Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 13

Він сказав:
"Кого ж, о сестро, пригадаю ще, крім вас?
Вдома довго не лишуся, бо про вас я не забуду.
Тільки він хай не відходить, не тікає геть від люду.
Два лиш місяці чекайте,— як тоді я не прибуду,
Значить, трапило десь лихо горопашного заблуду".
Автанділ, пішовши звідти, відчував страждання щирі.
Дряпав руки, щік троянди роздирав в журі й зневірі,
Закривавився,— з дороги кров облизували звірі,-
Прудко мчав, прикоротивши путь свою в безмежнім ширі.
ПРО ПОВОРОТ АВТАНДІЛА ДО АРАВІЇ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА ТА РОЗЛУЧИВСЯ З НИМ
Він прибув туди, де кинув військо, повне непокою,-
Всі прибулого вітали щиро, з радістю бучною,
І тоді до Шермадіна вбігли з звісткою такою:
"Той приїхав, без якого втіха стала нам гіркою!"
Шермадін йому назустріч поспішив квапливим кроком
І вітав, ллючи від щастя сльози збуреним потоком,
Мовив: "Боже! Чи це пан мій, чи підпав я злим морокам?
Чи на тебе, на живого, я достоїн глянуть оком?"
Витязь низько уклонився, обійняв раба свойого:
"Слава богу, що не вмер ти від засмучення тяжкого!"
Всі вельможі поспішали шану виявить до нього.
І була бурхлива радість, і людей зійшлося много.
Юрби стали вкруг палацу і вітали урочисто;
Щоб на пана подивитись, позбиралося все місто.
Життєрадісний, він учту сам очолив особисто.
Мова людська не змалює їхніх забавлянь всіх чисто!
Розповів він Шермадіну, що зазнав, як звідси рушив,
Як знайшов-таки тужливця, хоч всі сили був напружив.
Щоб сльозу затамувати, він казав і очі мружив:
"Чи халупи, чи палаци — світ без нього осоружив!"
Раб повів йому, що сталось в місті за його правління:
"Про від'їзд твій цар не знає, бо таке твоє веління".
Лицар день прожив у місті, оглядав всі володіння,
А поїхав, як засяло вранці сонячне проміння.
Шермадін, відради вісник, сам зрадівши новині,
Поспішав сказать, що витязь вже у рідній стороні.
Бистро путь десятиденну лицар вимчав за три дні,
Щоб зустріти ту, що тьмарить сонця промені ясні.
Вість послав він: "Царю гордий, величайся у віках!
Маю в серці я до тебе обережність, шану й жах.
Я, про витязя нічого не дознавши, був би — прах,
Нині ж хочу все сказати, закінчивши щасно шлях".
Ростевану, що зморився од ваги державних справ,
Втішну звістку особисто Шермадін переказав:
"Автанділ вас хоче бачить — він знайшов, кого шукав".
Цар зрадів: "Я те дізнаюсь, що у господа благав!"
Раб пішов переказати й Тінатін, красі світил:
"Несучи приємну звістку, поспішає Автанділ".
Наче сонце, діва стала осявати весь окіл
І дала рабу, зрадівши, подарунки у наділ.
Рушив цар зустріти левня після мандрів небезпечних.
Автанділ не здивувався з дяки виявів доречних,-
Тепла зустріч звеселила їх, ласкавих і сердечних;
Був од щастя мов сп'янілий почет з царедворців ґречних.
Скочивши з коня, прибулець привітання склав Ростану,-
Цар йому своїм цілунком радість виявив і шану,
А тоді ввійшли, щасливі, у світлицю, пишно вбрану,
І раділи всі, зібравшись на цю зустріч довгождану.
Левень левів уклонився сонцю сонць, що сяло світло,-
Ніжним став кристал сліпучий, і лице з троянд розквітло,
Опромінившись ясніше, ніж небес високих світло.
Небо мати б діві домом, бо будинок — їй не житло!
Того ж дня бенкет почався, пишний, шумний, неманіжний.
Цар на витязя дивився, мов на сина батько ніжний,-
Личить їм: роса — троянді, блиск снігів — сивинці сніжній.
Роздали вони дарами скарб із перлів дивовижний.
Всі хмільні пішли додому — учта вщухла на сьогодні;
Вкупі з левнем залишились лиш особи верховодні.
Цар питав, а витязь повість про свої почав злигодні,
Про тужливця-чужоземця, про страждання благородні.
"Не дивуйтеся, що нині я зітхатиму невпинно,-
Лик і стан його сіяє, наче сонце, випромінно;
Хто його побачить, в того розум гасне неодмінно.
Леле, в'яне та троянда, гине в тернях безневинно!
Як людина терпить горе від жорстокої недолі,
То кристал стає шафраном, брость вкривають терня голі".
Автанділ згадав про нього і заплакав мимоволі,
Все, що знав од Таріела, розказав він їм поволі:
"Він живе в печері дикій, що від дивів одібрав,
І коханої служниця — з ним, як вірниця всіх справ.
Витязь, в шкуру тигра вбраний, зневажає злотоглав;
В нім огонь горить все дужче,— світ оцей він занедбав!"
Автанділ, кінчивши повість, мов звільнивсь од тяготи,-
Адже бачив сяйво сонця і добився до мети.
Слухачі його хвалили, що троянду зміг знайти:
"Це — хоробрість щонайвища; ще' до чого прагнеш ти?"
Тінатін же, все почувши, звеселилась поготів,
Цілий день була весела, не вщухала учта й спів.
У своїх покоях раптом лицар вісника зустрів,-
Просить, щоб прийшов до неї. Не сказать, як він зрадів!
Витязь став ласкавий, чулий, і за декілька хвилин
Йшов, блідий,— так лев полями йде між левами
один, Витязь світу, самоцвіття, непошкоджений рубін;
Та вже серце ради серця проміняв, сердечний, він.
На престолі сяло сонце, вкрите косами з агата,
Мов алое, що полите райським струменем Євфрата.
Щоб її вславлять, потрібна не моя бліда хвала та,-
Тільки річ афінян мудрих, велемовна і багата.
Діва левня привітала, речі мовила лагідні;
Повні радощів, обидва сіли поруч, наче рідні,
Милозвучно і поважно ведучи розмови гідні;
Каже: "Як знайшов чужинця і які ти стерпів злидні?"
Він сказав: "Коли людині вдоволить бажання світ,
То, мов день минулий, горя навіть згадувать не слід.
Я знайшов алое, світом рясно зрошуваний цвіт,
Лик трояндовий я бачив, та тепер той лик поблід.
Кипарис квітучий сохне у журбі на чужині,
Каже він: "Кристала серця не вернути вже мені!"
Я палаю через нього — горимо ми з ним в огні".
Лицар знов про Таріела повісті почав смутні.
Він повів про всі нещастя, що їх в мандрах поборов,
Він повів, як з ласки бога найжаданіше знайшов:
"Витязь світ і люд сприймає, наче звір, що кинув схов,-
Плаче й ходить він, шалений, із звір'ям поміж дібров.
Не дивуйся, що я можу вихвалять його повік!
Більш ніщо не до вподоби тим, хто бачив левня лик,
Бо від нього, мов од сонця, сліпне кожен чоловік.
Та шафран змінив троянду, лиш фіалки цвіт не зник!"
Все, що знав, що чув, що бачив, став він їй розповідати:
"Наче в тигра, в нього скелі та печери — замість хати.
З ним живе Асмат — ця діва вміє горе гамувати.
Ах, усіх живих на світі доля змушує ридати!"
Втишила почута повість мислі діви невгамовні,-
Зоресяйний лик царівні засвітивсь, як місяць вповні.
Запитала: "Що вгамує муки левня невимовні
І які потрібні ліки рани гоїти любовні?"
Витязь вимовив: "Хто має до шаленого довіру?
Він, хоча мені й довіривсь, все ж палає понадміру.
Обіцяв я повернутись, принести себе в офіру,
Я тобою клявся, сонце,— клятву дав незламну й щиру.
Мусить друг заради друга знести горе, злиднів лють,
Серцеві віддати серце, бо любов їм креслить путь.
Для міджнура біль міджнура власним болем мусить буть,-
Тож і я без нього мушу радість, як ганьбу, відчуть".
Сонцерівна мовить: "Ось що серцю втіхи завдає:
Ти щасливо повернувся, діло виконав своє,
І, насаджуване мною, виросло чуття твоє,-
Це для спаленого серця ліки вигойні дає.
Та мінлива, мов погода, доля в діянні своїм;
Часом — сонце сяє, часом — загуркоче в небі грім.
Тільки лихо знала досі, та вже втіха йде за ним,-
Якщо світ дарує радість, то навіщо буть смутним?
Добре, що для тебе клятва — слово строге і тверде,-
Мусить друг не покидати друга любого ніде,
Він йому шукає ліків, він в путі його веде.
Я була щаслива — нині ж сонце геть від мене йде!"
Витязь мовив: "Шлеш мені ти восьму тугу до семи!
Марна річ — на кригу дмухать, не зігрієш так зими;
Марна річ — ти спробуй: сонце, що заходить, обійми!
Тяжко — вдвох, стокротно тяжче — як розстаємося ми.
Горе! їду знов, а душу палять, як вогнем, чуття!
Як в мету, влучає в серце стріл безжалісне биття,-
Жить лишилося третину швидкоплинного життя,
Тож уже немає часу для безплідного скниття.
Чув слова твої, збагнувши, як добитися мети,-
Тільки обламавши терня, можна до троянд сягти.
Сонце красне, повним світлом ще засяй для мене ти,
Дай хоч знак якийсь надії, щоб не вмер я з тяготи!"
Витязь стриманий, цнотливий, тонко вишуканий в мові,
Говорив із сонцем словом, гідним їхньої любові;
Діва витязю на спогад віддала разки перлові.
Хай же бог дарує радість юній діві й юнакові!
Що є краще? Притулити до рубінів щік агати,
Поруч ніжного алое кипарисом виростати;
Хто їх бачить, той не може в серці втіхи не зазнати.
Стогне любий у розлуці: "Де, любов моя, одна ти?"
Він на неї подивлявся, світлим щастям живучи,
І, з коханою розставшись, віддалився у плачі;
Заридало й сонце — ллялись сліз закровлені ключі.
Проказала: "Світ не впився, хижо кров мою п'ючи!"
Витязь бив себе у груди, журно попрощавшись з нею,-
Всіх любов примусить плакать і пом'якшитись душею.
Як закриють сонце хмари, тьма лягає над землею,-
Автанділ в розлуці змерхнув, не виблискував зорею.
Сльози й кров його по щоках проливались водночас,
Він казав: "Мойого сонця ясний блиск уже загас!
Чорні брови палять душу, палять серце — мій алмаз.
Світе, інших, окрім неї, я не хочу втіх-окрас!
Вчора був я — мов алое, що зростив його Едем,
А сьогодні доля в мене люто влучила мечем,
І, неначе сіттю, серце огорнулося вогнем.
Знаю я, що є безглуздям світ, в якому ми живем".
Кажучи це, витязь плакав і тремтів, зітхав до ранку,
З глибу серця рвався стогін, вкинув тіло в лихоманку;
Наточив од'їзд отрути в радість бачити коханку.
Леле, доля всіх в жалобу сповиває наостанку!
В спочивальні витязь плаче, непритомніє од млості,
У думках кохану бачить, любо йде до неї в гості;
На лице лягає блідість, мов мороз — на пишні брості,-
Он як змучило троянду сонце, згасши в високості!
"Серце людське,— ти прокляте, серце жадібне й несите,
Часом — злиднями розтяте, часом — радістю зогріте,
І засліплене, й безсиле, щоб тебе збагнути, світе!
Ані цар, ні смерть не може серцем людським володіти!"
Проказавши гостро серцю скарги ці і ці прокльони,
Він дари свойого сонця — перли вийняв із скарбони,
Що були їй за оздобу, за красу її корони;
Цілував він їх, проливши сльози чисті, як віссони.
Раптом цар прислав наказа готуватись до дороги,-
Поспішив прийти він, зблідлий від безсоння і знемоги.
Там вже юрби позбирались, вкрили доли, перелоги, їхав цар.
Наготували тулумбаси мідні й роги.
На коні був цар. Несила змалювать тодішнє свято!
Слів не чути — загриміли тулумбаси всі завзято,
Пил затьмарив сонце, гнали соколів та псів багато,
І густою кров'ю звірів всі поля було поллято.
Цар кінчив щасливо лови, втіх зазнавши в полюванні,-
З ним пішли князі, й вельможі, й вояки могутньостанні.
Він ступив в царські палати, пишно встелені і вбрані,
Залунали звуки хору, гра на арфі та тимпані.
Цар і витязь сіли поруч, дружня йшла між них розмова,-
їхні губи — мов рубіни, їхня усмішка — перлова.
Зблизька купчились вельможі, а здаля юрба святкова;
Не згадавши Таріела, не сказав ніхто і слова.
Повернувсь до себе витязь, стисши серце, вбите горем,-
Тільки видиво любові мріє в нього перед зором.
Він то встане, то приляже — не заснуть безумцям хворим!
Чи прислухається серце до вмовлянь, що линуть хором?
Він казав: "Щоб втішить серце, що придумати мені?
Квітко раю стрункостанна, я від тебе вдалині!
Вигляд твій — всім зорам радість, ти женеш думки смутні!
Як тебе не годен бачить, то з'явися хоч вві сні!"
Це сказав він, заридавши,— сліз струміння потекло;
Серцю вимовив: "Терплячість — дум премудрих джерело;
Лиш в терплячості всі злидні серце винести б змогло.
Як добра ми молим в бога, то повинні взяти й зло!
Ти, о серце, вмерти прагнеш,— він сказав до серця знов,-
Та ще краще жить для неї, їй життя віддати й кров.
Заховайся, хай не бачать, що вогонь тебе зборов.
Бо закоханим не личить виявлять свою любов".
ЯК АВТАНДІЛ ПИТАВ ЦАРЯ РОСТЕВАНА, І ПРО ТЕ, ЩО ГОВОРИВ ВАЗІР
Ранком вийшов на подвір'я витязь, вдягнений охайно,
Мовив: "Боже, дай же сили заховать кохання тайно,
Дай терплячості і серце чимсь порадуй життєдайно!"
До вазіра він — як місяць — на коні помчав негайно.
Вийшов сам вазір назустріч: "Сонце бачити приємно!
Нині радість всі прикмети віщували недаремно!"
Він вітав його достойно, поклонився левню земно,-
Гостя чемного господар і зустріти мусить чемно.
Із коня зійти помігши, просить витязя у гості,-
Стелять килими китайські попід ноги на помості.
Витязь сяяв, і казали люди знатні й люди прості:
"Вітер західний приніс нам пах трояндової брості".
Він присів.