Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 66

Дівиця, бувша спочатку в білому, потім в блакитному, тепер була одягнена в одну сорочку з розпущеним волоссям і стояла біля трону. Вона про щось сумно співала, звертаючись до цариці; але цар суворо махнув рукою, і з боків вийшли чоловіки з голими ногами і жінки з голими ногами, і стали танцювати всі разом. Потім скрипки заграли дуже тонко і весело, одна з дівчат з голими товстими ногами і худими руками, відокремившись від інших, відійшла за куліси, поправила корсаж, вийшла на середину і стала стрибати і скоро бити однією ногою об одну. Всі в партері заплескали руками і закричали "браво". Потім один чоловік став в кут. В оркестрі заграли голосніше в цимбали і труби, і один цей чоловік з голими ногами став стрибати дуже високо і дріботати ногами. (Чоловік цей був Duport, який отримував 60 тисяч в рік за це мистецтво.) Всі в партері, в ложах і райку стали плескати і кричати щосили, і чоловік зупинився і став посміхатися і кланятися на всі боки. Потім танцювали ще інші, з голими ногами, чоловіки і жінки, потім знову один з царів закричав щось під музику, і всі стали співати. Але раптом стала буря, в оркестрі почулися хроматичні гами і акорди зменшеної септими, і всі побігли і потягли знову одного з присутніх за куліси, і завіса опустилася. Знову між глядачами піднявся страшний шум і тріск, і всі з захопленими лицями стали кричати:

–Дюпора! Дюпора! Дюпора!

Наташа вже не знаходила цього дивним. Вона із задоволенням, радісно посміхаючись, дивилася навколо себе.

– Дюпор чудовий, чи не так? [N'est ce pas qu'il est admirable – Duport? ] – сказала Елен, звертаючись до неї.

– О, так, [Oh, oui, ] – відповідала Наташа.

Глава 10

В антракті в ложі Елен війнуло холодом, відчинилися двері і, нахилившись, намагаючись не зачепити кого-небудь, увійшов Анатоль.

– Дозвольте мені вам представити брата, – неспокійно перебігаючи очима з Наташі на Анатоля, сказала Елен. Наташа через голе плече обернула до красеня свою гарненьку голівку і посміхнулася. Анатоль, який поблизу був так само гарний, як і здаля, підсів до неї і сказав, що давно хотів мати це задоволення, ще з наришкинського балу, на якому він мав задоволення, яке не забув, бачити її. Курагин з жінками був набагато розумніший і простіше, ніж в чоловічому товаристві. Він говорив сміливо і просто, і Наташу дивно і приємно вразило те, що не тільки не було нічого такого страшного в цій людині, про якого так багато розповідали, але що навпроти у нього була сама наївна, весела і добродушна посмішка.

Курагин запитав про враження від вистави і розповів їй про те, як в минулий спектакль Семенова граючи, впала.

– А знаєте, графиня, – сказав він, раптом звертаючись до неї, як до старої давньої знайомої, – у нас влаштовується карусель в костюмах; вам би треба брати участь у ньому: буде дуже весело. Всі збираються у Арахарових. Будь ласка приїжджайте, справді, га? – промовив він.

Говорячи це, він не спускав усміхнених очей з лиця, з шиї, з оголених рук Наташі. Наташа безсумнівно знала, що він захоплюється нею. Їй було це приємно, але чомусь їй тісно і важко ставало від його присутності. Коли вона не дивилася на нього, вона відчувала, що він дивився на її плечі, і вона мимоволі перехоплювала його погляд, щоб він вже краще дивився на її очі. Але, дивлячись йому в очі, вона з острахом відчувала, що між ним і їй зовсім немає тієї перепони сором'язливості, яку вона завжди відчувала між собою та іншими чоловіками. Вона, сама не знаючи як, через п'ять хвилин відчувала себе страшно близькою до цієї людини. Коли вона відверталася, вона боялася, як би він ззаду не взяв її за голу руку, не поцілував би її в шию. Вони говорили про найпростіші речі і вона відчувала, що вони близькі, як вона ніколи не була з чоловіком. Наташа оглядалася на Елен і на батька, ніби запитуючи їх, що таке це значило; але Елен була зайнята розмовою з якимось генералом і не відповіла на її погляд, а погляд батька нічого не сказав їй, як тільки те, що він завжди говорив: "весело, ну я і радий".

В одну з хвилин незручного мовчання, під час яких Анатоль своїми опуклими очима спокійно і наполегливо дивився на неї, Наташа, щоб перервати цю мовчанку, запитала його, як йому подобається Москва. Наташа запитала і зашарілася. Їй постійно здавалося, що щось соромітне вона робить, говорячи з ним. Анатоль посміхнувся, як би підбадьорюючи її.

– Спочатку мені мало подобалася, бо що робить місто приємним, гарненькі жінки, [ce sont les jolies femmes,] чи не так? Ну а тепер дуже подобається, – сказав він, значно дивлячись на неї. – Поїдете на карусель, графине? Поїдьте, –сказав він, і, простягнувши руку до її букету і знижуючи голос, сказав: – Ви будете сама гарненька. Поїдьте, мила графиня, і в заставу дайте мені цю квітку. [Vous serez la plus jolie. Venez, chere comtesse, et comme gage donnez moi cette fleur.]

Наташа не зрозуміла того, що він сказав, так само як він сам, але вона відчувала, що в незрозумілих словах його був непристойний умисел. Вона не знала, що сказати і відвернулася, ніби не чула того, що він сказав. Але щойно вона відвернулася, вона подумала, що він тут ззаду так близько від неї.

"Що він тепер? Він збентежений? Розсерджений? Треба поправити це?" питала вона сама себе. Вона не могла втриматися, щоб не озирнутися. Вона прямо в очі глянула йому, і його близькість і впевненість, і добродушна ласкавість посмішки перемогли її. Вона посміхнулася повністю так же, як і він, дивлячись прямо в очі йому. І знову вона з жахом відчувала, що між ним і нею немає ніякої перешкоди.

Знову піднялася завіса. Анатоль вийшов з ложі, спокійний і веселий. Наташа повернулася до батька в ложу, абсолютно вже підпорядкована тому світу, в якому вона перебувала. Все, що відбувалося перед нею, вже здавалося їй цілком природним; але зате всі колишні думки її про нареченого, про княжну Марі, про сільське життя жодного разу не прийшли їй в голову, ніби все те було давно, давно минувшим.

У четвертому акті був якийсь чорт, який співав, махаючи рукою до тих пір, поки не висунули під ним дошки, і він не опустився туди. Наташа тільки це і бачила з четвертого акту: щось хвилювало і мучило її, і причиною цього хвилювання був Курагин, за яким вона мимоволі стежила очима. Коли вони виходили з театру, Анатоль підійшов до них, викликав їх карету і висаджував їх. Підсаджуючи Наташу, він потиснув їй руку вище ліктя. Наташа, схвильована і червона, озирнулася на нього. Він, виблискуючи своїми очима і ніжно посміхаючись, дивився на неї.

Тільки приїхавши додому, Наташа могла ясно обміркувати все те, що з нею було, і раптом згадавши князя Андрія, вона жахнулася, і при всіх за чаєм, за який всі сіли після театру, голосно ахнула і розчервонівшись вибігла з кімнати. – "Боже мій! Я загинула! сказала вона собі. Як я могла допустити до цього? " думала вона. Довго вона сиділа, закривши розчервоніле обличчя руками, намагаючись дати собі звіт в тому, що було з нею, і не могла ні зрозуміти того, що з нею було, ні того, що вона відчувала. Все здавалося їй темно, неясно і страшно. Там, в цій величезній, освітленій залі, де по мокрих дошках стрибав під музику з голими ногами Duport в курточці з блискітками, і дівиці, і люди похилого віку, і гола з спокійною і гордою посмішкою Елен в захваті кричали браво, – там під тінню цієї Елен, там це було все ясно і просто; але тепер однієї, з собою, це було незрозуміло. – "Що це таке? Що таке цей страх, який я відчувала до нього? Що таке ці докори сумління, які я відчуваю тепер"? – думала вона.

Однієї старої графині Наташа в стані була б вночі в ліжку розповісти все, що вона думала. Софійка, вона знала, з своїм суворим і цілісним поглядом, або нічого б не зрозуміла, або жахнулася б її визнанню. Наташа одна сама з собою намагалася вирішити те, що її мучило.

"Загинула я для любові князя Андрія чи ні? – питала вона себе і з заспокійливої усмішкою відповідала собі: Що я за дурепа, що я питаю це? Що ж зі мною було? Нічого. Я нічого не зробила, нічим не викликала цього. Ніхто не дізнається, і я його не побачу більше ніколи, говорила вона собі. Стало бути ясно, що нічого не сталося, що ні в чому каятися, що князь Андрій може любити мене і такою. Але якою такою? Ах Боже, Боже мій! навіщо його немає тут"! Наташа заспокоювалась на мить, але потім знову якийсь інстинкт говорив їй, що хоча все це і правда і хоча нічого не було – інстинкт говорив їй, що вся колишня чистота любові її до князя Андрія загинула. І вона знову в своїй уяві повторювала всю свою розмову з Курагіним і уявляла собі обличчя, жести і ніжну посмішку цього красивого і сміливого чоловіка, в той час як він потиснув її руку.

Глава 11

Анатоль Курагін жив в Москві, тому що батько відіслав його з Петербурга, де він проживав більше двадцяти тисяч в рік грошима і стільки ж боргами, які кредитори вимагали з батька.

Батько оголосив синові, що він в останній раз платить половину його боргів; але тільки з тим, щоб він їхав до Москви на посаду ад'ютанта головнокомандувача, яку він йому виклопотав, і постарався би там нарешті зробити хорошу партію. Він вказав йому на княжну Марію і Жюлі Карагину.

Анатоль погодився і поїхав в Москву, де зупинився у П'єра. П'єр прийняв Анатоля спочатку неохоче, але потім звик до нього, іноді їздив з ним на його гульні і, під приводом позики, давав йому гроші.

Анатоль, як справедливо говорив про нього Шиншин, з тих пір як приїхав в Москву, зводив з розуму всіх московських баринь особливо тим, що він нехтував ними і очевидно вважав за краще їм циґанок і французьких актрис, з главою яких – mademoiselle Georges, як говорили, він був в близьких стосунках. Він не пропускав жодної гульні у Данилова та інших веселунів Москви, безперервно пив цілі ночі, перепиваючи всіх, і бував на всіх вечорах і балах вищого світу. Розповідали про декілька інтриг його з московськими дамами, і на балах він упадав за деякими. Але з дівчатами, особливо з багатими нареченими, які були здебільшого всі невродливі, він не зближувався, тим більше, що Анатоль, чого ніхто не знав, крім найближчих друзів його, був два роки тому одружений. Два роки тому, під час стоянки його полку в Польщі, один польський небагатий поміщик змусив Анатоля одружитися на своїй дочці.

Анатоль дуже скоро кинув свою дружину і за гроші, які він домовився висилати тестю, виговорив собі право вважатися за холосту людину.

Анатоль був завжди задоволений своїм становищем, собою та іншими.