Вишневий сад - Сторінка 7

Візьму... (Танцює). Сто вісімдесят карбованців...

Перейшли до зали.

Яша (тихо наспівує). "Чи ти збагнеш в душі моїй тривогу..."

В залі постать у сірому циліндрі і в картатих панталонах, махав руками і стрибав; вигуки: "Браво, Шарлотто Іванівно!"

Дуняша (зупиняється попудритись). Панночка велить мені танцювати — кавалерів багато, а дам мало,— а мені від танців в голові наморочиться, серце стукає. Фірсе Миколайовичу, а зараз чиновник з пошти таке мені сказав, що мені дух перехопило.

Музика стихав.

Фірс. Що він тобі сказав? Дуняша. Ви, каже, як квітка. Яша (позіхає). Темнота... (Виходить). Дуняша. Як квітка... Я така делікатна дівчина, страх люблю ніжні слова. Фірс. Закрутишся ти.

Входить Єпіходов.

Єпіходов. Ви, Авдотьє Федорівно, не бажаєте мене бачити... так, ніби я кузька якась. (Зітхає). Ех, життя! Дуняша. Чого ви хочете?

Єпіходов. Безсумнівно, може, ви й праві. (Зітхає). Але, звичайно, коли поглянути з точки зору, то ви, дозволю собі так висловитись, пробачаюсь за одвертість, цілковито привели мене в стан духу. Я знаю свою фортуну, щодня зі мною трапляється якесь нещастя, і до цього я давно вже звик, так що з усмішкою дивлюся на свою долю. Ви дали мені слово, і хоч я...

Дуняша. Прошу вас, потім поговоримо, а тепер дайте мепі спокій. Тепер я мрію. (Бавцться віялом).

Єпіходов. У мене кожен день нещастя, і я, дозволю собі так висловитись, тільки усміхаюсь, навіть сміюсь.

Входить із зали В а р я.

В а р я. Ти й досі ще не пішов, Семене? Яка ж ти, справді, неповажлива людина. (До Дуняші). Іди звідси, Дуняшо! (До Єпіходова). То на більярді граєш і кий зламав, то по вітальні походжаєш, наче гість.

Єпіходов. З мене вимагати, дозвольте вам висловитись, ви не можете.

В а р я. Я з тебе не вимагаю, а кажу. Тільки й діла, що блукаєш з місця на місце, а справами не займаєшся. Конторника утримуємо, а невідомо навіщо.

Єпіходов (ображено). Чи працюю я, чи блукаю, чи їм, чи на більярді граю, про те можуть судити тільки люди з поняттям і старші.

В ар я. Ти смієш мені це казати! (Спалахнувши). Ти смієш? Значить, я нічого не розумію? Забирайся ж геть звідси! Зараз же!

Єпіходов (злякавшись). Прошу вас висловлюватись делікатним способом.

Варя (вкрай обурившись). Зараз же забирайся! Геть! Він іде до дверей, вона за ним.

Двадцять два нещастя! Щоб твого й духу тут не було! Щоб мої очі більше тебе не бачили!

Єпіходов вийшов, за дверима його голос: "Я на вас буду скаржитись".

Л, ти ще вертаєшся! (Хапає палицю, поставлену Фірсом біля дверей). Іди, іди... Іди, я тобі покажу... А, ти вертаєшся? Вертаєшся? Так ось же тобі... (Заміряється). В цей час входить Лопахін.

Лопахін. Щиро дякую. Варя (сердито й глузливо). Вибачайте! Лопахін. Нічого. Щиро дякую за приємне частування.

Варя. Нема за що. (Відходить. Потім озирається і питав лагідно). Я вас не вдарила? Л о п а х і н. Ні, нічого. Гуля, проте, набіжить величенька.

Голоси в залі: "Лопахін, приїхав! Єрмолаю Олексійовичу!"

Пищик. Видом видати, слихом слихати... (Цілується з Лопахіним). Коньячком од тебе пахтить, любий мій, серце моє. А ми тут теж розважаємось.

Входить Любов Андріївна.

Л ю б о в А н д р і ї в н а. Це ви, Єрмолаю Олексійовичу? Чому так довго? Де Леонід?

Лопахін. Леонід Андрійович зі мною приїхав, він іде...

Л ю б о в Андріївна (хвилюючись). Ну, що? Відбулись торги? Кажіть-бо!

Лопахін (ніяково, боячись виявити свою радість)* Торги закінчились близько четвертої години... Ми на поїзд спізпились, довелося чекати до половини десятої. (Важко зітхнувши). Ух! Мені голова трохи обертом іде.

Входить Гаєв; у правій руці в нього покупки, лівою він витирав

сльози.

Любов Андріївна. Льоню, що? Льоню, ну? (Нетерпляче, крізь сльози). Швидше-бо, ради бога...

Гаєв (нічого їй не відказує, тільки махає рукою; до Фірса, крізь сльози). Ось візьми... Тут анчоуси, керченські оселедці... Я сьогодні нічого не їв... Скільки я витерпів!

Двері до більярдної відчинені; чути удари куль і Яшин голос: "Сім і вісімнадцять!" У Гаєва міниться обличчя, він уже не плаче.

Стомився я страшенно. Даси мені, Фірсе, переодягтися... (Виходить до себе через зал, за ним Фірс).

Пищик. Що там на торгах? Ну, розповідай!

Любов Андріївна. Продано вишневий сад?

Лопахін. Продано.

Любов Андріївна. Хто купив?

Л о п а х і н. Я купив.

Пауза.

Любов Андріївна пригнічена; вона б упала, коли б не стояла біля крісла й стола. Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу, серед вітальні, і виходить.

Я купив! Почекайте, панове, будьте ласкаві, мені затуманилась голова, говорити не можу... (Сміється). Прийшли ми на торги, там уже Деріганов. У Леоніда Андрійовича було тільки п'ятнадцять тисяч, а Деріганов понад борг зразу набавив тридцять. Бачу, справа така, я зчепився р ним, набавив сорок. Він сорок п'ять. Я п'ятдесят п'ять. Він, значить, по п'ять набавляє, я по десять... Ну, скінчилось... Понад борг я набавив дев'яносто, залишилось за мною. Вишневий сад тепер мій! Мій! (Регоче). Боже мій, господи, вишневий сад мій! Скажіть мені, що я п'яний, не при своєму розумі, що все це мені ввижається... (Тупає ногами). Не смійтеся з мене! Коли б мій батько й дід повставали з домовин і глянули на все, що трапилось, як їхній Єрмолай, лупцьований, малописьменний Єрмолай, що бігав узимку босоніж, як цей самий Єрмолай придбав маєток, кращого за який немає нічого на світі. Я купив маєток, де батько, й дід були рабами, де їх не пускали навіть до кухні... Я сплю, це тільки ввижається мені, це тільки здається... Це плід вашої уяви, пойнятий мороком невідомості... (Піднімає ключі, ласкаво посміхаючись). Кинула ключі, хоче показати, що вона вже тут не господиня... (Дзенькає ключами). Ну, та однаково.

Чути, як настроюють оркестр.

Гей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін рубоне сокирою по вишневому саду, як попадають на землю дерева. Набудуємо дач, і наші онуки й правнуки побачать тут нове життя... Музико, грай!

Грає музика. Любов Андріївна сіла на стілець і гірко плаче.

(З докором). Чому ж, чому ви мене не послухали? Бідолашна моя, хороша, не вернеш тепер. (Крізь сльози). О, швидше б усе це минулось, швидше б як-небудь змінилось наше недоладне, нещасливе життя.

Пищик( бере його під руку, напівголосно). Вона плаче. Ходімо в залу, нехай вона сама... Ходімо... (Бере його під руку і виводить до зали).

Лопахін. Що ж такого? Музико, грай чітко! Нехай все так, як я бажаю. (З іронією). Іде новий поміщик, власник вишневого саду! (Штовхнув ненароком столик, мало не звалив канделябри). За все можу заплатити! (Виходить з Пищиком).

В залі в вітальні немає нікого, крім Любові Андріївни, яка сидить, зіщулившись уся і гірко плаче. Тихо грає музика. Хутко входять Аня і Трофимов. Аня підходить до матері і стає перед нею навколішки. Трофимов залишається біля входу до зали.

Аня. Мамо! Мамо, ти плачеш? Люба, добра, хороша моя мамо, моя прекрасна, я люблю тебе... я благословляю тебе. Вишневий сад продано, його вже немає, це правда, правда, але не плач, мамо, у тебе залишилось життя попереду, залишилась твоя гарна, чиста душа... Ходімо зі мною, ходімо, люба, звідси, ходімо!.. Ми посадимо новий сад, розкішніший за цей, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість опуститься на твою душу, як сонце у вечірню пору, і ти посміхнешся, мамо! Ходімо, люба! Ходімо!..

Завіса ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація першої дії. Немає ні завіс на вікнах, ні картин, залишилось трохи меблів, які складені в один куток, ніби для продажу. Відчувається пустка. Біля вихідних дверей і в глибині сцени складені чемодани, дорожні клунки і т. ін. Двері ліворуч відчинені, 8відти чути голоси Варі й Ані. Лопахін стоїть, чекав. Яша тримав піднос з скляночками, повними шампанського. В передпокої Єпіходов вав'язув ящик. За сценою, в глибині, гомін. Це прийшли прощатися селяни. Голос Гавва: "Спасибі, братці, спасибі вам".

Яша. Простий народ прощатися прийшов. Я такої думки, Єрмолаю Олексійовичу: народ добрий, але мало розумів.

Гомін ватихає. Входять через передпокій Любов Андріївна і Гаев; вона не плаче, але бліда, обличчя її дрижить, вона не може говорити.

Гаев. Ти віддала їм, Любо, свій гаманець. Так не можна! Так не можна!

Любов Андріївна. Я не змогла! Я не змогла!

Обоє виходять.

Лопахін (в двері, їм навздогін). Прошу, будьте ласкаві! По скляночці на прощання. Із міста не догадався привезти, а па станції знайшов тільки одну пляшку. Будьте ласкаві!

Пауза.

Що ж, панове! Не бажаєте? (Відходить од дверей). Знав би — не купував. Ну, і я пити не буду.

Яша обережно ставить піднос на стілець.

Випий, Яшо, хоч ти.

Яша. З від'їжджаючими! Щасливо залишатися! (П'є). Це шампанське не справжнє, запевняю вас. Лопахін. Вісім карбованців пляшка.

Пауза.

Холодно тут страшенно.

Я ш а. Не топили сьогодні, все одно поїдемо. (Сміється). Лопахін. Чого ти? Яша. Від задоволення.

Лопахін. Надворі жовтень, а сонячно й тихо, як улітку. Будуватись добре. (Глянувши на годинник, у двері). Панове, вважайте, до поїзда залишилось тільки сорок сім хвилин! Значить, через двадцять хвилин їхати на станцію. Поспішайте.

Трофимов у пальті входить з двору.

Трофимов. Мені здається, їхати вже час. Коні подані. Чорт його батька знає, де мої калоші. Зникли. (В двері). Аню, немає моїх калош! Не знайшов!

Лопахін. А мені в Харків треба. Поїду з вами одним поїздом. Проживу в Харкові цілу зиму. Я все тинявся з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, куди дівати руки; теліпаються якось дивно, ніби чужі.

Трофимов. Зараз поїдемо, і ви знову візьметесь за свою корисну працю.

Лопахін. Випий-но скляночку.

Трофимов. Не буду.

Лопахін. Значить, у Москву тепер?

Трофимов. Так, проведу їх до міста, а завтра в Москву.

Лопахін. Так... Що ж, професори, видно, не читають лекцій, чекають, доки приїдеш! Трофимов. Не твоє діло.

Лопахін. Скільки це років, як ти в університеті вчишся?

Трофимов. Придумай щось новіше. Це набридло вже й недотепно. (Шукає калоші). Знаєш, ми, мабуть, більше не побачимось, так от дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не роамахуй руками! Одвикни від цієї звички — розмахувати. І теж от, будувати дачі, гадати, що з дачників колись вийдуть окремі господарі, гадати так — це теж значить розмахувати...