Вишневий сад - Сторінка 4

Кажіть.

Є п і х о д о в. Мені бажано б наодинці з вами... 3і-тхав).

Дуняша (ніяково). Гаразд... тільки спочатку принесіть мені мою тальмочку... Вона біля шафи... тут трохи вогко...

Є п і х о д о в. Добре... принесу... Тепер я знаю, що мені робити з моїм револьвером... (Бере гітару і виходить, на-граваючи).

Яша. Двадцять два нещастя! Безглузда людина, між нами кажучи. (Позіхає).

Дуняша. Крий боже, ще застрелиться.

Пауза.

Я стала тривожна, все непокоюсь. Мене ще дівчинкою взяли до панів, я тепер одвикла від простого життя, і от руки білі-білі, як у панночки. Ніжна стала, така делікатна, благородна, всього боюсь... Страшно так. І коли ви, Яшо, мене обдурите, то я й не знаю, що буде з моїми нервами.

Яша (цілує її). Огірочок! Звичайно, кожна дівчипа мусить себе пам'ятати, і я найбільше не люблю, коли дівчина поганої поведінки.

Дуняша. Я вас жагуче полюбила, ви освічений, мо* жете про все міркувати.

Пауза.

Яша (позіхає). Так... Як на мене, то коли дівчина кого любить, то вона, значить, розпусна.

Пауза.

Приємно викурити сигару на чистому повітрі... (Прислухається). Сюди йдуть... Це пани...

Дуняша рвучко обіймає його.

Яша. Ідіть додому, так ніби ходили на річку купатися, ідіть цією стежкою, а то зустрінуть і подумають про мене, ніби я з вами на побаченні. Терпіти цього не можу.

Дуняша (тихо кашляє). Мені від сигари голова розболілась... (Іде).

Яша залишається, сидить біля каплички. Входять Любов Андріївна, Гаєв і Лопахін.

Лопахін. Треба остаточно вирішити — час не жде. Питання ж бо зовсім пусте. Чи згодні ви віддати землю під дачі, чи ні? Скажіть одне слово: так чи ні? Тільки одне слово І

Любов Андріївна. Хто це палить тут гидкі сигари... (Сідає).

Гаєв. От побудували залізницю, і зручно стало. (Сідає). З'їздили до міста і поснідали... жовтого в середину! Мені б спочатку піти в дім, зіграти одну партію...

Любов Андріївна. Встигнеш.

Лопахін. Тільки одне слово! (Благально). Дайте ж бо мені відповідь!

Гаєв (позіхаючи). Кого?

Любов Андріївна (дивиться в своє портмоне). Вчора було багато грошей, а сьогодні зовсім мало. Бідна моя Варя заради ощадності годує всіх молочним супом, на кухні старим дають самий горох, а я витрачаю якось безглуздо... (Впустила партмоне, розсипала червінці). Ну, посипались... (їй досадно).

Я ш а. Дозвольте, я зараз позбираю. (Збирає монети).

Любов Андріївна. Будьте ласкаві, Яшо. І навіщо я поїхала снідати?.. Паскудний ваш ресторан з музикою, скатерки пахнуть милом... Навіщо так багато пити, Льоню? Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторані ти говорив знову багато і все недоречно. Про сімдесяті роки, про декадентів. І кому? Половим говорити про декадентів!

Лопахін. Так.

Гаєв (махає рукою). Я невиправний, це очевидно... (Роздратовано до Яші). Що це таке, завжди крутишся перед очима...

Яша (сміється). Я не можу без сміху чути ваш голос.

Гаєв (до сестри). Або я, або він...

Любов Андріївна. Ідіть, Яшо, ідіть собі...

Яша (віддав Любові Андріївні портмоне). Зараз піду. (Ледь утримується, щоб не сміятись). Цієї ж хвилини... (Іде).

Лопахін. Ваш маєток збирається купити багач Дері-ганов. Кажуть, на торги приїде сам особисто. Любов Андріївна. А ви звідки чули? Лопахін. У місті подейкують.

Гаєв. Ярославська тітонька обіцяла прислати, а коли пришле й скільки — невідомо.... Лопахін. Скільки вона пришле? Тисяч сто? Двісті?

Любов Андріївна. Ну... Тисяч десять-п'ятна-дцять, і за це спасибі.

Л о п а х і н. Пробачте, таких легковажних людей, як ви, панове, таких неділових, чудних я ще не бачив. Вам кажуть ясно: маєток ваш продається, а ви ніби не розумієте.

Любов Андріївна. Що ж нам робити? Навчіть, що?

Л о п а х і н. Я вас щодня вчу: Щодня я кажу все те ж саме. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробіть це зараз же, якнайшвидше,— аукціон незабаром! Зрозумійте! Коли остаточно вирішите, щоб були дачі, то грошей дадуть вам скільки завгодно, і ви тоді врятовані.

Любов Андріївна. Дачі і дачники — це так пошло, вибачте.

Г а є в. Цілком з тобою згодний.

Л о п а х і н. Я або заридаю, або закричу, або зомлію. Не можу! Ви мене замучили! (До Гаева). Баба ви! Г а є в. Кого?

Л о п а х і н. Баба! (Хоче йти).

Любов Андріївна (злякано). Ні, не йдіть, голубчику, залишіться. Прошу вас. Може, щось надумаємо! Л о п а х і н. Про що тут думати!

Любов Андріївна. Не йдіть, прошу вас. З вами все-таки веселіше...

Пауза.

Я все чогось чекаю, ніби над нами має обвалитися будинок.

Г а є в (в глибокому роздумі). Дуплет в куток... Круазе в середину...

Любов Андріївна. Занадто вже багато ми грішили.

Л о п а х і н. Які там у вас гріхи...

Гаєв (кладе в рот леденець). Кажуть, що я всі свої достатки проїв на леденцях... (Сміється).

Любов Андріївна. О мої гріхи... Я завжди сипала грішми без упину, немов божевільна, і вийшла заміж за людину, яка робила самі тільки борги. Чоловік мій помер од шампанського,— він страшенно пив,— і, собі на біду, я покохала іншого, зійшлась, і саме в цей час,— це була перша кара, удар просто в голову,— ось тут на річці... утопув мій хлопчик, і я виїхала за кордон, зовсім вивиїхала, щоб ніколи не повертатися, не батати цієї річки... Я заплющила очі, бігла в нестямі, а він за мною... безжалісно, брутально. Купила я дачу біля Ментони, бо він заслаб там, і три роки я не знала відпочинку ні вдень, ні вночі; хворий вимучив мене, душа моя висохла. А торік, коли дачу продали за борги, я поїхала до Парижа, і там він обібрав мене, покинув, зійшовся з іншою, я пробувала отруїтись... Так безглуздо, такий сором... І потягло враз в Росію, на батьківщину, до моєї дівчинки... (Витирає сльози). Господи, господи, будь милостивий, прости гріхи мої! Не карай мене більше! (Дістає з кишені телеграму). Одержала сьогодні з Парижа... Просить пробачення, благає вернутися. (Рве телеграму). Ніби десь музика. (Прислухається).

Гаєв. Це наш знаменитий єврейський оркестр. Пам'ятаєш, чотири скрипки, флейта й контрабас.

Любов Андріївна. Він ще існує? Його б до нас закликати якось, улаштувати маленьку вечірку.

Лопахін (прислухається). Не чути... (Тихо наспівує). "І за гроші русака німці офранцузять". (Сміється). Яку я вчора п'єсу дивився в театрі, дуже смішно.

Любов Андріївна. І, напевно, нічого смішного нема. Вам не п'єси дивитись, а дивитися б частіше на самих себе. Як ви всі нудно живете, як багато говорите непотрібного.

Лопахін. Це правда. Будемо говорити просто, життя в нас безглузде...

Пауза.

Мій папаша був мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив, а тільки бив по-п'яному, і все палюгою. Власне кажучи, і я такий самий дурень і ідіот. Нічого не навчився, почерк у мене поганий, пишу я так, що сором від людей, як свиня.

Любов Андріївна. Одружитися вам треба, мій друже.

Ло п а х і н. Так... Це правда.

Любов Андріївна. З нашою б Варею. Вона хороша дівчина. Лопахін. Так.

Любов Андріївна. Вона в мене з простих, працює цілий день, а головне, любить вас. Та й вам же давно подобається.

Лопахін. Що ж? Я не від того... Вона хороша дівчина.

Пауза.

Гаєв. Мені пропонують посаду в банку. Шість тисяч на рік... Чула?..

Любов Андріївна. Та де тобі! Сиди вже...

Ф і р с входить. Він приніс пальто.

Ф і р с (до Гаєва). Звольте, пане, одягти, а то вогко.

Гаєв (надіває пальто). Надокучив ти, брат.

Ф і р с. Нема чого там... Вранці поїхали, не сказавши. (Оглядає, його).

Любов Андріївна. Як ти, Фірсе, постарів!

Ф і р с. Чого зволите?

Лопахін. Кажуть, ти дуже постарів!

Ф і р с. Живу давно. Мене женити збирались, а вашого папаші ще й на світі не було... (Сміється). А як вийшла воля, я вже старшим камердинером був. Тоді я не погодився на волю, залишився при панах...

Пауза.

І, пам'ятаю, всі радіють, а чого радіють, й самі не знають.

Лопахін. Колись дуже добре було. Принаймні, лупцювали.

Фірс (не почувши). Ще б пак. Мужики при панах, пани при мужиках, а тепер всі нарізно, нічого не зрозумієш.

Гаєв. Помовч, Фірсе. Завтра мені треба до міста. Обіцяли познайомити з якимсь генералом, який може дати під вексель.

Лопахін. Нічого у вас не вийде. І не сплатите ви процентів, будьте певні.

Л ю б о в Андріївна. Це він марить. Ніяких генералів нема.

Входять Трофимов, Аня і Варя.

Гаєв. А ось і наші йдуть. Аня. Мама сидить.

Любов Андріївна (ніжно). Іди... іди... Рідні мої... (Обнімає Аню й Варю). Якби ви знали обидві, як я вас люблю. Сідайте поруч, от так.

Всі сідають.

Лопахін. Наш довічний студент уже з панночками ходить.

Трофимов. Не ваше діло.

Лопахін. Йому п'ятдесят років незабаром, а він і досі ще студент. Трофимов. Облиште ваші безглузді жарти. Лопахін. Чого ж ти, чудак, гніваєшся? Трофимов. А ти не чіпляйся.

Лопахін (сміється). Дозвольте вас поспитати, як ви про мене розумієте?

Трофимов. Я, Єрмолаю Олексійовичу, так розумію: ви багата людина, незабаром будете мільйонером. От як в розумінні обміну речовин потрібний хижий звір, який поїдає все, що трапляється йому на дорозі, так і ти потрібний.

Всі сміються.

Варя. Ви, Петю, розкажіть краще про планети. Л ю б о в Андріївна. Ні, давайте продовжимо вчорашню розмову. Трофимов. Про що це? Гаєв. Про горду людину.

Трофимов. Ми вчора говорили довго, але ні до чого не договорились. В гордій людині, у вашому розумінні, є щось містичне. Можливо, ви й маєте рацію по-своєму, але коли міркувати попросту, без витівок, то яка там гордість, чи є в ній смисл, коли людина фізіологічно побудована недосконало, коли в своїй величезній більшості вона брутальна, нерозумна, глибоко нещаслива. Треба перестати захоплюватись собою. Треба б тільки працювати.

Гаєв. Все одно помреш.

Трофимов. А хто знає. І що значить — помреш? Може, в людини сто чуттів, і від смерті гинуть тільки п'ять відомих нам, а решта дев'яносто п'ять залишаються живі.

Любов Андріївна. Який ви розумний, Петю!.. Лопахін (іронічно). Страх!

Трофимов. Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Все, що недосяжне для нього зараз, колись стане близьким, зрозумілим, тільки от треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає правду. У нас, в Росії, поки що працює надто мало людей. Величезна більшість тої інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки що не здатна. Називають себе

інтелігенцією, а слугам говорять "ти", з мужиками поводяться як з худобою, вчаться погано, серйозного нічого не читають, нічогісінько не роблять, про науку тільки базікають, на мистецтві розуміються мало.