Війна і мир (том 4) - Сторінка 59

І відповідь була б повна і ясна. Можна було б вірувати чи не вірувати в божественне значення Наполеона; але для того, хто вірує в нього, в усій історії цього часу все було б зрозумілим і не могло б бути жодної суперечності.

Але нова наука історії не може відповідати таким чином. Наука не визнає погляду древніх на безпосередню участь божества у справах людства, і тому вона повинна дати інші відповіді.

Нова наука історії, відповідаючи на пі запитання, каже: ви хочете знати, що означає цей рух, чому він стався і яка сила учинила Ці події? Слухайте:

"Людовік XIV був дуже гордий і самовпевнений чоловік; у нього були такі-то коханки і такі-то міністри, і він погано управляв Францією. Наслідники Людовіка теж були слабкі люди і теж погано управляли Францією. І в них були такі-то улюбленці і такі-то коханки. До того ж деякі люди писали в цей час якісь там книжки. Наприкінці XVIII сторіччя в Парижі зібралось десятків зо два людей, які стали говорити про те, що всі люди рівні і вільні. Через те в усій Франції люди стали різати й топити одне одного. Люди ці вбили короля і ще багатьох. Цього самого часу у Франції був геніальний чоловік — Наполеон. Він скрізь усіх перемагав, тобто вбивав багато людей, бо він був дуже геніальний. І він поїхав убивати нащось африканців, і так добре їх убивав і був такий хитрий і розумний, що, приїхавши до Франції, звелів усім підкорятись йому. І всі йому підкорилися. Ставши імператором, він знову пішов убивати народ — в Італії, в Австрії та в Пруссії. І там багато вбив. А в Росії був імператором Олександр, який вирішив відновити порядок у Європі і тому воював з Наполеоном. Але в 7-му році він раптом подружив з ним, а в 11-му знову посварився, і знову вони стали вбивати багато людей. І Наполеон привів шістсот тисяч чоловік у Росію і завоював Москву; а потім він раптом утік з Москви, і тоді імператор Олександр, скориставшись порадами Штейна та інших, об'єднав Європу для ополчення проти порушника її спокою. Всі союзники Наполеона раптом стали його ворогами; і це ополчення пішло проти Наполеона, який зібрав нові сили. Союзники перемогли Наполеона, вступили в Париж, примусили Наполеона зректися престолу і послали його на острів Ельбу, не позбавляючи його" сану ім-

Ператора і віддаючи йому всіляку шану, хоч п'ять років тому і рік після цього всі його вважали за розбійника поза законом. А царювати став Людовік XVIII, з якого до того часу і французи і союзники тільки сміялися. А НапЬлеон, проливаючи сльози перед старою гвардією, зрікся престолу і поїхав у вигнання. Потім вправні державні люди та дипломати (особливо Талейран, який зумів сісти перше за іншого на певне крісло і тим збільшив кордони Франції) розмовляли у Відні і цією розмовою робили народи щасливими або нещасними. Раптом дипломати й монархи мало були не посварилися; вони вже готові були знову наказати своїм військам убивати один одного; але в цей час Наполеон з батальйоном приїхав до Франції, і французи, які ненавиділи його, зараз же всі йому підкорилися. Але союзні монархи за це розсердились і знову пішли воювати з французами. І геніального Наполеона перемогли й повезли на острів Єлени, раптом визнавши його за розбійника. І там вигнанець, розлучений з любими серцю і з дорогою йому Францією, помирав на скелі повільною смертю і передав свої великі діяння нащадкам. А в Європі учинилася реакція, і всі государі стали знову кривдити свої народи".

Даремне подумали б, що це глузи, карикатура на історичні описи. Навпаки, це дуже м'яке висловлекня тих суперечних відповідей, які не відповідають на запитання і які дає вся історія, від авторів мемуарів та історій окремих держав до загальних історій і нового роду історій культури того часу.

Химерність і комізм цих відповідей випливають з того, що нова історія схожа на глуху людину, що відповідає на запитання, яких ніхто їй не ставить.

Коли мета історії полягає в описові руху людства і народів, то перше питання, без відповіді на яке все інше є незрозумілим,— таке: яка сила рухає народами? На це питання нова історія заклопотано розповідає або те, що Наполеон був дуже геніальний, або те, що Людовік XIV був дуже гордий, або ще те, що такі-то письменники написали такі-то книжки.

Все це дуже можливе, і людство ладне з цим погодитися, але воно не про це питає. Все це могло б бути цікавим, якби ми визнавали божественну владу, основану на самій собі і завжди однакову, яка управляє своїми народами через Наполеонів, Людовіків та письменників; але влади цієї ми не визнаємо, і тому, перше ніж говорити про Наполеонів, Людовіків та письменників, треба показати зв'язок, що існує між цими особами і рухом народів.

Коли замість божественної влади стала інша сила, то треба пояснити, в чому полягає ця нова сила, бо саме в цій силі і є весь інтерес історії.

Історія наче ставить передумовою, що сила ця сама собою розуміється і що вона всім відома. Та, незважаючи на все бажання визнати цю нову силу за відому, той, хто прочитає дуже багато історичних творів, мимоволі відчує сумнів у тому, що нова сила ця, різно трактована самими істориками, є всім цілком відома.

Яка сила рухає народами?

Приватні історики біографічні й йторики окремих народів розуміють цю силу як владу, притаманну героям та володарям. За їх описами події учиняються виключно волею Наполеонів, Олександрів чи взагалі тих осіб, які описує приватний історик. Відповіді, що їх дають цього типу історики на питання про ту силу, яка рухає подіями, задовільні, але тільки доти, поки існує один історик по кожній події. Але як тільки історики різних національностей і поглядів починають описувати ту саму подію, одразу відповіді, які вони дають, втрачають всю рацію, бо силу цю кожен з них розуміє не тільки по-різному, але часто й цілком протилежно. Один історик твердить, що подію учинено з волі Наполеона; другий твердить, що її учинено з волі Олександра; третій,— що з волі якої-небудь третьої особи. Крім того, історики цього типу суперечать один одному навіть і в поясненнях тієї сили, що на ній грунтується влада однієї і тієї ж особи. Тьєр, бонапартист, каже, що влада Наполеона грунтувалася на його доброчесності і геніальності; Ьапіїеу, республіканець, каже, що вбна грунтувалася на його шахрайстві та на обдурюванні народу. Отже, історики цього типу, взаємно знищуючи положення один одного, тим самим знищують поняття сили, що учиняє події, і не дають ніякої відповіді на істотне питання історії.

Загальні історики, маючи справу з усіма народами, наче визнають неправильність погляду приватних істориків на силу, що учиняє події. Вони не визнають цієї сили за владу, притаманну героям та володарям, а вважають її за результат ^ різноманітно спрямованих багатьох сил. Описуючи війну чи підкорення народу, загальний історик відшукує причину події не у владі однієї особи, а у взаємодії однієї на другу багатьох осіб, пов'язаних з подією.

За цим поглядом влада історичних осіб, що є чином багатьох сил, здавалося б, не може вже розглядатись як сила, що сама собою учиняє події. Тимчасом загальні історики здебільшого вживають поняття влади знову ж таки як сили, що сама собою учиняє події і відноситься до них як причина. За їх викладом, то історична особа є витвором свого часу, і влада її є лише чином різних сил; то влада її є силою, що учиняє події. Гервінус, Шлоссер, наприклад, та інші то доводять, що Наполеон є витвором революції, ідей 1789 року і т. д., то прямо кажуть, що похід 12-го року й інші події, які їм не подобаються, є тільки чином хибно спрямованої волі Наполеона і що самі ідеї 1789 року були зупинені в своєму розвитку внаслідок сваволі Наполеона. Ідеї революції, загальний настрій утворили владу Наполеона. А влада Наполеона придушила ідеї революції і загальний настрій.

Чудна суперечність ця не випадкова. Вона не тільки зустрічається на кожному кроці, але й з послідовного ряду таких супе-* речностей складаються всі описи загальних істориків. Суперечність ця виникає тому, що, ставши на шлях аналізу, загальні історики зупиняються на половині дороги.

Для того, щоб складові сили давали певну складену або рівнодіючу, необхідно, щоб сума складових дорівнювала рівнодіючій. Цієї ось умови ніколи не дотримують загальні історики, і тому, щоб пояснити рівнодіючу силу, вони неминуче мусять припускати, крім своїх недостатніх складових, ще непояснену силу, що діє по рівнодіючій.

Приватний історик, описуючи чи то похід 13-го року, чи то відновлення Бурбонів, прямо каже, що події ці сталися з волі Олександра. А загальний історик Гервінус, заперечуючи цей погляд приватного історика, намагається довести, що похід 13-го року і відновлення Бурбонів, крім волі Олександра, мали причинами діяльність Штейна, Меттерніха, m-me Staël, Талейрана, Фіхте, Шатобріана й інших. Історик розклав, очевидно, владу Олександра на складові: Талейрана, Шатобріана і т. д.; сума цих складових, тобто дія Шатобріана, Талейрана, m-me Staël та інших, очевидно, не дорівнює цілій рівнодіючій, тобто тому явищу, що мільйони французів підкорилися Бурбонам. І тому, щоб пояснити, яким чином з цих складових виплило підкорення мільйонів, тобто з складових, рівних одному А, виплила рівнодіюча, рівна тисячі А, історик неминуче мусить допустити знову ту ж силу влади, яку він заперечує, визнаючи її результатом сил, тобто він мусить допустити непояснену силу, що діє по рівнодіючій. Саме це й роблять загальні історики. І внаслідок того суперечать не тільки приватним історикам, але й самі собі.

Сільські люди, не маючи ясного уявлення про причини дощу, кажуть, залежно від того, чого їм хочеться — дощу, чи години: вітер розігнав хмари і вітер нагнав ^хмар. Так само загальні історики: іноді, коли їм цього хочеться, коли це підходить до їх теорії, вони кажуть, що влада є результатом подій; а іноді, коли треба довести інше, вони кажуть, що влада учиняє події.

Треті історики, що звуться істориками культури, ідучи шляхом, що його проклали загальні історики, які визнають іноді письменників та дам за сили, що учиняють події, ще цілком інакше розуміють цю силу. Вони вбачають її у так званій культурі, в розумовій діяльності.

Історики культури цілком послідовні у відношенні до своїх родоначальників — загальних істориків, бо коли історичні події можна пояснювати тим, що певні люди так-то і "так-то ставились одні до одних, то чому не пояснити їх тим, що такі-то люди писали такі-то книжки? Ці історики з усього величезного числа ознак, що супроводять усяке живе явище, вибирають ознаку розумової діяльності і кажуть, що ця ознака є причиною.