірою до сестри. Він писав, що ніколи не любив так, як любить тепер, і що тепер тільки зрозумів і спізнав життя; він просив сестру пробачити йому те, що за* свого приїзду в Лисі Гори він нічого не сказав їй про це рішення, хоч і говорив про це з батьком. Він не сказав їй цього тому, що княжна Марія почала б просити батька дати свою згоду і, не досягнувши мети, роздратувала б батька і взяла б на себе весь тягар його досади. А втім, писав *він, тоді ще справу не було так остаточно вирішено, як тепер. "Тоді батько призначив мені строк рік, і ось уже шість місяців, половина минула з призначеного строку, і я залишаюсь більш, ніж будь-коли, твердим у своєму рішенні. Якби лікарі не затримували мене тут на водах, я сам був би в Росії, але тепер повернення моє я повинен відкласти ще на три місяці. Ти знаєш мене і мої взаємини з батьком. Мені нічого від нього не треба, я був і буду завжди незалежним, але зробити проти його волі, заслужити його гнів, коли, можливо, так недовго залишилось йому бути з нами, зруйнувало б наполовину моє щастя. Я пишу тепер йому листа про те саме і прошу тебе, вибравши добру хвилину, передати йому листа і сповістити мене про т$, як він дивиться на все це і чи є надія на те, щоб він погодився скоротити строк на три місяці".

Після довгих вагань, сумнівів та молитов княжна Марія дала листа батькові. Другого дня старий князь сказав їй спокійно:

— Напиши братові, щоб почекав, поки помру... Недовго — скоро розв'яжу...

Княжна хотіла відповісти щось, але батько не дозволив їй і став дедалі більше підвищувати голос.

— Одружуйся, одружуйся, голубчику... Рідня гарна!.. Розумні люди, га? Багаті, га? Отож. Гарна мачуха у Миколеньки буде. Напиши ти йому, хай одружується хоч завтра. Мачуха в Миколеньки буде — вона, а я з Бур'єнкою одружуся!.. Ха, ха, ха, і йому щоб без мачухи не бути! Тільки одно, в моєму домі більше баб не треба; хай одружується, сам собі живе. Може, й ти до нього переїдеш? — звернувся він до княжни Марії: — з богом, по морозцю, по морозцю... по морозцю!..

Після цього спалаху князь не говорив більше ні разу про цю справу. Але стримана досада за синову малодушність виявилась у взаєминах батька з дочкою. До попередніх приводів для глузування додався ще один — розмова про мачуху і залицяння до m-lle Воигіеппе.

— Чому ж мені з нею не одружитися?—казав він до дочки.— Гарна княгиня буде! — І останнім часом княжна Марія, не розуміючи і дивуючись, стала помічати, що батько її справді починав дедалі більше наближати до себе француженку. Княжна Марія написала князеві Андрію про те, як батько сприйняв його листа, але утішала брата, подаючи надію примирити батька з цією думкою.

Миколенька і його виховання, André і релігія були утіхами радощами княжни Марії;* але тому, що кожній людині, крім того, треба мати свої особисті надії, у княжни Марії була в найглибшій таємниці її душі прихована мрія і надія, що давала їй головну утіху в її житті.