Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 61

Це зрозумів Борис тиждень тому, коли при ньому Ростопчин сказав головнокомандувачу, що кликав графа обідати в день, що він не може бути:

– В цей день вже я завжди їжджу прикладатися до мощей князя Миколи Андрійовича.

– Ах так, так, — відповідав головнокомандувач. – Що він?..

Невелике товариство, що зосередилося в старомодній, високій, з старими меблями, вітальні перед обідом, було схоже на урочисту раду судилища. Всі мовчали і якщо говорили, то говорили тихо. Князь Микола Андрійович вийшов серйозний і мовчазний. Княжна Марія ще більш здавалася тихою і боязкою, ніж звичайно. Гості неохоче зверталися до неї, тому що бачили, що їй було не до їхніх розмов. Граф Ростопчин один тримав нитку розмови, розповідаючи про останні то міські, то політичні новини.

Лопухін і старий генерал зрідка брали участь в розмові. Князь Микола Андрійович слухав, як верховний суддя слухає доповідь, який роблять йому, тільки зрідка мовчанням або коротким слівцем заявляючи, що він бере до відома те, що йому доповідають. Тон розмови був такий, що зрозуміло було, ніхто не схвалював того, що робилося в політичному світі. Розповідали про події, які очевидно підтверджують те, що все йшло гірше і гірше; але у всякому оповіданні і судженні було вражаюче те, як оповідач зупинявся або бував зупиняємий щоразу на тій межі, де судження могло відноситись до лиця государя імператора.

За обідом розмова зайшла про останні політичної новини, про захоплення Наполеоном володінь герцога Ольденбурзького і про російську ворожу Наполеону ноту, надіслану до всіх європейських дворах.

– Бонапарт поводиться з Європою як пірат на завойованому кораблі, – сказав граф Ростопчин, повторюючи вже кілька разів сказану їм фразу. – Дивуєшся тільки довготерпінню або засліпленню государів. Тепер справа доходить до папи, і Бонапарт вже не соромлячись хоче скинути главу католицької релігії, і всі мовчать! Один наш государ протестував проти захоплення володінь герцога Ольденбурзького. І то ... – Граф Ростопчин замовк, відчуваючи, що він стояв на тому рубежі, де вже не можна засуджувати.

– Запропонували інші володіння замість Ольденбурзького герцогства, – сказав князь Микола Андрійович. – Неначе я мужиків з Лисих Гір переселяв в Богучарово і в рязанські, так і він герцогів.

– Герцог Ольденбургзький переносить своє нещастя з чудовою силою волі і покірністю долі, [Le duc d'Oldenbourg supporte son malheur avec une force de caractere et une resignation admirable,] – сказав Борис, шанобливо вступаючи в розмову. Він сказав це тому, що проїздом з Петербургу мав честь представлятися герцогу. Князь Микола Андрійович подивився на молоду людину так, як ніби він хотів би йому сказати щось на це, але передумав, вважаючи його занадто для того молодим.

– Я читав наш протест про Ольденбурзьку справу і дивувався поганий редакції цієї ноти, – сказав граф Ростопчин, зневажливим тоном людини, яка судить про справу їй добре знайомому.

П'єр з наївним подивом подивився на Ростопчина, не розуміючи, чому його турбувала погана редакція ноти.

– Хіба не все одно, як написана нота, графе? – сказав він, – якщо зміст її сильний.

– Мій милий, з нашими 500-ми тисячами війська легко, здається, виражатися хорошим стилем, [Mon cher, avec nos 500 mille hommes de troupes, il serait facile d'avoir un beau style, ] – сказав граф Ростопчин. П'єр зрозумів, чому графа Ростопчина турбувала редакція ноти.

– Здається, писак досить розвелося, – сказав старий князь: – там в Петербурзі всі пишуть, не тільки ноти, – нові закони все пишуть. Мій Андрійка там для Росії цілий волюм законів написав. Нині всі пишуть! – І він неприродно засміявся.

Розмова замовкла на хвилину; старий генерал покашлюванням звернув на себе увагу.

– Зволили чути про останній події на огляді в Петербурзі? як себе новий французький посланник показав!

– Що? Так, я чув щось; він щось незручно сказав при Його Величності.

– Його Величність звернув його увагу на гренадерську дивізію і церемоніальний марш, – продовжував генерал, – і ніби посланник ніякої уваги не звернув і ніби дозволив собі сказати, що ми у себе у Франції на такі дрібниці не звертаємо уваги. Государ нічого не зволив сказати. На наступному огляді, кажуть, государ жодного разу не зволив звернутися до нього.

Всі замовкли: на цей факт, що відносився особисто до государя, не можна було заявляти ніякого судження.

– Зухвалий! – сказав князь. – Знаєте Метив'є? Я нині вигнав його від себе. Він тут був, пустили до мене, як я не просив нікого не пускати, – сказав князь, сердито глянувши на дочку. І він розповів всю свою розмову з французьким доктором і причини, чому він переконався, що Метив'є шпигун. Хоча причини ці були дуже недостатні і не ясні, ніхто не заперечував.

За печенею подали шампанське. Гості встали з своїх місць, вітаючи старого князя. Княжна Марія теж підійшла до нього.

Він глянув на неї холодним, злим поглядом і підставив їй зморщену, поголену щоку. Весь вираз його обличчя говорив їй, що ранкова розмова їм не забута, що рішення його залишилося в колишній силі, і що тільки завдяки присутності гостей він не говорить їй цього тепер.

Коли вийшли в вітальню до кави, люди похилого віку сіли разом.

Князь Микола Андрійович більш пожвавився і висловив свій образ думок щодо майбутньої війни.

Він сказав, що війни наші з Бонапартом до тих пір будуть нещасливі, поки ми будемо шукати союзу з німцями і будемо лізти в європейські справи, в які нас втягнув Тільзітський мир. Нам ні за Австрію, ні проти Австрії не треба було воювати. Наша політика вся на сході, а щодо Бонапарта одне – озброєння на кордоні і твердість в політиці, і ніколи він не посміє переступити російський кордон, як у сьомому році.

– І де нам, князь, воювати з французами! – сказав граф Ростопчин. – Хіба ми проти наших вчителів і богів можемо озброїтися? Подивіться на нашу молодь, подивіться на наших баринь. Наші боги – французи, наше царство небесне – Париж.

Він став говорити голосніше, очевидно для того, щоб його чули всі. – Костюми французькі, думки французькі, почуття французькі! Ви ось Метив'є в заший вигнали, бо він француз і негідник, а наші барині за ним поповзом повзають. Вчора я на вечорі був, так з п'яти баринь три католички і, по дозволу папи, у неділю по канві шиють. А самі мало не голі сидять, як вивіски торгових лазень, з дозволу сказати. Ех, подивишся на нашу молодь, князь, взяв би старий кий Петра Великого з кунсткамери, та по-російськи б обламав боки, вся б дур зіскочила!

Всі замовкли. Старий князь з посмішкою на обличчі дивився на Ростопчина і схвально похитував головою.

– Ну, прощайте, ваше сіятельство, не хворійте, – сказав Ростопчин, з властивими йому швидкими рухами піднімаючись і простягаючи руку князю.

– Прощай, голубчику, – гуслі, завжди заслухати його! – сказав старий князь, утримуючи його за руку і підставляючи йому для поцілунку щоку. З Ростопчиним піднялися і інші.

Глава 4

Княжна Марія, сидячи у вітальні і слухаючи ці чутки та пересуди старих, нічого не розуміла з того, що вона чула; вона думала тільки про те, чи не помічають всі гості ворожих відносин її батька до неї. Вона навіть не помітила особливої уваги і милих речей, які звертав до неї у весь час цього обіду Друбецький, який вже втретє був у їхньому будинку.

Княжна Марія з розсіяним, питальним поглядом звернулася до П'єра, який останній з гостей, з капелюхом в руці і з посмішкою на обличчі, підійшов до неї після того, як князь вийшов, і вони одні залишалися в вітальні.

– Можна ще посидіти? – сказав він, своїм товстим тілом валячись в крісло біля княжни Марії.

– Ах так, – сказала вона. "Ви нічого не помітили?" сказав її погляд.

П'єр знаходився в приємному, після-обідньому стані духу. Він дивився перед собою і тихо посміхався.

– Давно ви знаєте цю молоду людину, княжна? — сказав він.

– Яку?

– Друбецького?

– Ні, недавно ...

– Що він вам подобається?

– Так, він приємний молодий чоловік ... Чому ви мене це питаєте? – сказала княжна Мар'я, продовжуючи думати про свою ранкову розмову з батьком.

– Тому, що я зробив спостереження, – молода людина зазвичай з Петербургу приїжджає в Москву у відпустку тільки з метою одружитися на багатій нареченій.

– Ви зробили це спостереження! – сказала княжна Мар'я.

– Так, – продовжував П'єр з посмішкою, – і ця молода людина тепер себе так тримає, що, де є багаті нареченої, – там і він. Я як по книзі читаю в ньому. Він тепер в нерішучості, кого йому атакувати: вас чи mademoiselle Жюлі Карагіну. Він дуже до неї уважний. [Il est tres assidu aupres d'elle.]

– Він їздить до них?

– Так дуже часто. І знаєте ви нову манеру залицятись? – з веселою посмішкою сказав П'єр, мабуть перебуваючи в тому веселому дусі добродушною глузування, за який він так часто в щоденнику дорікав себе.

– Ні, – сказала княжна Мар'я.

– Тепер щоб сподобатися московським дівчатам – треба бути меланхолійним. І він дуже меланхолійний з m-elle Карагіною, [il faut etre melancolique. Et il est tres melancolique aupres de m-lle Карагін,] – сказав П'єр.

– Справді? [Vraiment?] – сказала княжна Марія, дивлячись в добре обличчя П'єра і не перестаючи думати про своє горе. — "Мені б легше було, – думала вона, – якщо б я зважилася повірити кому небудь все, що я відчуваю. І я б хотіла саме П'єру сказати все. Він такий добрий і благородний. Мені б легше стало. Він мені подав би пораду!"

– Пішли б ви за нього заміж? — запитав П'єр.

— Ах, Боже мій, граф, є такі хвилини, що я пішла б за будь-якого, – раптом несподівано для самої себе, зі сльозами в голосі, сказала княжна Мар'я. — Ах, як важко буває любити людину близького і відчувати, що ... нічого (продовжувала вона тремтячим голосом), не можеш для нього зробити крім горя, коли знаєш, що не можеш цього змінити. Тоді одне – піти, а куди мені піти? ...

– Що ви, що з вами, княжна?

Але княжна не доказала, заплакала.

– Я не знаю, що зі мною нині. Не слухайте мене, забутьте, що я вам сказала.

Вся веселість П'єра зникла. Він заклопотано розпитував княжну, просив її висловити все, повірити йому своє горе; але вона тільки повторила, що просить його забути те, що вона сказала, що вона не пам'ятає, що вона сказала, і що у неї немає горя, крім того, яке він знає – горя про те, що одруження князя Андрія загрожує посварити батька з сином.

– Чи чули ви про Ростових? – запитала вона, щоб змінити тему розмови.