Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 32

Потім він відвертався і дивився на портрет покійної Лізи, яка з збитими по-грецьки [a la grecque] буклями ніжно і весело дивилася на нього із золотої рамки. Вона вже не говорила чоловікові колишніх страшних слів, вона просто і весело з цікавістю дивилася на нього. І князь Андрій, заклавши назад руки, довго ходив по кімнаті, то хмурячись, то посміхаючись, передумуючи ті нерозумні, невимовні словом, таємні як злочин думки, пов'язані з П'єром, з славою, з дівчиною на вікні, з дубом, з жіночою красою і любов'ю, які змінили всю його життя. І в ці-то хвилини, коли хто входив до нього, він бував особливо сухий, строго-рішучий і особливо неприємно-логічний.

– Дорогий мій, [Mon cher,] – бувало скаже входячи в таку хвилину княжна Мар'я, – Миколка не можна нині гуляти: дуже холодно.

– Якщо б було тепло, – в такі хвилини особливо-сухо відповідав князь Андрій своїй сестрі, – то він би пішов в одній сорочці, а так як холодно, треба надіти на нього теплий одяг, який для цього і вигаданий. Ось що випливає з того, що холодно, а не те щоб залишатися вдома, коли дитині потрібне повітря, – говорив він з особливою логічністю, як би караючи когось за всю цю таємну, нелогічну, що відбувалася в ньому, внутрішню роботу. Княжна Марія думала в цих випадках про те, як сушить чоловіків ця розумова робота.

Глава 4

Князь Андрій приїхав до Петербурга в серпні 1809 року. Це був час апогею слави молодого Сперанського і енергії скоєних ним переворотів. У цьому самому серпні, государ, проїхавши в колясці, був вивалився, пошкодив собі ногу, і залишався в Петергофі три тижні, відвідуваний щодня і виключно Сперанським. В цей час готувалися не тільки два такі знамениті укази, що стривожили суспільство: про знищення придворних чинів і про іспити на чини колезького асесора і статських радників, а й ціла державна конституція, якою належало змінити існуючий судовий, адміністративний і фінансовий порядок управління Росії від державної ради до волосного правління. Тепер здійснювалися і втілювалися ті неясні, ліберальні мрії, з якими вступив на престол імператор Олександр, і які він прагнув здійснити за допомогою своїх помічників Чарторийського, Новосильцева, Кочубея і Строганова, яких він сам жартома називав Комітет громадського порятунку [comite du salut publique.] Тепер всіх разом замінив Сперанський з цивільної частини і Аракчеєв по військовій. Князь Андрій незабаром після приїзду свого, як камергер, з'явився до двору і на вихід. Государ два рази, зустрівши його, не удостоїв його жодним словом. Князю Андрію завжди ще раніше здавалося, що він антипатичний государю, що государю неприємне його обличчя і все єство його. У сухому погляді, що віддаляє і яким подивився на нього государ, князь Андрій ще більш ніж раніше знайшов підтвердження цьому припущенню. Придворні пояснили князю Андрію неувагу до нього государя тим, що Його Величність був незадоволений тим, що Болконський не служив з 1805 року.

"Я сам знаю, як ми не владні в своїх симпатіях і антипатіях, – думав князь Андрій, і тому нічого думати про те, щоб представити особисто мою записку про військовий статут государю, але справа буде говорити сама за себе". Він передав про свою записку старому фельдмаршалу, товаришу батька. Фельдмаршал, призначивши йому годину, ласкаво прийняв його і обіцяв доповісти государю. Через кілька днів було оголошено князю Андрію, що він має з'явитися до військового міністра, графа Аракчеєва.

О дев'ятій годині ранку, в призначений день, князь Андрій з'явився в приймальню до графа Аракчеєва.

Особисто князь Андрій не знав Аракчеєва і ніколи не бачив його, але все, що він знав про нього, мало вселяло йому поваги до цієї людини.

"Він – військовий міністр, довірена особа государя імператора; нікому не повинно бути діла до його особистісних якостей; йому доручено розглянути мою записку, отже він один і може дати хід їй ", думав князь Андрій, чекаючи в числі багатьох важливих і неважливих осіб в приймальні графа Аракчеєва.

Князь Андрій під час своєї, здебільшого ад'ютантської, служби багато бачив прийомних важливих осіб і різні характери цих прийомних були для нього дуже зрозумілі. У графа Аракчеєва був абсолютно особливий характер приймальні. На неважливих особах, які очікують черги аудієнції в приймальні графа Аракчеєва, написано було почуття присоромленої покірності; на більш чиновних особах виражалося одне спільне почуття ніяковості, приховане під личиною розбещеності і глузування над собою, над своїм становищем і над очікуваною особою. Деякі задумливо снували туди й сюди, інші пошепки сміялися, і князь Андрій чув глузливе прізвисько [sobriquet] Сили Андрійовича і слова: "дядько всипле", що відносились до графа Аракчеєва. Один генерал (важлива особа) мабуть ображений тим, що повинен був так довго чекати, сидів, перекладаючи ноги і презирливо сам собі посміхаючись.

Але як тільки розчинялися двері, на всіх обличчях виражалося миттєво тільки одне – страх. Князь Андрій попросив чергового ще раз доповісти про себе, але на нього подивилися з насмішкою і сказали, що його черга прийде в свій час. Після кількох осіб, введених і виведених ад'ютантом з кабінету міністра, в страшні двері був впущен офіцер, який вразив князя Андрія своїм приниженим і переляканим виглядом. Аудієнція офіцера тривала довго. Раптом почулися з-за дверей гуркіт неприємного голосу, і блідий офіцер, з тремтячими губами, вийшов звідти, і схопивши себе за голову, пройшов через приймальню.

Слідом за тим князь Андрій був підведений до дверей, і черговий пошепки сказав: "направо, до вікна".

Князь Андрій увійшов в небагатий охайний кабінет і біля столу побачив сорокалітнього чоловіка з довгою талією, з високою, коротко-обстриженою головою і товстими зморшками, з насупленими бровами над каре-зеленими тупими очима і висячим червоним носом. Аракчеєв повернув до нього голову, не дивлячись на нього.

– Ви чого просите? – запитав Аракчеєв.

– Я нічого не ... прошу, ваше сіятельство, – тихо промовив князь Андрій. Очі Аракчеєва звернулися на нього.

– Сідайте, –сказав Аракчеєв – князь Болконський?

– Я нічого не прошу, а государ імператор зволив переслати до вашого сіятельству подану мною записку ...

– Звольте бачити, мій шановний, записку я вашу читав, – перебив Аракчеєв, тільки перші слова сказавши ласкаво, знову не дивлячись йому в обличчя і впадаючи все більш і більш в буркотливо-зневажливий тон. – Нові закони військові пропонуєте? Законів багато, виконувати нікому старих. Нині всі закони пишуть, писати легше, ніж робити.

– Я приїхав з волі государя імператора дізнатися у вашого сіятельства, який хід ви вважаєте дати поданої записці? –– сказав чемно князь Андрій.

– На записку вашу мною покладена резолюція і переслана в комітет. Я не схвалюю, – сказав Аракчеєв, встаючи і дістаючи з письмового столу папір. – Ось! – він подав князю Андрію.

На папері поперек її, олівцем, без вживання великої літери, без орфографії, без розділових знаків, було написано: "безпідставно складено понеже як наслідування списано з французького військового статуту і від військового артикулу без потреби відступаючого".

– В який же комітет передана записка? – запитав князь Андрій.

— До комітету по військовому статуту, і мною представлено про зарахування вашого благородія в члени. Тільки без платні.

Князь Андрій посміхнувся.

– Я й не бажаю.

– Без платні членом, – повторив Аракчеєв. –Маю честь. Гей, клич! Хто ще? —– крикнув він, кланяючись князю Андрію.

Глава 5

Чекаючи повідомлення про зарахування його в члени комітету, князь Андрій відновив старі знайомства особливо з тими особами, які, він знав, були в силі і могли бути потрібні йому. Він мав тепер в Петербурзі почуття, подібне до того, яке він відчував напередодні битви, коли його млоїла неспокійна цікавість і непереборно тягнуло в вищі сфери, туди, де готувалося майбутнє, від якого залежала доля мільйонів. Він відчував по озлобленню людей похилого віку, по цікавості непосвячених, по стриманості обізнаних, по квапливості, заклопотаності всіх, по незліченній кількості комітетів, комісій, про існування яких він знову дізнавався кожен день, що тепер, в 1809-му році, готувалося тут, в Петербурзі , якась величезна громадянська битва, якої головнокомандувачем була невідома йому, таємнича, що представлялася йому геніальною, особа – Сперанський. І саме йому смутно відома справа перетворення, і Сперанський – головний діяч, починали так пристрасно цікавити його, що справа військового статуту дуже скоро стало переходити в свідомості його на другорядне місце.

Князь Андрій перебував в одному з найвигідніших положень для того, щоб бути добре прийнятим в усі найрізноманітніші і вищі кола тодішнього петербурзького суспільства. Партія перетворювачів радо приймала і заманювала його, по-перше тому, що він мав репутацію розуму і великої начитаності, по-друге тому, що він своїм відпущенням селян на волю зробив вже собі репутацію ліберала. Партія старих незадоволених, прямо як до сина свого батька, зверталася до нього за співчуттям, засуджуючи перетворення. Жіноча громада, світ радо приймали його, тому що він був наречений, багатий і знатний, і майже нове обличчя з ореолом романічної історії його уявної смерті і трагічної смерті дружини. Крім того, загальний поголос про нього всіх, які знали його раніше, був той, що він значно змінився на краще в ці п'ять років, пом'якшав і змужнів, що не було в ньому колишньої химерності, гордості і насмішкуватості, і був той спокій, який набувається роками. Про нього заговорили, ним цікавилися і всі бажали його бачити.

На другий день після відвідування графа Аракчеєва князь Андрій був ввечері у графа Кочубея. Він розповів графу про своє побачення з Силою Андрійовичем (Кочубей так називав Аракчеєва з тієї ж невизначеною над чимось насмішкою, яку помітив князь Андрій в приймальні військового міністра).

– Дорогий мій, [Mon cher,] навіть в цій справі ви не минете Михайла Михайловича. Все робиться їм. [C'est le grand faiseur.] Я скажу йому. Він обіцяв приїхати ввечері ...

– То яка ж справа Сперанському до військових статутів? – запитав князь Андрій.

Кочубей, посміхнувшись, похитав головою, як би дивуючись наївності Болконського.

– Ми з ним говорили про вас днями, – продовжував Кочубей, – про ваших вільних хліборобів ...

– Так, це ви, князь, відпустили своїх мужиків? – сказав єкатерининський старий, презирливо обернувшись на Болконського.

– Маленький маєток нічого не приносило з доходу, – відповідав Болконський, щоб марно не дратувати старого, намагаючись пом'якшити перед ним свій вчинок.

– Чи боїтеся спізнитися, [Vous craignez d'etre en retard,] – сказав старий, дивлячись на Кочубея.

– Я одного не розумію, – продовжував старий – хто буде землю орати, коли їм волю дати? Легко закони писати, а управляти важко.