Вірнопідданий - Сторінка 73

Після появи гімна Егірові [Егір — бог моря в старонімецькій міфології.] їхня діяльність стала особливо плідною. У власному Дідеріховому домі вчителька музики, яка навчала Густу, назвала гімн Егірові... В те саме, що вона назвала, вона й полетіла. Навіть Вольфганг Бук, який з недавнього часу знов оселився в Нецігу, визнав вирок за цілком справедливий, бо він задовольняв монархічне почуття.

— Виправдання народ не зрозумів би, — сказав він за столом у погрібці. — Монархія серед політичних режимів — те ж саме, що в коханні суворі й енергійні дами. Хто дотримується таких понять, той потребує певної дії, а лагідність йому не потрібна.

При цих словах Дідеріх почервонів... На жаль, такі думки Бук висловлював тільки, поки був тверезий. Пізніше він своєю давно відомою звичкою змішувати з брудом найсвященніші блага давав досить приводів для виключення його з порядного товариства. Від цієї долі захищав його Дідеріх. Він виручав свого друга.

— Візьміть до уваги, панове, його погану спадковість: адже ж у його родини всі ознаки виродження, яке зайшло вже досить далеко. З другого боку, той факт, що акторство його все ж таки не задовольнило і він повернувся до професії адвоката, свідчить про здорове начало в ньому.

Йому заперечували; є щось підозріле в упертому мовчанні Бука про його трирічне блукання по підмостках. Чи здатний він дати сатисфакцію взагалі? На це Дідеріх не мав чого відповісти; але якесь логічно необгрунтоване і все ж глибоке почуття знову й знову тягло його до сина старого Бука. Знову він із запалом відновлював розмову, яка щоразу різко уривалася, коли виявлялися найнепримиренніші суперечності. Він навіть увів Бука в свій дім, але це мало несподівані наслідки. Бо коли спочатку Бук приходив тільки заради особливо доброго коньяку, то незабаром став приходити: явно заради Еммі. Вони прекрасно розуміли одне одного через голову вкрай здивованого Дідеріха. Провадили витончені, дотепні розмови, очевидно, без участі душевності або інших факторів, які діють звичайно при спілкуванні статей, а коли інтимно понижували голос, Дідеріха просто охоплював жах. Перед ним був вибір: або втрутитись і відновити правильні стосунки, або ж вийти з покою. Сам дивуючись, він вибирав останнє. "Вони обоє пережили багато, хоч і сумнівного", — говорив він собі, усвідомлюючи свою цілком зрозумілу перевагу, не помічаючи, що в глибині душі пишається Еммі тим, що вона, його рідна сестра, досить витончена, досить своєрідна, досить небездоганна, щоб зійтися з Вольфгангом. "Хто знає", — думав він, вагаючись, а потім рішуче: "А чому б ні! Бісмарк теж так зробив — з Австрією. Спочатку розбив, а потім — союз!"

Виходячи з цих ще неясних міркувань, Дідеріх виявив певну увагу і до Вольфгангового батька. Старий Бук останнім часом хворів на серце і дуже рідко виходив на вулицю, та й до того здебільшого простоював перед якоюсь вітриною, наче дуже уважно розглядаючи її, а насправді намагався приховати тяжку дихавицю. Про що він думав? Яка була його думка про новий господарський розквіт Неціга, про націоналістичне піднесення і про тих, кому тепер належала влада? Чи змінив він свої переконання і чи переможений він внутрішньо? Бувало, що головний директор доктор Геслінг, найвпливовіший з місцевих громадян, тихенько ховався в підворітниці, щоб потім непомітно скрадатися за цим уже напівзабутим старим, який давно втратив свій вплив: з якоїсь загадкової причини цей мерущий дід навіював йому, такій великій людині, тривогу... Старий Бук платив проценти по заставному листу із запізненням, а тому Дідеріх запропонував через Вольфганга, що вступить у володіння будинком. Звичайно, старий може в ньому жити аж до самої своєї смерті. Меблі Дідеріх ладен був також купити і заплатити за них готівкою. Вольфганг переконав батька погодитися.

Тим часом минуло й двадцять друге березня, коли сповнилося сто років з дня народження Вільгельма Великого, а пам'ятник йому і досі ще не стояв у Народному парку. Запитам на зборах радників не було краю, кілька разів після тяжкої боротьби додаткові кредити затверджувалися і знову перевищувалися. Найтяжчого удару зазнало місто Неціг тоді, коли його величність відхилив проект пам'ятника, що відображав його ясновельможного діда пішим, і зажадав кінної статуї. Дідеріх, гнаний нетерпінням, часто вечорами ходив на Мейзештрасе, щоб перевірити стан робіт. Стояв травень місяць, і навіть у присмерок було ще дуже тепло, але на порожній, щойно обсадженій ділянці Народного парку повівав вітерець. Дідеріх знову з прикрістю згадав про блискучу справу, яку зробив тут власник юнкерських маєтків пан фон Квіцін. Для нього це було просто! Земельні спекуляції — невелика штука, коли двоюрідний брат — урядовий президент. Місту просто довелося купити у нього всю ділянку під пам'ятник кайзерові Вільгельму і заплатити, скільки він зажадав... Тут виткнулися дві постаті; Дідеріх своєчасно помітив їх і сховався в кущах.

— Тут легко дихати, — сказав старий Бук.

Його син відповів:

— Якщо цей краєвид не одіб'є охоти. Вони наробили на півтора мільйона боргів, щоб насипати цю купу сміття.

І він указав на безладне нагромадження кам'яних цоколів, орлів, ротонд, левів, тумб і фігур. Орли, лопотячи крильми, запускали пазури в іще порожній цоколь, інші кублилися на тумбах, що симетрично переривали ротонди; там і леви готувалися до стрибка туди, де й так було доволі пожвавлення завдяки розгорнутим прапорам і людям, які завзято жестикулювали. На задній стіні цоколю Наполеон Третій, ідучи в скорботній позі переможеного за тріумфальною колісницею, був загрожений нападом лева, що зловісно вигинав спину саме позаду нього на сходах монумента, тимчасом як Бісмарк та інші паладини почували себе як удома в цьому звіринці і попростягали руки з підніжжя цоколю, щоб прилучитися до діянь ще неприявного монарха.

— Хто він — той, хто прижене і стане там нагорі? — спитав Вольфганг Бук. — Старий був тільки предтечею. Цю містично-героїчну бутафорію відгородять від нас ланцюгами, а ми будемо лупати очима, що і становить кінцеву мету всього. Комедія, до того ж бездарна.

За хвилину — присмерк уже густішав — батько сказав:

— А ти, мій сину? І тобі колись гра здавалася кінцевою метою.

— Як і всьому моєму поколінню. На більше ми не здатні. Нам би треба було поводитися простіше і скромніше — це найнадійніша позиція перед лицем майбутнього; і я не заперечую, що покинув сцену із суєтних мотивів. Чудасія, батьку, — я пішов тому, що одного разу, коли я грав, якийсь начальник поліції заплакав. Ти подумай, хіба це можна було стерпіти! Витончені переживання, проникнення в серця, висока моральність, модернізм інтелекту й душі — все це я зображую для людей, які здаються рівними мені, тому що вони кивають мені і обличчя у них розчулені. А потім вони хапають революціонерів і стріляють у страйкарів. Бо мій начальник поліції відповідає за всіх.

Тут Вольфганг Бук обернувся саме до того куща, за яким ховався Дідеріх.

— Мистецтво лишається для вас мистецтвом, і ніякі бурі духу ніколи не зачіпають вашого життя. Того дня, коли творці вашої культури змогли б зрозуміти це, як я, вони, як я, залишили б вас на самих себе разом з вашими дикими звірами. — І він указав на левів і орлів.

Старий теж глянув на пам'ятник, він сказав:

— Вони зробилися дуже могутніми; але від їхньої потуги в світі не стало більше ні розуму, ні доброти. Значить, вона була марна. Ми також, очевидно, жили даремно. — Він подивився на сина. — І все ж ви не повинні поступитися їм полем битви.

Вольфганг тяжко зітхнув.

— На що надіятися, батьку? Вони остерігаються доводити справу до крайнощів, як привілейовані класи перед революцією. Історія, на жаль, навчила їх поміркованості, їхнє соціальне законодавство запобігає вибухові і підкупляє. Воно насичує народ якраз настільки, щоб йому не треба було боротися за хліб, а тим паче за свободу. Хто ще тепер свідчить проти них?

Старий випростався, голос його знову став звучний.

— Дух людства, — сказав він і, помовчавши, бо син схилив голову: — Ти повинен вірити в нього, мій сину. Коли катастрофа, якої вони гадають уникнути, буде позаду, будь певен, людство визнає наші звичаї за ще безсоромніші і безглуздіші, ніж ті, які передували першій революції.

Він сказав тихо, наче здалеку:

— Той не жив би, хто жив би тільки в сучасності.

Зненацька він ніби захитався. Син швидко підхопив

його, і старий, спираючись на його руку, згорбившись і спотикаючись, зник у темряві. Дідеріхові, який поквапливо пішов у другий бік, здавалося, що він бачив поганий, скорше незбагненний сон, в якому захитувалися підвалини. І незважаючи на те, що все почуте здавалося нереальним, захитувалися вони глибше, ніж будь-коли захитувала їх знана йому крамола. У одного із бесідників дні були лічені, у другого також небагато було попереду, але Дідеріх відчував, що краще б вони зчинили в країні страшенний галас, а не шепталися тут, у темряві, про речі, які стосувалися лише духу та майбутнього.

В нинішні часи, звичайно, були значніші справи. Спільно з творцем пам'ятника Дідеріх накреслив план художнього оформлення урочистого відкриття, і художник при цьому виявив більше завбачливості, ніж від нього сподівалися. Взагалі дотепер він виявляв тільки добрі сторони своєї професії, а саме — талант і аристократичні погляди, в стосунках виказав себе надзвичайно коректним і діловитим. Молодий скульптор, небіж бургомістра, доктора Шеффельвейса, являв собою приклад того, що всупереч застарілим забобонам порядність існує всюди і що нема ніяких причин удаватися в розпач, коли якийсь юнак занадто ледачий, щоб обрати хлібну професію, і стає художником. Коли він уперше повернувся з Берліна до Неціга, він ще косив бархатну куртку і завдавав родині самих лише прикростей; але під час свого другого візиту він носив уже циліндр; минув ще деякий час, і його відкрив кайзер. Тоді йому замовили для "Алеї перемог" статую маркграфа Гатона Могутнього та його двох найвидатніших сучасників — ченця Тасіло, спроможного випити за день сто літрів пива, і рицаря Кліценціца, що навчив берлінців гнути спини, хоч вони його потім і повісили. На заслуги рицаря Кліценціца його величність зволили звернути особливу увагу обер-бургомістра, що знов-таки сприятливо відбилося на скульпторовій кар'єрі.