Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 16

Масон не ворушився і не говорив довго після цієї відповіді. Нарешті він посунувся до П'єру, взяв лежав на столі хустку і знову зав'язав йому очі.

– Останній раз кажу вам: зверніть всю вашу увагу на самого себе, накладіть ланцюга на свої почуття і шукайте блаженства не в пристрастях, а в своєму серці. Джерело блаженства не поза, а всередині нас ...

П'єр вже відчував у собі це освіжаюче джерело блаженства, яке тепер радістю і розчуленням переповнювало його душу.

Глава 4

Скоро після цього в темну храмину прийшов за П'єром вже не колишній ритор, а поручитель Вілларський, якого він впізнав по голосу. На нові питання про твердість його наміру, П'єр відповідав: "Так, так, згоден", – і з сяючою дитячою посмішкою, з відкрими, жирними грудьми, нерівно і боязко крокуючи однією роззутою і однієї озутою ногою, пішов вперед з приставленою Вілларським до його оголених грудей шпагою. З кімнати його повели по коридорах, повертаючи взад і вперед, і нарешті привели до дверей ложі. Вілларський кашлянув, йому відповіли масонськими стукотами молотків, двері відчинилися перед ними. Чийсь басовитий голос (очі П'єра все були зав'язани) зробив йому питання про те, хто він, де, коли народився? і т. п. Потім його знову повели кудись, не розв'язуючи йому очей, і під час ходьби його говорили йому алегорії про труди його подорожі, про священну дружбу, про предвікового Будівельника світу, про мужність, з якою він повинен переносити труди та небезпеки. Під час цієї подорожі П'єр помітив, що його називали то шукачем, то стражденним, то вимагаючим, і по-різному стукали при цьому молотками і шпагами. У той час як його підводили до якогось предмета, він зауважив, що сталося замішання і сум'яття між його керівниками. Він чув, як пошепки засперечалися між собою навколишні люди і як один наполягав на тому, щоб він був проведений по якомусь килиму. Після цього взяли його праву руку, поклали на щось, а лівою веліли йому приставити циркуль до лівих грудей, і змусили його, повторюючи слова, які читав інший, прочитати клятву вірності законам ордена. Потім загасили свічки, запалили спирт, як це чув по запаху П'єр, і сказали, що він побачить малий світ. З нього зняли пов'язку, і П'єр як уві сні побачив, в слабкому світлі спиртового вогню, кілька людей, які в таких же фартухах, як і ритор, стояли проти нього і тримали шпаги, спрямовані в його груди. Між ними стояв чоловік у білій закривавленій сорочці. Побачивши це, П'єр грудьми насунувся вперед на шпаги, бажаючи, щоб вони вп'ялися в нього. Але шпаги відсторонилися від нього і йому негайно ж знову наділи пов'язку. – Тепер ти бачив малий світ, – сказав йому чийсь голос. Потім знову запалили свічки, сказали, що йому треба бачити повне світло, і знову зняли пов'язку і більш десяти голосів раптом сказали: Так проходить мирська слава. [sic transit gloria mundi.]

П'єр потроху став приходити до тями і оглядати кімнату, де він був, і людей що знаходилися в ній. Навколо довгого столу, покритого чорним, сиділо чоловік дванадцять, все в тих же шатах, як і ті, яких він раніше бачив. Деяких П'єр знав по петербурзькому товариству. На чільному місці сидів незнайомий молодий чоловік, в особливому хресті на шиї. По праву руку сидів італієць-абат, якого П'єр бачив два роки тому у Ганни Павлівни. Ще був тут один вельми важливий сановник і один швейцарець-гувернер, що жив колись у Курагиних. Всі урочисто мовчали, слухаючи слова голови, який тримав в руці молоток. У стіні була вправлена палаюча зірка; з одного боку столу був невеликий килим з різними зображеннями, з іншого було щось в роді вівтаря з Євангелієм і черепом. Кругом столу було 7 великих, в роді церковних, свічників. Двоє з братів підвели П'єра до вівтаря, поставили йому ноги в прямокутне положення і наказали йому лягти, кажучи, що він валиться до брами храму.

– Він перш повинен отримати лопату, – сказав пошепки один з братів.

– А! Полишіть, будь ласка, – сказав інший.

П'єр, розгубленими, короткозорими очима, не підкоряючись, озирнувся навколо себе, і раптом на нього найшов сумнів. "Де я? Що я роблю? Чи не сміються наді мною? Чи не буде мені соромно згадувати це?" Але сумнів цей тривав лише одну мить. П'єр озирнувся на серйозні обличчя людей, як оточували його, згадав все, що він вже пройшов, і зрозумів, що не можна зупинитися на половині дороги. Він жахнувся свого сумніву і, намагаючись викликати в собі колишнє почуття розчулення, упав до брами храму. І дійсно почуття розчулення, ще сильнішого, ніж раніше, найшло на нього. Коли він пролежав трохи часу, йому веліли встати і одягнули на нього такий же білий шкіряний фартух, які були на інших, дали йому в руки лопату і три пари рукавичок, і тоді великий майстер звернувся до нього. Він сказав йому, щоб він намагався нічим не заплямувати білизну цього фартуха, що представляє міцність і непорочність; потім про нез'ясовану лопату сказав, щоб він працював нею. Очищати своє серце від вад і поблажливо загладжувати нею серце ближнього. Потім про перші рукавички чоловічі сказав, що значення їх він не може знати, але повинен зберігати їх, про інші рукавички чоловічі сказав, що він повинен надягати їх в зборах і нарешті про треті жіночі рукавички сказав: "Любий брат, і ці жіночі рукавички вам визначені суть. Віддайте їх тій жінці, яку ви почитаєте більше всіх. Сім даром запевните в непорочності серця вашого ту, яку оберете ви собі у гідну каменярку". І помовчавши крихту часу, додав: – "Але збережись, люб'язний брат, та не прикрашай рукавичками цими рук нечистих". У той час як великий майстер вимовляв ці останні слова, П'єру здалося, що голова зніяковів. П'єр збентежився ще більше, почервонів до сліз, як червоніють діти, неспокійно став озиратися і сталося незручне мовчання.

Мовчання це було перервано одним з братів, який, підвівши П'єра до килима, почав із зошита читати йому пояснення всіх зображених на ньому фігур: сонця, місяця, молотка, виска, лопати, дикого і кубічного каменю, стовпа, трьох вікон і т. д. Потім П'єру призначили його місце, показали йому знаки ложі, сказали вхідне слово і нарешті дозволили сісти. Великий майстер почав читати статут. Статут був дуже довгий, і П'єр від радості, хвилювання і сорому не спромігся розуміти того, що читали. Він вслухався тільки в останні слова статуту, які запам'яталися йому.

"У наших храмах ми не знаємо інших ступенів, – читав "великий майстер", – крім тих, які знаходяться між чеснотою і пороком. Стережись робити якесь розрізнення, що може порушити рівність. Лети на допомогу до брата, хто б він не був, настав заблукалого, піднімай упалого і не відчувай ніколи злоби чи ворожнечі на брата. Будь ласкавий і привітний. Збуджуй у всіх серцях вогонь чесноти. Поділяй щастя з ближнім твоїм, і нехай не збаламутить ніколи заздрість чистоту цієї насолоди. Прощай ворогові своєму, не мсти йому, хіба тільки чинячи йому добро. Виконавши отже вищий закон, ти знайдеш сліди стародавньої, втраченої тобою величності".

Закінчив він і підвівшись обійняв П'єра і поцілував його. П'єр, з сльозами радості на очах, дивився навколо себе, не знаючи, що відповідати на привітання і відновлення знайомств, з якими оточили його. Він не визнавав ніяких знайомств; у всіх людях цих він бачив тільки братів, з якими палав нетерпінням взятися за справу.

Великий майстер стукнув молотком, всі сіли по місцях, і один прочитав повчання про необхідність смирення.

Великий майстер запропонував виконати останній обов'язок, і важливий сановник, який носив звання збирача милостині, став обходити братів. П'єру хотілося записати в лист милостині всі гроші, які у нього були, але він боявся цим виказати гордість, і записав стільки ж, скільки записували інші.

Засідання було скінчено, і після повернення додому, П'єру здавалося, що він приїхав з якоїсь далекої подорожі, де він провів десятки років, абсолютно змінився і відстав від колишнього порядку і звичок життя.

Глава 5

На другий день після прийому в ложу, П'єр сидів удома, читаючи книгу і намагаючись вникнути в значення квадрата, що зображав однією своєю стороною Бога, другою моральне, третьою фізичне і четвертою змішане. Зрідка він відривався від книги і квадрата і в уяві своєму складав собі новий план життя. Вчора в ложі йому сказали, що до відома государя прийшла вістка про дуель, і що П'єру розумніше було б зникнути з Петербурга. П'єр припускав їхати в свої південні маєтки і зайнятися там своїми селянами. Він радісно обмірковував це нове життя, коли несподівано в кімнату ввійшов князь Василь.

– Мій друг, що ти наробив в Москві? За що ти посварився з Леле, милий мій? [mon сher? ] Ти в омані, – сказав князь Василь, входячи в кімнату. — Я все дізнався, я можу тобі сказати вірно, що Елен невинна перед тобою, як Христос перед жидами.

П'єр хотів відповідати, але він перебив його. – І навіщо ти не звернувся прямо і просто до мене, як до друга? Я все знаю, я все розумію, – сказав він, – ти поводився, як личить людині, яка дорожить своєю честю; може бути занадто поспішно, але про це ми не будемо судити. Одне ти пам'ятай, в яке становище ти ставиш її і мене в очах всього товариства і навіть двору, – додав він, знизивши голос. – Вона живе в Москві, ти тут. Пам'ятай, мій милий, – він потягнув його вниз за руку, – тут одне непорозуміння; ти сам, я думаю, відчуваєш. Напиши зараз зі мною лист, і вона приїде сюди, все поясниться, а то я тобі скажу, ти дуже легко можеш постраждати, мій милий.

Князь Василь переконливо глянув на П'єра. – Мені з хороших джерел відомо, що овдовіла імператриця приймає жвавий інтерес у всій цій справі. Ти знаєш, вона дуже милостива до Елен.

Кілька разів П'єр збирався говорити, але з одного боку князь Василь не допускав його до цього, з іншого боку сам П'єр боявся почати говорити в тому тоні рішучої відмови і незгоди, в якому він твердо зважився відповідати своєму тестю. Крім того слова масонського статуту: "буди ласкавий і привітний" згадувалися йому. Він кривився, червонів, вставав і опускався, працюючи над собою в найважчої для нього в житті справі – сказати неприємне в очі людині, сказати не те, чого очікувала ця людина, хто б вона не була. Він так звик коритися цьому тону недбалої самовпевненості князя Василя, що і тепер він відчував, що не в силах буде протистояти їй; але він відчував, що від того, що він скаже зараз, буде залежати вся подальша доля його: чи піде він за старою, колишньою дорогою, чи по тій новій, яка так привабливо була вказана йому масонами, і на якій він твердо вірив, що знайде відродження до нового життя.

– Ну, мій милий, – жартівливо сказав князь Василь, – скажи ж мені: "так", і я від себе напишу їй, і ми вб'ємо жирного тільця.