Вірнопідданий - Сторінка 74

Ніяка поштивість не могла бути надмірною щодо людини, на якій безпосередньо лежав промінь монаршої ласки; Дідеріх віддав в його розпорядження свій дім, найняв для митця верхового коня, потрібного йому, щоб давати вихід своїм силам, — а які постали надії, коли вславлений гість назвав багатонадійними перші малюнки маленького Хорста! Дідеріх, не гаючись, призначив Хорста для мистецтва, цієї найсучаснішої з кар'єр.

Вульков, який нічого не тямив у мистецтві і не зумів зблизитися з фаворитом його величності, дістав від комітету по спорудженню пам'ятника почесний дар у дві тисячі марок, на які він мав право як почесний голова; але врочисту промову під час відкриття комітет доручив своєму фактичному голові, духовному творцеві пам'ятника і засновникові націоналістичного руху, плодом якого й був пам'ятник, панові раднику і головному директорові, докторові Геслінгу. Браво! Дідеріх, розчулений і збуджений, бачив себе коло підніжжя нових верховин. Чекали на самого обер-президента[Начальник провінції у вільгельмівській Пруссії.] Дідеріх буде говорити перед його ясновельможністю — які перспективи це відкривало! Щоправда, Вульков збирався стати у нього на дорозі; розгніваний тим, що промову доручили не йому, він навіть відмовився допустити Густу на трибуну для офіційних осіб. З цього приводу у Дідеріха сталася з ним суперечка, яка мала бурхливий характер, але не дала наслідків. Він повернувся додому, важко дихаючи.

— Нічого не вийшло. Він затявся, що ти неофіційна особа. Ми ще побачимо, хто офіційніший, ти чи він! Він ще буде тебе просити! Я, дякувати богові, більше не потребую його, але він, може, потребує мене.

Так воно й сталося, бо коли вийшов наступний номер "Ді Вохе", — що було в ньому, крім звичайних портретів кайзера? Дві фотографії: одна зображувала автора нецігського пам'ятника кайзерові Вільгельму за останнім ударом різця, а друга — голову комітету з його дружиною, Дідеріха з Густою. На Вулькова — ні натяку, це зауважили всі і сприйняли як ознаку погіршення його становища. Він сам, очевидно, відчув це, бо вжив заходів, щоб якось попасти в "Ді Вохе". Він склав Дідеріхові візит, але Дідеріха не було вдома; художник із свого боку також викручувався. Тоді Вульков справді на вулиці підійшов до Густи. Історія з місцем для неї на трибуні офіційних осіб — лише непорозуміння.

— Він крутив хвостом, як наша Менне, — розповідала Густа.

— Ну, а тепер нехай зачекає, — вирішив Дідеріх і не минав нагоди розповісти про цю історію всьому місту.

— Чи варто церемонитися, — сказав він Вольфгангові Буку, — коли він уже пропаща людина. Пан полковник фон Гаффке також уже відмовляється від нього. — І сміливо додав: — Тепер він бачить, що існують ще й інші сили. Вульков, собі на лихо, не зумів своєчасно пристосуватися до теперішніх життєвих умов — широкої публічності, яка кладе свою печать на нинішній курс.

— Абсолютизм, пом'якшений гонитвою за рекламою, — доповнив Бук.

З огляду на упад Вулькова, Дідеріх усе більше картав себе за те, що пішов на земельну спекуляцію, яка завдала йому таких збитків. Його обурення зросло настільки, що приїзд саме тепер депутата Наполеона Фішера до Неціга став для нього справжньою полегкістю. Парламентаризм і недоторканність депутатів мають усе ж таки свої гарні сторони! Відразу ж після свого повернення до рейхстагу Наполеон Фішер вийшов на трибуну і почав виголошувати викривальну, промову. Без найменшого ризику для себе оприлюднив махінації нецігського урядового президента фон Вулькова, який заробив на ділянці під пам'ятник кайзерові Вільгельму величезну суму грошей, що її, як запевняв Наполеон Фішер, Вульков просто здер з міста; Фішер розповів також про одержаний Вульковом почесний дар, як кажуть, у 5000 марок, що, за висловом депутата, "був звичайнісіньким хабаром". Як писала газета, народний речник викликав своєю промовою надзвичайне обурення. Щоправда, це обурення стосувалося не Вулькова, а викривача. Депутати несамовито вимагали доказів і свідків. Дідеріх тремтів, боячися в наступному рядку побачити своє прізвище. На щастя, його не було. Наполеон Фішер дуже добре усвідомлював обов'язки, що їх накладало на нього його звання. Тоді заговорив міністр, він віддав на розсуд рейхстагу цю нечувану, вчинену, на жаль, під захистом депутатської недоторканності, вихватку проти неприявного, який не може боронитися. Рейхстаг виявив своє ставлення оплесками на адресу міністра. На цьому питання, з погляду парламентаризму, було вичерпане; залишалося тільки пресі висловити своє обурення і, оскільки напрямок її не був бездоганний, легко підморгнути при цьому оком. А відповідальним редакторам кількох соціал-демократичних газет, котрі забули про обережність — серед них і редакторові нецігського "Голосу народу", — довелося стати перед судом. Дідеріх скористався з цієї нагоди, щоб сквапно відмежуватися від тих, які могли взяти під сумнів папа урядового президента. Подружжя Геслінгів склало Вульковим візит:

— Я знаю з першоджерела, — казав він потім, — що перед цим чоловіком блискуче майбутнє. Він нещодавно полював з його величністю і кинув чудовий дотеп.

За тиждень "Ді Вохе" подала портрет на цілий розворот, лисина й борода на одній сторінці, живіт — на другій, з написом: "Духовний творець нецігського пам'ятника кайзерові Вільгельму, урядовий президент фон Вульков, який нещодавно зазнав обурливих нападок у рейхстагу, незабаром має бути призначений на обер-президента"... Портрет головного директора Геслінга з дружиною забрав тільки чверть сторінки. Дідеріх пересвідчився, що належна дистанція відновлена. Влада і за сучасних умов широкої публічності залишалася недоторканною, як завжди, що принесло йому, всупереч усьому, глибоке задоволення. Це найкраще підготувало його внутрішньо до урочистої промови. Вона зродилася в честолюбних видивах безсонних ночей і в жвавому обміні думками з Вольфгангом Буком, а особливо з Кетхен Цілліх, яка виявила незвичайно ясне розуміння всієї величі наступної події.

У вирішальний день, коли Дідеріх, відчуваючи, як серце його калатає в конспект промови, засунений до бокової кишені, під'їхав о пів на одинадцяту з дружиною до місця врочистості, воно являло собою ще малолюдне, але дуже організоване видовище. Насамперед був уже встановлений військовий кордон. І хоч пройти його можна було після старанної перевірки, але саме це й створювало святкове почуття власної переваги над простим людом, який, стоячи на сонці, витягав пітні шиї з-за ланцюга солдатів коло підніжжя великого чорного муру. Трибуни праворуч та ліворуч від довгого білого покривала, за яким погляд угадував Вільгельма Великого, стояли в затінку наметів і численних прапорів. Ліворуч пани офіцери, завдяки дисципліні, що ввійшла в їхню плоть і кров, як пересвідчився Дідеріх, мали можливість розміститися самі і влаштувати своїх дам без сторонньої допомоги; вся суворість поліційного нагляду була перенесена праворуч, де цивільні билися за місця. Густа також була невдоволена зі свого місця; тільки намет проти пам'ятника, де розташувалися офіційні гості, здавався їй гідним прийняти її — адже й вона офіційна особа, Вульков це визнав. Дідеріх мав провести її туди, якщо він не боягуз, але, звичайно, його відважний напад був відбитий так енергійно, як він і передбачав. Про людське око, а також для того, щоб Густа не усумнилася в ньому, він висловив протест проти тону поліційного офіцера і мало не був заарештований. Орден корони четвертого ступеня, чорно-біло-червоний шарф і пред'явлена промова врятували його, але ніяк не могли служити — ані для світу, ані для нього самого — повноцінною заміною мундира. Хоч би там що, а цієї єдиної справжньої честі, честі мундира, він був позбавлений, і Дідеріх не міг не сказати собі, що без нього людина, хоч яка б вона була мудра, а все ж таки проходить життям із нечистим сумлінням.

В стані цілковитої розгубленості почало подружжя Геслінгів свій відступ, що зауважили всі. Густа, в пір'ї, мереживах і діамантах, посиніла від злості. Дідеріх сопів і з усіх сил випинав своє черевце з шарфом, наче прикриваючи власну поразку національними кольорами. Так довелося їм пройти між членами Товариства воїнів, які, в циліндрах, прикрашених дубовими вінками, стояли під офіцерською трибуною, очолювані Кюнхеном у формі лейтенанта рушення, та між одягненими в біле й прикрашеними чорно-біло-червоними шарфами молодими дівчатами під проводом пастора Цілліха в церковному вбранні. Та коли подружжя дісталося до своїх місць, хто з поставою королеви сидів на Густиному стільці? Вони остовпіли: це була Кетхен Цілліх. Тут Дідеріх усе ж таки був змушений в свою чергу сказати владне слово.

— Дама помилилася, це не її місце, — звернувся він зовсім не до Кетхен Цілліх, яка, очевидно, була йому зовсім незнайома і навіть підозріла, а до контролера, і якби навіть співчутливі голоси навколо не висловлювали свою згоду з ним, Дідеріх все одно стояв би на варті мовчазних сил порядку, моралі й закону, і швидше трибуна запалася б, ніж Кетхен Цілліх залишилася на ній... Проте сталося щось неймовірне: під іронічною посмішкою Кетхен контролер знизав плечима, і навіть поліціянт, якого покликав Дідеріх, підтримав її. Дідеріх, приголомшений таким порушенням божественного порядку, дозволив відіпхнути Густу до задніх лав, причому вона обмінялася з Кетхен Цілліх кількома ущипливими фразами. В обміні думок взяли участь сторонні особи, і він виріс би на справжній скандал, але вдарила музика — "Марш гостей у Вартбургу", і справді, гості ввійшли до намету для почесних відвідувачів; попереду Вульков — його не можна було не пізнати, незважаючи на червоний гусарський мундир, — між паном у фраку і з орденською зіркою та якимсь поважним генералом. Чи це можливо? Ще два генерали! А їхні ад'ютанти! Мундири всіх кольорів, при орденах, а які постави!

— Хто той жовтий, високий? — палко допитувалася Густа. — От красень!

— Прошу не наступати мені на ногу! — сказав Дідеріх; його сусіда також схопився з місця, всі витягали шиї, гарячкували і аж умлівали від щастя.

— Дивись на них добре, Густо! Еммі дурна, що не пішла з нами. Це єдине в своєму роді, неповторне видовище, це найвище, проти цього нічого не скажеш!

— Але той, з жовтими вилогами! — зітхала Густа.