Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 11
- Шота Руставелі -
Повні мстивої жаги,
Люди мчали вслід за мною — їх я знищив до ноги.
Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.
Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
"Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!"
Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
Кожен з них заради мене голови б не пожалів.
Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
"Пестив я тебе, мов сина,— так він словом докоря,-
Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?
Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.
Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
І наставнику старому все життя зробив тяжким,
Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!"
Відповів цареві: "Пане! Я твердий, немов метал,
І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
Але зваж — аджеж ти славен справедливістю ухвал:
Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.
Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
Я — єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-
Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.
Присягаюся — не знаю за собою я провин!
Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.
Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!
Одружи дочку,— не хочу я руки твоєї доні,
Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
І суперників понищу, стану їм на перепоні.
Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні".
ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА
Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,
Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
І отам не згинув мало у жахливому нещасті.
Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-
Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
Це — Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.
Як її побачив, розум загубив я од нестями
І гукнув здаля: "Що сталось? Знову тратимо життя ми?"
І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
"Божий гнів склепіння неба замикає перед нами".
Крикнув я: "Скажи всю правду!", як до неї підійшов,
Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.
Згодом так вона сказала: "Що від тебе заховаю?
О, помилуй — не принесла я нічого, крім одчаю;
Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-
Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!"
Розповіла: "Всі дізнались, що забив ти жениха,-
Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:
Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,
Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.
І цареві докладають: "Зникнув витязь десь в діброві".
"Все збагнув, все знаю, знаю,— цар сказав у журнім слові,-
Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,
А коли вони стрівались — не могли зректись любові.
Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,
Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,
А вона її зманила у дияволову гру.
Присягаюсь головою, я життя їй відберу!"
Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,
Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.
Хтось про це сказав негайно лютій каджі — тій Давар,
Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.
Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:
"У живих тобі не бути — це слова твойого брата".
Так вона тоді скричала: "Я ні в чім не винувата!
Задля кого маю вмерти і за що така відплата?
Як була, така й лишилась діва чиста і жива,
І дівоча хустка личко їй так само сповива".
Плачучи, Давар казала найогидніші слова: "О повіє!
Через тебе цар невинну забива!
Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-
Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?
Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?
Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!"
І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;
Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.
Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,
І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!
Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,
Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,
Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,
Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.
Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!
"Хто б за це,— Давар скричала,— в мене каменем не кинув?
Доки він заб'є — сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!"
Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.
Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?
За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,
Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!"
Сльози в неї проливались — не спинялися вони.
Мовив: "Сестро, не тебе я покараю за біду!
Що чинитиму для неї, як і де її знайду?
Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!"
Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.
Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.
Я подумав: "Не лежи тут, бездіяльний і покірний,
Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.
Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!"
Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.
Вийшов звідти, і за мною — вояків сто шістдесят.
Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.
Корабель я там побачив, що причалив до загат.
Я ступив на нього й рушив широм простору морського;
Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,
Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.
Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.
В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;
Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.
Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:
"Волю бога зневажати не берися".
Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,
Не послухався й вазіра,— серце в мене озвіріло.
Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,
Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.
Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.
Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.
Хоч би звістку мав од неї — і душа розквітла б рада,
Але зараз бігли сльози,— в них була моя відрада.
ЯК ТАРІЕЛ ЗУСТРІВ НУРАДІНА-ФРІДОНА НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,-
В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.
Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-
В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.
Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,
Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,— темінь туги,
Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,
І з очей лилися сльози на галявини й яруги.
Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,
Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-
Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.
Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.
Кінь під ним був — кінь той чорний, що тепер він став моїм.
Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.
Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:
"На кого, леве, ти у гніванні страшнім?"
Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.
Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло
І сказав: "Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло".
Я сподобався — на мене він поглянув заясніло.
Мовив: "Бог тобі зростати дав тополею стрункою!"
А тоді сказав: "Повім я все, що сталося зі мною,-
Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.
Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…"
Відповів я: "Заспокойся! Дай, спочинку заживем!
Витязі не відступають перед зведеним мечем".
Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.
Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.
Раб мій — лікар був. Щоб рани заживати почали,
Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.
Я тоді промовив: "Хто ти? Зранив руку хто й коли?"
Він почав розповідати всі діла, що з ним були.
Він казав: "Тебе не знаю, марні здогади мої,-
Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?
Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?
Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?
Город мій — Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,
Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.
Ви тепер — в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;
Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.
Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.
Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-
Дядьо з власними синами захопив його у зваді,
Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.
Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,
І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,
А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,
Війську мовив: "Повернуся я цією ще добою".
Тихим морем на свій острів я подався на човні,
Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?
Та й вони злякались — місцем поступилися мені,
І почав я лови, й крикнув, аж лунало вдалині.
Краще б я повівся нишком, щоб не чули супостати!
Наказав мій дядьо війську з лісу напад розпочати,
Сам з синами сів у човен, щоб на морі перейняти.
Військо рушило. Ми чули, що бринять щити і лати.
Бачив я мечі блискучі, чув їх кличі ошалілі
І побіг до моря з криком: "Леле, бути їм в могилі!",
Там, на березі, зустріли вояки нас, наче хвилі,-
Нас би зразу повбивали, та не спромоглись на силі.
Ще численніше вояцтво, до звитяжних звичне діл,
Звідси й звідти наступало, та нема і в нього сил,
Хоч для нападу іззаду поділилося навпіл.
А проте мій меч зламався, бракувало й добрих стріл.
От, коли неподоланно облягли з усіх сторін,
На коні я в море плигнув, пересікши хвилі вплин.
Всіх, хто був зі мною, вбили, я з шістьох лишивсь один,
Та мене спинить боялись, хоч і гнались навздогін.
Хай вершиться божа воля! — не забуду я науки,
Не прощу своєї крові, бо помститись прагнуть руки;
Так зроблю, щоб денно й нічно не забути їм про муки,
Приготую крукам учту,— веселитимуться круки!"
Став мені той витязь любий — ним думки мої зогріті;
Я сказав: "Без спіху треба ждати слушної нам миті!
Я піду разом з тобою,— будуть вороги забиті,
Ми ж бо — воїни обидва. Що злякає нас на світі?"
Ще сказав я: "Ти не знаєш про усі мої пригоди,
Тож на повість докладнішу почекаємо нагоди".
Він промовив: "Що зрівняти до такої насолоди?
Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи".
У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.
Там його зустріло військо. На журби своєї знак
Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,
Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.
Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:
"Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!"
Ми ввійшли в його столицю — кращих міст не знає світ!
Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.
ТАРІЕЛОВА ДОПОМОГА ФРІДОНУ ТА ЇХНЯ ПЕРЕМОГА НАД ВОРОГАМИ
Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;
Ми галер наготували та юрбу войовників,-
Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!
Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.
Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.
Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:
Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.
Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.
Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-
Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!
Ті, кого не вбив,— побігли, аж до пристані втекли,
І тоді від самовидців я зажив собі хвали.
Ми на берег вийшли.
Люди мчали вслід за мною — їх я знищив до ноги.
Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.
Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
"Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!"
Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
Кожен з них заради мене голови б не пожалів.
Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
"Пестив я тебе, мов сина,— так він словом докоря,-
Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?
Ти, проливши кров Хварезмші, кров'ю замастив мій дім.
Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
І наставнику старому все життя зробив тяжким,
Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!"
Відповів цареві: "Пане! Я твердий, немов метал,
І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
Але зваж — аджеж ти славен справедливістю ухвал:
Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.
Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
Я — єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,-
Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.
Присягаюся — не знаю за собою я провин!
Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.
Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!
Одружи дочку,— не хочу я руки твоєї доні,
Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
І суперників понищу, стану їм на перепоні.
Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні".
ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА
Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,
Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
І отам не згинув мало у жахливому нещасті.
Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-
Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
Це — Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.
Як її побачив, розум загубив я од нестями
І гукнув здаля: "Що сталось? Знову тратимо життя ми?"
І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
"Божий гнів склепіння неба замикає перед нами".
Крикнув я: "Скажи всю правду!", як до неї підійшов,
Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.
Згодом так вона сказала: "Що від тебе заховаю?
О, помилуй — не принесла я нічого, крім одчаю;
Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-
Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!"
Розповіла: "Всі дізнались, що забив ти жениха,-
Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:
Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,
Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.
І цареві докладають: "Зникнув витязь десь в діброві".
"Все збагнув, все знаю, знаю,— цар сказав у журнім слові,-
Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,
А коли вони стрівались — не могли зректись любові.
Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,
Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,
А вона її зманила у дияволову гру.
Присягаюсь головою, я життя їй відберу!"
Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,
Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.
Хтось про це сказав негайно лютій каджі — тій Давар,
Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.
Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:
"У живих тобі не бути — це слова твойого брата".
Так вона тоді скричала: "Я ні в чім не винувата!
Задля кого маю вмерти і за що така відплата?
Як була, така й лишилась діва чиста і жива,
І дівоча хустка личко їй так само сповива".
Плачучи, Давар казала найогидніші слова: "О повіє!
Через тебе цар невинну забива!
Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-
Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?
Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?
Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!"
І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;
Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.
Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,
І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!
Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,
Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,
Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,
Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.
Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!
"Хто б за це,— Давар скричала,— в мене каменем не кинув?
Доки він заб'є — сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!"
Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.
Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?
За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,
Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!"
Сльози в неї проливались — не спинялися вони.
Мовив: "Сестро, не тебе я покараю за біду!
Що чинитиму для неї, як і де її знайду?
Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!"
Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.
Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.
Я подумав: "Не лежи тут, бездіяльний і покірний,
Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.
Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!"
Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.
Вийшов звідти, і за мною — вояків сто шістдесят.
Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.
Корабель я там побачив, що причалив до загат.
Я ступив на нього й рушив широм простору морського;
Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,
Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.
Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.
В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;
Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.
Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:
"Волю бога зневажати не берися".
Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,
Не послухався й вазіра,— серце в мене озвіріло.
Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,
Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.
Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.
Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.
Хоч би звістку мав од неї — і душа розквітла б рада,
Але зараз бігли сльози,— в них була моя відрада.
ЯК ТАРІЕЛ ЗУСТРІВ НУРАДІНА-ФРІДОНА НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,-
В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.
Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-
В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.
Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,
Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,— темінь туги,
Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,
І з очей лилися сльози на галявини й яруги.
Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,
Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-
Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.
Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.
Кінь під ним був — кінь той чорний, що тепер він став моїм.
Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.
Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:
"На кого, леве, ти у гніванні страшнім?"
Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.
Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло
І сказав: "Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло".
Я сподобався — на мене він поглянув заясніло.
Мовив: "Бог тобі зростати дав тополею стрункою!"
А тоді сказав: "Повім я все, що сталося зі мною,-
Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.
Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…"
Відповів я: "Заспокойся! Дай, спочинку заживем!
Витязі не відступають перед зведеним мечем".
Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.
Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.
Раб мій — лікар був. Щоб рани заживати почали,
Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.
Я тоді промовив: "Хто ти? Зранив руку хто й коли?"
Він почав розповідати всі діла, що з ним були.
Він казав: "Тебе не знаю, марні здогади мої,-
Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?
Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?
Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?
Город мій — Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,
Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.
Ви тепер — в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;
Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.
Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.
Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-
Дядьо з власними синами захопив його у зваді,
Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.
Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,
І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,
А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,
Війську мовив: "Повернуся я цією ще добою".
Тихим морем на свій острів я подався на човні,
Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?
Та й вони злякались — місцем поступилися мені,
І почав я лови, й крикнув, аж лунало вдалині.
Краще б я повівся нишком, щоб не чули супостати!
Наказав мій дядьо війську з лісу напад розпочати,
Сам з синами сів у човен, щоб на морі перейняти.
Військо рушило. Ми чули, що бринять щити і лати.
Бачив я мечі блискучі, чув їх кличі ошалілі
І побіг до моря з криком: "Леле, бути їм в могилі!",
Там, на березі, зустріли вояки нас, наче хвилі,-
Нас би зразу повбивали, та не спромоглись на силі.
Ще численніше вояцтво, до звитяжних звичне діл,
Звідси й звідти наступало, та нема і в нього сил,
Хоч для нападу іззаду поділилося навпіл.
А проте мій меч зламався, бракувало й добрих стріл.
От, коли неподоланно облягли з усіх сторін,
На коні я в море плигнув, пересікши хвилі вплин.
Всіх, хто був зі мною, вбили, я з шістьох лишивсь один,
Та мене спинить боялись, хоч і гнались навздогін.
Хай вершиться божа воля! — не забуду я науки,
Не прощу своєї крові, бо помститись прагнуть руки;
Так зроблю, щоб денно й нічно не забути їм про муки,
Приготую крукам учту,— веселитимуться круки!"
Став мені той витязь любий — ним думки мої зогріті;
Я сказав: "Без спіху треба ждати слушної нам миті!
Я піду разом з тобою,— будуть вороги забиті,
Ми ж бо — воїни обидва. Що злякає нас на світі?"
Ще сказав я: "Ти не знаєш про усі мої пригоди,
Тож на повість докладнішу почекаємо нагоди".
Він промовив: "Що зрівняти до такої насолоди?
Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи".
У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.
Там його зустріло військо. На журби своєї знак
Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,
Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.
Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:
"Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!"
Ми ввійшли в його столицю — кращих міст не знає світ!
Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.
ТАРІЕЛОВА ДОПОМОГА ФРІДОНУ ТА ЇХНЯ ПЕРЕМОГА НАД ВОРОГАМИ
Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;
Ми галер наготували та юрбу войовників,-
Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!
Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.
Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.
Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:
Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.
Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.
Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,-
Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!
Ті, кого не вбив,— побігли, аж до пристані втекли,
І тоді від самовидців я зажив собі хвали.
Ми на берег вийшли.