Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 32

П'єр мигцем побачив спокійне, красиве, товсте і біле обличчя людини в трикутному капелюсі. Це був один з маршалів. Погляд маршала звернувся на велику, помітну фігуру П'єра, і в тому вираженні, з яким маршал цей насупився і відвернув обличчя, П'єру здалося співчуття і бажання приховати його.

Генерал, який вів депо, з червоним переляканим обличчям, поганяючи свого худого коня, скакав за каретою. Кілька офіцерів зійшлося разом, солдати оточили їх. У всіх були схвильовано-напружені обличчя.

— Що він сказав? Що? Що? .. [Qu'est ce qu'il a dit? Qu'est ce qu'il a dit? .. ] — чув П'єр.

Під час проїзду маршала полонені збилися в купу, і П'єр побачив Каратаєва, якого він не бачив ще в нинішній ранок. Каратаєв в своїй шинельці сидів, притулившись до берези. В лиці його, крім вираження вчорашнього радісного зворушення при розповіді про безвинні страждання купця, світився ще вираз тихої урочистості.

Каратаєв дивився на П'єра своїми добрими, круглими очима, оповитими тепер сльозою, і, мабуть, підкликав його до себе, хотів сказати щось. Але П'єру занадто страшно було за себе. Він зробив так, як ніби не бачив його погляду, і поспішно відійшов.

Коли полонені знову рушили, П'єр озирнувся назад. Каратаєв сидів на краю дороги, у берези; і два француза щось говорили над ним. П'єр не озирався більше. Він йшов, накульгуючи, в гору.

Ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв, почувся постріл. П'єр чув виразно цей постріл, але в ту ж мить, як він почув його, П'єр згадав, що він не скінчив ще розпочате перед проїздом маршала обчислення про те, скільки переходів залишалося до Смоленська. І він став рахувати. Два французькі солдата, з яких один тримав в руці зняту, що парувала, рушницю, пробігли повз П'єра. Вони обидва були бліді, і в виразі їхніх облич — один з них боязко глянув на П'єра — було щось схоже на те, що він бачив у молодого солдата на страті. П'єр подивився на солдата і згадав про те, як цей солдат третього дня спалив, висушуючи на багатті, свою сорочку і як сміялися над ним.

Собака завив ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв. "Який дурний, про що він виє?" — подумав П'єр.

Солдати-товариші, які йшли поруч з П'єром, не озиралися, так само як і він, на те місце, з якого почувся постріл і потім виття собаки; але суворий вираз лежав на всіх обличчях.

Глава 15

Депо, і полонені, і обоз маршала зупинилися в селі Шамшеве. Всі збилися в купу біля вогнищ. П'єр підійшов до багаття, поїв смаженого кінського м'яса, ліг спиною до вогню і негайно ж заснув. Він спав знову тим же сном, яким він спав в Можайську після Бородіна.

Знову події дійсності з'єднувалися з сновидіннями, і знову хтось, сам він чи хтось інший, говорив йому думки, і навіть ті ж думки, які йому говорилися в Можайске.

"Життя є все. Життя є Бог. Все переміщається і рухається, і цей рух є Бог. І поки є життя, є насолода самосвідомості Божества. Любити життя, любити Бога. Найважче і краще від усього любити це життя у своїх стражданнях, в безвинності страждань".

"Каратаєв" — згадалося П'єру.

І раптом П'єру представився, як живий, давно забутий, лагідний дідок вчитель, який в Швейцарії викладав П'єру географію. "Стривай", — сказав дідок. І він показав П'єру глобус. Глобус цей була жива куля, що коливається і не має розмірів. Вся поверхня кулі складалася з крапель, щільно стиснутих між собою. І краплі ці всі рухалися, переміщалися і то зливалися з кількох в одну, то з однієї поділялися на багато. Кожна крапля прагнула розлитися, захопити найбільший простір, але інші, прагнучи до того ж, стискали її, іноді знищували, іноді зливалися з нею.

— Ось життя, — сказав старий вчитель.

"Як це просто і ясно, — подумав П'єр. — Як я міг не знати цього колись ".

— В середині Бог, і кожна крапля прагне розширитися, щоб у найбільших розмірах відбивати його. І зростає, зливається, і стискається, і знищується на поверхні, йде в глибочінь і знову спливає. Ось він, Каратаєв, ось розтікся і зник. — Розумієш ти, [Vous avez compris, mon enfant,] — сказав учитель.

— Розумієш ти, чорт тебе забирай, [Vous avez compris, sacre nom,] — закричав голос, і П'єр отямився.

Він підхопився і сів. Біля багаття, присівши навпочіпки, сидів француз, який тільки що відіпхнув російського солдата, і шкварив нанизане на шомпол м'ясо. Жилаві, засукані, оброслі волоссям, червоні руки з куцими пальцями проворно повертали шомпол. Брунатна похмура фізіономія з насупленими бровами ясно виднілася в світлі розжарених вугіль.

— Йому все одно, [Ca lui est bien egal,] — пробурчав він, раптово звертаючись до солдата, що стояв за ним. — Розбійник, справді!. [brigand. Va! ]

І солдат, крутячи шомпол, похмуро глянув на П'єра. П'єр відвернувся, вдивляючись в тіні. Один російський солдат полонений, той, якого відпихнув француз, сидів біля багаття і тріпав по чомусь рукою. Вдивившись ближче, П'єр упізнав бузкову собачку, яка, виляючи хвостом, сиділа біля солдата.

— А, прийшла? — сказав П'єр. — А, Пла ... — розпочав він і не договорив. В його уяві раптом, воднораз, зв'язуючись між собою, виринула згадка про погляд, яким дивився на нього Платон, сидячи під деревом, про постріл, почутий на тому місці, про завивання собаки, про злочинні лиця двох французів, що пробігли повз його, про зняту димлячу рушницю, про відсутність Каратаєва на цьому привалі, і він готовий вже був збагнути, що Каратаєв убитий, але в ту ж саму мить в його душі, взявшись бозна-звідки, появилося враження про вечір, проведений їм з красунею полячкою, влітку, на балконі свого київського будинку. І все-таки не зв'язавши спогадів нинішнього дня і не зробивши про них виведення, П'єр закрив очі, і картина літньої природи змішалася з спогадом про купання, про рідку хитку кулю, і він опустився кудись в воду, так що вода зійшлася над його головою.

Перед сходом сонця його розбудили гучні часті постріли і крики. Повз П'єра пробігли французи.

— Козаки! [Les cosaques! ] — прокричав один з них, і через хвилину натовп російських лиць оточив П'єра.

Довго не міг зрозуміти П'єр того, що з ним було. З усіх боків він чув крики радості товаришів.

— Браття! Рідні мої, голубчики! — плачучи, кричали старі солдати, обіймаючи козаків і гусарів. Гусари і козаки оточували полонених і квапливо пропонували хто одяг, хто чоботи, хто хліба. П'єр ридав, сидячи посеред їх, і не міг вимовити ні слова; він обійняв першого котрий підійшов до нього солдата і, з плачем, цілував його.

Долохов стояв біля воріт розваленого будинку, пропускаючи повз себе натовп обеззброєних французів. Французи, схвильовані всім що відбувалося, голосно говорили між собою; але коли вони проходили повз Долохова, який злегка бив себе по чоботях нагайкою і дивився на них своїм холодним, скляним, поглядом, який нічого доброго не обіцяв, говір їх замовкав. З іншого боку стояв козак Долохова і рахував полонених, відзначаючи сотні рисою крейди на воротах.

— Скільки? — запитав Долохов у козака, який лічив полонених.

— На другу сотню, — відповів козак.

— Проходь, проходь, [Filez, filez,] — примовляв Долохов, вивчившись цього виразу у французів, і, коли зустрічався очима з полоненими, що проходили, погляд його спалахував жорстоким блиском.

Денисов, з похмурим обличчям, знявши папаху, йшов позаду козаків, які несли до виритої в саду ямі тіло Петі Ростова.

Глава 16

З 28-го жовтня, коли почалися морози, втеча французів отримала тільки більш трагічний характер людей, які замерзали і смажились на смерть біля вогнищ і імператора, королів і герцогів що продовжують в шубах і колясках їхати з награбованим добром,; але по суті своїй процес втечі і розкладання французької армії з часу виступу з Москви анітрохи не змінився.

Від Москви до Вязьми з семидесяти трьох тисячної французької армії, не рахуючи гвардії (яка у всю війну нічого не робила, крім грабежу), з сімдесяти трьох тисяч залишилося тридцять шість тисяч (з цього числа не більше п'яти тисяч вибуло в боях). Ось перший член прогресії, яким математично чітко визначаються наступні.

Французька армія в тій же пропорції танула і знищувалася від Москви до Вязьми, від Вязьми до Смоленська, від Смоленська до Березини, від Березини до Вільни, незалежно від більшої чи меншої міри холоду, переслідування, загородження шляху і всіх інших умов, узятих окремо. Після Вязьми війська французькі замість трьох колон збилися в одну купу і так йшли до кінця. Бертьє писав своєму государю (відомо, як віддалено від істини дозволяють собі начальники описувати становище армії). Він писав:

"Обов'язком ставлю донести вашій величності про стан корпусів, оглянутих мною на марші в останні три дні. Вони майже в абсолютному розброді. Тільки четверта частина солдатів залишається під своїми прапорами, інші йдуть самі по собі різними напрямками, намагаючись знайти їжу і позбутися від служби. Всі думають тільки про Смоленськ, де сподіваються відпочити. В останні дні багато солдатів покидали патрони і рушниці. Які б не були ваші подальші наміри, але користь служби вашої величності вимагає зібрати корпуси в Смоленську і відокремити від них спішених кавалеристів, беззбройних, зайві обози і частину артилерії, бо вона тепер не в співмірності з числом військ. Необхідно продовольство і кілька днів спокою; солдати виснажені голодом і втомою; в останні дні багато хто помер на дорозі і на біваку. Таке тяжке становище безперестанку посилюється і змушує побоюватися, що, якщо не буде вжито швидких заходів для запобігання зла, ми скоро не матимемо війська в своїй владі в разі бою. 9 листопада, в 30 верстах від Смоленська.

["Je crois devoir faire connaitre a Votre Majeste l'etat de ses troupes dans les differents corps d'annee que j'ai ete a meme d'observer depuis deux ou trois jours dans differents passages. Elles sont presque debandees. Le nombre des soldats qui suivent les drapeaux est en proportion du quart au plus dans presque tous les regiments, les autres marchent isolement dans differentes directions et pour leur compte, dans l'esperance de trouver des subsistances et pour se debarrasser de la discipline. En general ils regardent Smolensk comme le point ou ils doivent se refaire. Ces derniers jours on a remarque que beaucoup de soldats jettent leurs cartouches et leurs armes.