Війна і мир (том 3) - Сторінка 50

Це був Раєвський, який пробув цілий день на головному пункті Бородінського поля.

Раєвський доносив, що війська твердо стоять на своїх місцях і що французи не сміють більш атакувати.

Вислухавши його, Кутузов по-французькому сказав:

— Vous ne pensez donc pas comme les autres que nous sommes obligés de nous retirer?

1 "Старий пан спокійно влаштувався",

2 старого пана,

• з цього самодурства старого пана.

— Au contraire, votre altesse, dans les affaires indécises c'est toujours le plus opiniâtre qui reste victorieux,— відповів Раєв-ський,— et mon opinion...1

— Кайсаров! — гукнув Кутузов свого ад'ютанта.— Сідай пиши наказ на завтрашній день. А ти,— звернувся він до другого,— їдь по лінії і оголоси, що завтра ми атакуємо.

Поки точилася розмова з Раєвським і диктувався наказ, Вольцоген повернувся від Барклая і доповів, що генерал Барклай де-Толлі бажав би мати письмове підтвердження того наказу, що його давав фельдмаршал.

Кутузов, не дивлячись на Вольцогена, звелів написати цей наказ, що його вельми слушно хотів мати, щоб уникнути особистої відповідальності, колишній головнокомандуючий.

І по невизначному, таємничому зв'язку, який підтримує в усій армії один настрій, що зветься духом армії і становить головний нерв війни, слова Кутузова, його наказ до бою на завтрашній день, передались одночасно в усі кінці війська.

Зовсім не самі слова, не сам наказ передавалися в останніх ланках цього зв'язку. В тих переказах, що передавалися від одного до одного на різних кінцях армії, навіть нічого схожого не було на те, що сказав Кутузов; але значення його слів передалося скрізь, бо те, що сказав Кутузов, випливало не з хитромудрих міркувань, а з почуття, яке лежало в душі головнокомандуючого, так само, як і в душі кожного росіянина.

І взнавши, що завтра ми атакуємо ворога, з вищих сфер армії почувши підтвердження того, чому вони хотіли вірити, змучені, розгублені люди утішались і підбадьорювались.

XXXVI

Полк князя Андрія був у резервах, які до другої години стояли позаду Семеновського бездіяльно, під сильним вогнем артилерії. О другій годині полк, що втратив уже понад двісті чоловік, було висунуто вперед на витовчений вівсяний лан, на той проміжок між Семеновським і курганною батареєю, на якому цього дня було побито тисячі людей і на який о другій годині дня було спрямовано посилено-зосереджений вогонь з декількох сот ворожих гармат.

Не сходячи з цього місця і не випустивши жодного заряду, полк втратив тут ще третю частину своїх людей. Спереду і особливо з правого боку, в диму, який не розходився, бубухали гармати, і з таємничої царини диму, що огортав усю місцевість спереду, безперестанно, з шиплячим швидким свистом, вилітали ядра

1 — Ви, отже, не думаєте, як інші, що ми повинні відступити? — Навпаки, ваша світлість, у невиразних боях переможцем виходить той, хто впертіший, і на мою думку...

і повільно-свистючі гранати. Іноді, ніби даючи відпочинок, минало чверть години, протягом якої всі ядра і гранати перелітали, але іноді за хвилину кілька чоловік виривало з полку, і раз у раз відтягали вбитих і відносили поранених.

Після кожного нового удару все менше й менше випадкових можливостей життя залишалось для тих, яких ще не було вбито. Полк стояв у батальйонних колонах на відстані трьохсот кроків, але; незважаючи на те, всі люди полку перебували під впливом одного і того ж настрою. Всі люди полку однаково були мовчазні і понурі. Іноді чутно було між рядами гомін, але гомін цей замовкав щоразу, коли влучало ядро і лунав крик: "Ноші!" Більшу частину часу люди полку за наказом начальства сиділи на землі. Хто, знявши ківер, старанно розпускав і знову збирав зборки; хто сухою глиною, розтерши її в долонях, начищав багнета; хто розминав пояса і перетягав пряжку перев'язі; хто стараний розправляв і перегинав по-новому онучі й перевзувався. Деякі будували хатки з грудок ріллі або плели кошички зі стерні. Всі, здавалося, були цілком заглиблені в цю роботу. Коли ранило і вбивало людей, коли тягли ноші, коли наші повертались назад, коли видно було крізь дим великі маси ворога, ніхто зовсім не звертав уваги на все це. А коли вперед проїжджала артилерія, кавалерія, видно було рух нашої піхоти, схвальні зауваження чутно було з усіх боків. Але на найбільшу увагу заслуговували події зовсім сторонні, що ніяк не стосувалися бою. Наче увага цих морально змучених людей відпочивала на цих звичайних, життьових явищах. Батарея артилерії пройшла перед строєм полку. В одному з артилерійських ящиків підпряжний заступив посторонок. "Гей, підпряжний он!.. Виправ! Упаде... Ех, не бачать!.."—по всьому полку однаково вигукували з рядів. Іншого разу загальну увагу привернуло невеличке коричневе собача з твердо піднятим хвостом, яке, бозна-звідки взявшись, заклопотаним тюпцем вибігло перед ряди і раптом від близького удару ядра вискнуло і, підібравши хвоста, кинулося вбік. По всьому полку розляглося гигикання і вищання. Але такі розваги тривали хвилинами, а люди вже понад вісім годин стояли без їжі і без діла під незбутнім жахом смерті, і їхні бліді й насуплені обличчя все більше блідли й насуплювались.

Князь Андрій, так само, як і всі люди полку, блідий і насуплений, ходив туди й сюди по луці біля вівсяного лану від однієї межі до другої, заклавши назад руки і опустивши голову. Робити й наказувати йому нічого було. Все робилося само собою. Убитих відтягали за стрій, поранених відносили, ряди змикалися. Коли відбігали солдати, то вони зараз же поспішно повертались. Спочатку князь Андрій, вважаючи за свій обов'язок піднімати мужність солдатів і показувати їм приклад, походжав по рядах; але потім він переконався, що йому нема чому і нема чим учити їх. Усі сили його душі, так само, як і кожного солдата, були несвідомо спрямовані на те, щоб стриматися тільки

від споглядання жаху того становища, в якому вони були. Він ходив по луці, тягнучи ноги, і толочив траву, розглядаючи порох, що вкривав його чоботи; то він ходив великими кроками, намагаючись попадати в сліди косарів, залишені на луці, то лічив свої кроки і рахував, скільки разів він повинен пройти від межі до межі, щоб була верста, то обшморгував квіточки полину, що ростуть на межі, і розтирав ці квіточки в долоні і принюхувався до духовито-гіркого, міцного запаху. З усієї вчорашньої роботи думки не зосталося нічого. Він ні про що не думав. Він прислухався втомленим слухом усе до тих самих звуків, розрізнюючи свистіння польотів від гуркоту пострілів, поглядав на набридлі обличчя людей 1-го батальйону і чекав. "Ось вона... це знову до нас! — думав він, прислухаючись до свисту чогось, що наближалося з заслоненої царини диму.— Одна, друга! Ще! Влучило..." Він зупинився і подивився на ряди. "Ні, перенесло. А ось це влучило". І він знову починав ходити, намагаючись широко ступати, щоб за шістнадцять кроків дійти до межі.

Свист і удар! За п'ять кроків від нього копнуло суху землю і зникло ядро. Мимовільний холод пробіг по його спині. Він знову подивився на ряди. Певне, вирвало багатьох; велика юрма зібралась біля 2-го батальйону.

— Пане ад'ютант,— прокричав він,— накажіть, щоб не юрмилися.— Ад'ютант виконав наказ і підійшов до князя Андрія. З другого боку під'їхав на коні командир батальйону.

— Стережись! — пролунав зляканий крик солдата, і, як пташка, що сідає на землю, свистючи на швидкому польоті, за два кроки від князя Андрія, біля коня батальйонного командира, неголосно гупнула граната. Кінь перший, не дбаючи про те, гарно чи погано виявляти страх, пирхнув, звився, мало не скинувши майора, і відбіг убік. Жах коня передався людям.

— Лягай! — крикнув ад'ютант, припавши до землі. Князь Андрій нерішуче стояв. Граната, як дзига, вертілась і диміла між ним і лежачим ад'ютантом край ріллі і луки, біля куща полину.

— "Невже це смерть? — думав князь Андрій, зовсім новим, заздрим поглядом дивлячись на траву, на полин і на струминку диму, що вилася з верткого чорного м'ячика.— Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря..." — Він думав це і разом з тим пам'ятав, що на нього дивляться.

— Соромно, пане офіцер! — сказав він до ад'ютанта.— Який... — він не доказав. Одночасно почувся вибух, свист осколків ніби розбитої рами, душний запах пороху — ї князь Андрій рвонувся вбік і, піднявши вгору руки, впав на груди.

Кілька офіцерів підбігло до нього. З правого боку живота розходилась по траві велика пляма крові.

Викликані ополченці з ношами зупинилися позад офіцерів. Князь Андрій лежав на грудях, опустившись обличчям до трави, і важко, з хропінням, дихав.

— Ну, чого стали, підходь!

Селяни підійшли і взяли його за плечі й за ноги, але він жа-'лібно застогнав, і вони, переглянувшись, знову опустили його.

— Берись, клади,, все одно! — крикнув чийсь голос. Його вдруге взяли за плечі й поклали на ноші.

— Ой боже мій! Боже мій! Що ж це?.. Живіт! Це кінець! Ой боже мій!—чутно було між офіцерами.— На волосину повз вухо продзижчала,— казав ад'ютант: Селяни, приладнавши ноші на плечах, поспішно рушили стежкою, яку вони ж таки протоптали, до перев'язочного пункту.

— В ногу ідіть!.. Е!.. мужва! — крикнув офіцер, зупиняючи за плечі селян, які нерівно йшли і струшували ноші.

— Підладнуйся, чи як там, Хведоре, гов, Хведоре,— казав передній селянин.

— Отак гарно,— радісно сказав задній, попавши в ногу.

— Ваше сіятельство? Га? Князь? — тремтячим голосом сказав Тимохін, підбігши і заглядаючи в ноші.

Князь Андрій розплющив очі і подивився з-за нош, в які глибоко увійшла його голова, на того, хто говорив, і знову опустив повіки.

Ополченці принесли князя Андрія до лісу, де стояли фури і де був перев'язочний пункт. Перев'язочний пункт складався з трьох розіпнутих, з загорнутими полами, наметів край березняка. В березняку стояли фури і коні. Коні їли з опалок овес, і горобці злітали до них і підбирали розсипані зерна. Вороння, чуючи кров, нетерпляче каркало і перелітало на березах. Круг наметів, більш як на двох десятинах місця, лежали, сиділи, стояли закривавлені люди в різному одязі. Навколо поранених, з сумними й уважними обличчями стояли юрми солдатів-носиль-ників, яких марно відганяли від цього місця розпорядники-офі-цери.