Вірнопідданий - Сторінка 75

— Який стрункий! Певно, справжній аристократ, це зразу видно!

Дідеріх солодко засміявся.

— Там немає жодного несправжнього аристократа, за це можна головою ручатись. Подумай-но, тут приявний флігель-ад'ютант його величності!

— Певно, це і є жовтий!

— Тут, власною персоною!

Публіка потроху орієнтувалася.

Флігель-ад'ютант! Двоє дивізійних генералів, хай йому біс! А яка витончена граціозність уклонів! А яка привітність! Навіть бургомістра, доктора Шеффельвейса, витягли із задніх рядів, де він скромно ховався; тепер він у своєму мундирі обозного лейтенанта запасу стояв наввипинки перед високим начальством. Фон Квіцін в уланській формі оглядав крізь монокль ділянку під пам'ятником, яка деякий час належала йому. А Вульков, червоний гусар, лише тепер демонстрував повною мірою усе своє значення урядового президента, коли, віддаючи честь, виставляв напоказ міцний облямований шнурами профіль нижньої половини свого тіла.

— Це підпора нашої влади! — вигукував Дідеріх під бурхливі звуки маршу. — Поки у нас будуть такі керманичі, ми будемо пострахом для всього світу!

І в нестримному пориві, певний, що настав його час, він кинувся вниз, до ораторської трибуни. Але поліціянт, який її охороняв, ступив йому назустріч.

— Ні, ні, вам ще рано, — сказав поліціянт.

Різко зупинившися, він зіткнувся з контролером, що наздоганяв його, — служителем магістрату, тим самим, з яким сперечався за місце; той запевнив Дідеріха, що добре знає, що місце дами з жовтим волоссям належить панові радникові, але "дама одержала його за наказом згори". Все подальше служитель повідомив уже завмираючим шепотом, і Дідеріх відпустив його рухом, що промовляв: "Тоді, звичайно!" Флігель-ад'ютант його величності! Тоді, звичайно! Дідеріх подумав: чи не слід йому повернутися й публічно засвідчити Кетхен Цілліх свою пошану.

Але він уже не встиг. Полковник фон Гаффке скомандував своїй роті: "Вільно", те ж саме й Кюнхен наказав своїм воїнам; за почесним наметом заграла полкова музика: до молитви! Дівчата і члени Товариства воїнів відразу ж відгукнулися. Кюнхен у своєму історичному мундирі рушенця, прикрашеному, крім залізного хреста, ще й славетною латою — тут пройшла французька куля — зустрівся серед майдану з пастором Цілліхом у церковному вбранні, підійшла й рота, і під керуванням Цілліха старому небесному союзникові були віддані почесті. На цивільній трибуні поліціянти стежили за тим, щоб публіка вставала; офіцери робили це самі. Оркестр заграв "Могутню тверджу". Цілліх, мабуть, збирався розпочати ще дещо, але обер-президент з жовтавим обличчям, певно, вважаючи, що для старого союзника досить, опустився на своє крісло; праворуч від нього — блискучий флігель-ад'ютант, ліворуч — дивізійні генерали. Коли особи в офіційному наметі розташувалися відповідно до своїх внутрішніх законів, фон Вульков зробив знак, і один з поліціянтів відразу ж рушив з місця. Він попрямував до свого товариша, який охороняв ораторську трибуну, після чого останній обернувся до Дідеріха.

— Ну, тепер починайте, — сказав поліціянт.

Дідеріх піднімався дуже обережно, боячися спіткнутися, бо ноги у нього раптом ослабли, а очі затуманилися. Посопівши трішки, він розпізнав перед собою деревце, яке замість листя було вкрите чорно-біло-червоними паперовими квітами. Вигляд деревця повернув йому пам'ять і сили; він почав:

— Ваші вельможності! Найшановніші, вельмишановні і шановні панове!

Сто років минуло з того часу, відколи великий кайзер, пам'ятник якому зараз відкриє представник його величності, був посланий нам і нашій вітчизні; але одночасно — і це робить дану хвилину ще знаменнішою — майже десятиріччя минуло з того часу, як його великий онук зійшов на престол! І як же нам не оглянутися із гордістю і вдячністю на той великий час, в який нам судилося жити.

І Дідеріх оглянувся. Він вихваляв по черзі небачений розквіт господарського життя і націоналістичної думки. Особливо довго спинився на океані.

— Океан конче потрібний для величі Німеччини. Океан стверджує нашу думку, що на ньому і по той бік нього без Німеччини та німецького кайзера не може бути прийняти більше жодна ухвала, бо справа, світової торгівлі — це тепер найважливіша справа!

Але не тільки з ділового погляду, ще більше з погляду духовного і морального цей розквіт можна назвати неперевершеним. Бо що було у нас раніше?

Дідеріх дав маловтішну характеристику старшого покоління, збитого однобічною гуманітарною освітою на шлях аморальних поглядів і, через своє виховання, чужого націоналістичному напрямові думок.

— Коли тепер це все докорінно змінилося, коли в справедливому усвідомленні того, що ми є найздібнішим народом Європи і всього світу — про критиканів і негідників я не кажу, — ми становимо одним єдину націоналістичну партію, то кому ми завдячуємо цим? Тільки його величності, — відповів Дідеріх.

— Наш кайзер збудив громадян від сну, його високий приклад зробив нас тим, чим ми є! — і Дідеріх ударив себе в груди. — Його особа, його одним єдина, незрівнянна особа досить, сильна, щоб ми всі, подібно до плюща, обвилися навколо неї! — вигукнув він, хоч цього не було в конспекті. — Що його величність ухвалює заради добра німецького народу, в тому ми з радістю будемо допомагати йому; всі ми, чи то пан, чи то холоп! Кожен чорнороб, і той — будь ласка! — знову додав він експромтом, натхнений запахом поту, що його дотягав вітер з-за ланцюга солдатів.

— Дивуючи світ своїм гартом, сповнені високого морального прагнення до позитивної діяльності, у своїй войовничості — пострах усім завидющим ворогам, які оточують нас, ми — обрана нація і знаменуємо собою небувалу висоту німецької культури, культури панів, якої ніколи й ніхто в світі, хоч би хто він був, не перевершить.

Тут обер-президент кивнув головою, а флігель-ад'ютант удав, ніби плеще в долоні; відразу ж на трибунах знялася буря оплесків. У цивільних замайоріли носові хусточки, Густа мазала своєю, і Кетхен Цілліх також, незважаючи на нещодавнє непорозуміння. Дідеріх, із серцем легким, як ці розмайні хустки, знову полинув на крилах красномовства.

— Але наш народ-повелитель допевнюється такого небувалого розквіту не млявим і кволим миром. Ні! Наш старий небесний союзник визнав за потрібне випробувати вогнем міць німецького золота. Ми мали пройти крізь плавильню Ієни й Тільзіта, і кінець кінцем нам усе ж таки пощастило всюди переможно підняти наші прапори і на бойовищі викувати німецьку імператорську корону!

І він нагадав про багате на випробування життя Вільгельма Великого, яке, запевняв Дідеріх, переконує нас, що творець світів не спускає з ока народ, обраний, ним як своє знаряддя. Великий кайзер, у свою чергу, ніколи не припускався помилки в цьому відношенні, це стало особливо ясно у великий історичний момент, коли він, як король з божої ласки, із скіпетром в одній руці і з державним мечем у другій, склав подяку тільки богові і від нього прийняв корону. У високому усвідомленні свого обов'язку він відмовився скласти подяку народові й від нього прийняти корону, він не злякався грізної відповідальності перед самим богом, від якої його не міг звільнити жоден міністр, жоден парламент! Дідеріхів голос затремтів від хвилювання.

— І народ оцінив це, про це свідчить обожнення особи покійного кайзера. Адже справи його увінчалися успіхом; а де успіх — там бог. У середньовіччі Вільгельма Великого залучили б до лику святих. А ми сьогодні ставимо йому чудовий пам'ятник!

Обер-президент знову кивнув головою і цим знову викликав бурхливе схвалення. Сонце сховалося, вітер похолоднішав; і, наче натхнений спохмурнілим небом, Дідеріх перейшов до глибоко поважного питання.

— Хто заступив йому дорогу до його високої мети? Хто був ворогом великого кайзера й вірного йому народу? Щасливо розгромлений ним Наполеон дістав свою корону не від бога, а від народу! Це надає вирокові історії одвічного, всепереможного змісту! — І Дідеріх почав малювати картину затруєного демократичною гнилизною і тому занедбаного богом царства Наполеона Третього. Брутальне прагнення земних благ, сховане під машкарою облудного благочестя, зродило найбезсоромніше діляцтво; нехтування духовними цінностями природно переплелося з гонитвою за нижчими насолодами. Основного тону в громадському житті надавала реклама, що раз у раз вироджувалася в цькування. Зовні спираючись тільки на престиж, всередині країни — тільки на поліцію, вірячи в самий тільки примус, монархія Наполеона Третього прагнула лише театральних ефектів, славословила минулу епоху, і єдина вершина, якої вона справді досягла, був шовінізм... Це все чуже нам! — вигукнув Дідеріх і піднятою рукою покликав небо за свідка. — Тому ніколи не спіткає нас та страшна доля, яка була уготована царству нашого одвічного ворога!

Коли він дійшов до цього місця, вдарила блискавка; між ланцюгом солдатів і муром, там, де юрмився народ, вона яскраво прорізала чорну хмару, а потім пролунав гуркіт грому, що рішуче переходив усякі межі. Обличчя високих осіб, які сиділи в почесному наметі, набрали осудливого виразу, а обер-президент здригнувся. На офіцерській трибуні, зрозуміла річ, витримка лишилася бездоганною; на цивільній, однак, була помітна деяка тривога. Але вереск дам змовк, коли Дідеріх громоподібним голосом вигукнув:

— Наш старий небесний союзник посвідчує це! Ми не такі! Ми поважні, вірні й правдиві! Бути німцем — значить спевняти справу заради неї самої! Хто б із нас коли-небудь торгував своїми поглядами? Де у нас продажні чиновники? Чесність чоловіків поєднується у нас із чистотою жінок, бо жіноча принадливість, підносячи нас, ніколи не служить нам знаряддям низьких утіх. Але променистий образ справді німецької суті зростає на грунті християнства, і це єдино вірний грунт, бо всяка поганська культура, хоч би яка вона була прекрасна й блискуча, при першій-ліпшій катастрофі гине, а основа істинно німецької суті — це поважання влади, спадкової і освяченої богом влади, проти якої ми безсилі. Тому ми повинні по-старому вбачати найвищий обов'язок — у захисті батьківщини, найвищу честь — у військовому мундирі і найвищий труд — у військовому ремеслі!

Грім гуркотів, хоч і сполоханий, здавалося, могутнім Дідеріховим голосом; зате почали падати краплі, такі важкі, що чути було падіння кожної зокрема.

— З країни нашого одвічного ворога, — кричав Дідеріх, — котяться брудні хвилі демократії, і тільки німецька мужність і німецький ідеалізм є тою греблею, яка їх стримує.