Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 9

Встряг у бій я до загину,-
Вдарю раз — ніхто не встане, не спинити крові плину;
Розсічу кого — той пада, мов сакви, коню на спину;
Де з'явлюся — всі тікають, і мені немає впину.
Вже смеркало, як зо скелі закричала їх сторожа:
"Не баріться! Утікайте! Нас карає сила божа!
Пил страшний встає над степом, наче чорна огорожа,-
Мчить вояцтва десять тисяч, нас понищить рать ворожа!"
То мої війська з'явились, що були позаду нас:
Поспішали денно й нічно, прочитавши мій наказ.
їх долини не вміщали, перед ними день загас.
Підступали — грали сурми, гуркотів їх тулумбас.
Як побачили підмогу, стали бігти вороги,
Ми слідом за ними гнались крізь боїща, крізь луги.
Я з коня Рамаза скинув, запалавши від снаги.
Ми в полон всю рать забрали, не рубали до ноги.
Верхівці вперед летіли, і від них ніхто не втік,-
Переможених хапали, клали долі, мов калік.
За свої безсонні ночі мав одплату войовник.
Бранці, зранені і цілі,— здійняли і плач, і крик.
Злізли з коней ми на полі, спочиваючи побідно.
Я був зранений у руку,— хтось мечем улучив, видно.
Вояки мої круг мене позбиралися привітно,
Не могли і слів добрати, щоб мене вітати гідно.
І зазнав тоді від війська я великої пошани,
Бо мене благословляли всі бійці, всі людські стани.
Вчителі мої колишні, посивілі отамани,
Дивувалися, узрівши від меча мойого рани.
Вояків я слав по здобич,— заживали тут добра ми:
Поверталися багаті,— ворог никнув од нестями.
Хто моєї прагнув крові,— їхню кров я лив річками;
Брав міста, не воювавши; розчиняв без бою брами.
Я сказав Рамазу: "Знаю, що ладен ти знов на звади,-
Так виправдуйся ж, мій бранцю, щоб зазнать собі пощади:
Поруйнуй свої фортеці, передай свої осади,
Бо інакше не пробачу я тобі твоєї зради".
Відповів Рамаз: "Не маю я ні сили, ні підмоги.
Дай мені мого вельможу, щоб його без остороги
До своїх фортець послав я сповістити їх залоги,-
Все владарство, все, що маю, покладу тобі під ноги".
Я вельможу дав. Вояцтву ж наказав за ним рушати,
І до мене з міст хатавських позбиралися магнати;
В них забрав фортеці й змусив про війну пожалкувати,-
Слів бракує оповісти, скарб який то був багатий!
А тоді вступив препишно до хатавських я країв,-
Віддали мені у руки всі ключі від всіх скарбів;
Я звелів, щоб люд тамтешній супокійно й мирно жив, їм сказав:
"Я — ваше сонце, вас жалів і не спалив!"
Розчинивши всі скарбниці, обдивившись кожну з них
Там знайшов такі багатства, що й злічити б їх не зміг
Раптом вгледів дивний одяг і вуаль з тканин чудних —
Хтів би ти хоч назву знати, якби сам побачив їх!
Не збагнув я, хто тканину, диво дивне те, зіткав —
Хто побачив,— дивувався, божим чудом називав
Не лежав у ній в основі ні шарлат, ні злотоглав
tа міцна була, мов кута, наче хтось загартував.
Діві сяйній, випромінній я відклав цей одяг в дар
А царю в дарунок вибрав з найдобірніших отар
Сотні мулів та верблюдів, щоб потішений був цар
I послав цареві звістку про закінчення всіх чвар
ЛИСТ ТАРІЕЛА ДО ЦАРЯ ІНДІЙСЬКОГО, КОЛИ ВІН ПОДОЛАВ ХАТАВІВ
Склав листа я: "Царю! Щастя вам судилось на роду:
Хтіли зрадити хатави, та потрапили в біду.
Хоч я трохи запізнився сповістить вас до ладу,
Але хан — в полоні; бранців цілі юрби вам веду".
Все владнавши, не барився я в хатавських тих краях,-
Сплюндрував державу їхню, взяв скарби, лишивши жах.
Нам верблюдів бракувало,— я волами здобич тяг:
Там здобув і честь, і славу, все, що мав лише в думках.
Владаря хатавів бранцем я забрав у табір свій.
Нас у Індії зустрінув вихователь дорогий,-
Переказувати сором, як він славив подвиг мій,
Як пестив мою він руку та в м'який вгортав сувій.
На майдані розіп'яли нам шатри з тканин ясних,
Щоб мене міг вільно бачить тьмочисленний людський здвиг.
Запросив владар на учту і мене, й бійців моїх;
Сівши поруч, подивлявся іі надивитися не міг.
Цілу ніч бенкетували, розлягався гук пісень,
І пішли з майдану в місто, як уже зайнявся день.
Цар звелів: "Сюди збирайте вояків з усіх рушень
І хатавів полонених покажіть мені лишень!"
Я привів царя Рамаза бранцем, хоч і без кайданів.
Наче хлопця-шалапута, цар його негнівно ганив,
Я також сказав щось добре про привідцю бусурманів,
Бо який би справжній лицар бранців здоланих поганив?
Мій владар вітав хатава, бувши мужем незлобливим,
Мав із ним розмову довгу, не запалюючись гнівом;
І, мене зустрівши вранці, мовив словом співчутливим:
"Чи пробачиш ти хатаву, що злочинцем був зрадливим?"
Я сказав: "І грішні знають ласку господа гарячу,-
Тож на ваше милосердя я надій своїх не трачу".
Цар тоді Рамазу мовив: "Знай, що я тебе пробачу,
Але хай не чую більше про твою лукаву вдачу!"
Цар наш взяв великий викуп з супротивника свойого,
Сотні сотень хатаурі, паки шовку дорогого,
А тоді, царя вдягнувши і весь почет коло нього,
Відпустив усіх, простивши, не караючи нікого.
Бив хатав низькі поклони, виявляв покору й смуту,
Говорив: "Мене за зраду засудив бог на покуту;
Якщо знову завиню я — на загибель годен люту!"
І пішов, свого народу взявши всю юрбу розкуту.
Вже смеркало, як до мене посланець ввійшов без стуку,-
Цар велів: "Терпів з тобою я три місяці розлуку,
Дичини не їв відтоді, не давав роботи луку.
Хоч і час тобі спочити, та приходь, розвій докуку".
Як прийшов я до палацу, там хортів побачив зграю,
Соколи ловецькі рвались з двору ринути до гаю.
Цар в усім риштунку тьмарив вроду сонячну безкраю,-
Він радів, що я, прийшовши, перед ним красою сяю.
Так, щоб я не чув, дружині слово він сказав таємне:
"Любо бачити обличчя Таріела мужнє й чемне,-
Він осяє кожне серце, хоч було б сліпе і темне.
Вдоволи ж моє прохання і нагальне, й недаремне.
Не порадившись з тобою, я одну замислив справу:
Знаєш ти, що нашій діві віддамо свою державу,-
Хай сьогодні ж всі побачать райський цвіт, дочку хупаву.
Вийди з нею вдвох назустріч всім на радість, нам на славу!"
Полювали ми завзято й на долині, й на горі;
Соколів несли за нами і хортів вели псарі,
Але скоро ми лишили ті ліси та чагарі,
Стали грать в м'яча, та втіху цар спинив на другій грі.
Люд, мене схотівши бачить, сповнив місто і майдан.
Переможець, я вдягнувся у гаптований жупан,-
Мов бліда троянда — гарний, проїздив між поселян.
Це не лжа — один мій вигляд наробив з людей очман!
Знайдена в хатавських сховах, дивна тканка, мов змія,
Голову мою вгорнула. Сяяла краса моя!
Цар мене завів до зали, де була його сім'я.
Як побачив сонцерівний блиск її,— здригнувся я!
Діва сонячна вдяглася в шовк злотисто-жовтих шат,
Ззаду ж неї тлум хадумів шикувався в жвавий ряд.
Блиск її наповнив площі, і доми, й квартали, й сад;
Між троянд її обличчя цвів разок перлин-близнят.
Я тримав ще на пов'язці руку, зранену хатавом.
Трон покинувши, цариця підійшла до нас небавом,
Втішила щоку-троянду поцілунком преласкавим,
Прорекла: "Завдав ти гідно кари недругам лукавим".
Поруч себе посадили на шарлати, на шиття,
Поблизу ж сиділо сонце, що пече мої чуття.
Ми дивилися й мовчали, наче з млості-забуття.
Як од неї зір одводив,— я ненавидів життя.
Почалася пишна учта, що була достойна їх.
Зір людський не бачив досі учт розкішних отаких!
Кожен келих — бірюзовий чи з рубінів дорогих.
Царедворці й прості люди — всяк напитися тут міг.
Сидячи отам, я в щасті дух свій радісний підніс,-
З нею ми переглядались; я шалене серце стис,
Щоб сховатися від людства, від сторонніх, від гульвіс.
Що миліше є на світі за видіння любих рис?
Клич — "Замовкніть!". Вщухли співи. Тишина лежить німа.
Цар сказав: "О Таріеле, в нас для тебе й слів нема!
Ми — в блаженстві, наш же ворог тільки скніє крадькома.
Хто тебе побачив,— справді, запишався недарма!
Личить нині, щоб одежу мав дарунком ти від нас,
Але ми не знімем з тебе шат оцих і цих прикрас,
Бо для тебе, променистий, сто скарбниць я в дар припас:
Не соромся ж,— все, що схочеш, можеш брати з них всякчас".
Цар веселий сів, і дужче учта знову загула,
Спів лунав, бриніла арфа, ліра пісню затягла.
Відійшла цариця звідси, як на землю впала мла,
Та до краю сну, до смерку, тут гульня весела йшла.
Не могли ми більше пити із подвійних пугарів.
Я, ввійшовши до покою, наче розум загубив,-
Бо відчув любові бранець пристрасті вогненний звив;
Погляд любої згадавши, і радів, і пломенів.
Увійшов слуга і мовив він, до мене ідучи:
"Вас якась питає жінка, вся сховавшись в опанчі".
Все відразу зрозумівши, я підвівся, тремтячи,-
І Асмат побачив раптом, що прийшла оце вночі.
Стрівши вісницю від тої, що за неї гину,— зблід
І вітальним поцілунком до її припав ланит,
Взяв за руку, коло себе посадив, як то і слід,
Змовив: "Чи тебе прислала не вона, алое цвіт?
Говори ж лише про неї, а про інше і не смій!"
Відповіла: "Правду мовлю, вір же істині святій:
Ви побачились сьогодні, і подобався ти їй.
Віднести листа до тебе наказала якмерщій".
ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО її КОХАНОГО
Пише та, що осяває зором обрії земні:
"Зріла я твоєї вроди самоцвіти осяйні,-
Ти прегарний був, примчавши після бою на коні.
О, судилось проливати ріки сліз рясних мені!
Бог дав мову, щоб хвалила я тебе безперестання.
Та без сил німію й гину, бо вбива мене розстання.
Віддаю тобі я, леве, сад з троянд, його зростання.
І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.
Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,
Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,-
Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!
Ти вуаль вдягав недавно — цю вуаль я хочу мати.
Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,
З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;
Я ж тобі даю обручку,— поважай чуття святі,
Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!…"
ПЛАЧ ТАРІЕЛА ТА ЙОГО ШАЛЕНСТВО
Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,-
Каже він: "Ось цю обручку із руки зняла вона!"
І кладе собі на руку — незліченна їй ціна! —
І, до вуст її притисши, в непритомність порина.
Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;
В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,
Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-
Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.
Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,
А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.
Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:
"Живу, хоч знову доля кров мою точила!"
Звівся, зблідлий, напівмлосний,— слізьми зрошені ланити;
Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.
Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-
Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.
"Слухай розповідь же далі,— він промовив Автанділу,-
І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.
Це ж бо радість — мати з другом першу зустріч, щиру й милу.
Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!
Радо я Асмат зустрінув — скромну вірницю панянки,
Що дала мені послання і обручку від коханки.
Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,
Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки".
ЛИСТ ТАРІЕЛА У ВІДПОВІДЬ СВОЇЙ КОХАНІЙ
Написав я так: "О сонце, промінь той, що ти зронила,
Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.
Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!
Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?
Ти колись подарувала на життя мені надію —
До минулого рівняю я сьогоднішню подію:
Берегти твою обручку — цей значущий дар — зумію,
Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.
Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,
Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.
Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!
В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!"
Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;
Образ любої красуні я побачив уві сні,
Та й прокинувся — немає! Я горів, як у вогні,
Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.
Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,
Щоб прибути до палацу.