Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 17

Мовив Автанділ при цій нагоді:
"Хочу я тобі сказати, чим цікавлюся відтоді:
Ось — обручка, дар від діви, що в чудовій сяє вроді,-
Дуже ти її цінуєш? Це скажи, і з мене годі!"
Відповів: "Бажаєш знати ціну персня оцього ти?
В нім — життя моє і радість, в нім — думки мої й скорботи,
Я за нього світ оддав би, землі, води, гір висоти,
Та гірке згадать — гіркіше, ніж усяких страв гіркоти".
Автанділ відмовив: "Знав я, що ти мусиш так сказати.
Відповім тобі, не думай, що я буду підлещати,-
Ліпше втратить цю обручку, ніж Асмат навік втеряти.
Не хвалю я твій учинок,— міг би краще ти вчиняти.
Золоту обручку носиш, золотарський труд. В цім диві
Ти кохаєшся, хоч речі і бездушні, й мовчазливі,
А Асмат не ціниш зовсім: це — чуття несправедливі,
Бо вона — сестра названа і служила вірно діві.
Цю прислужницю, що стала нареченою сестрою,
Що служила для побачень поміж нею і тобою,
Вихованку господині, вбиту горем і журбою,-
Ти покинув! Справедливо слався вдячністю такою!"
Відповів той: "Щира правда все, що мовив тут мені ти,
Бо Асмат, служницю вірну, справді треба пожаліти.
Я не думав жить,— прийшов ти, щоб вогні мої згасити.
Я — живий; ходім до неї скласти дяку і привіти".
Таріел послухав друга. їдуть витязі чудовні.
Я не можу гідно славить їх красоти невимовні!
Зуби — мов разки перлові, губи — мов троянди повні;
Річ солодка змій із лігва може вивабить назовні.
Витязь рік: "Віддам за тебе серце, розум, дух в офіру.
Не роз'ятрюй тільки рану, знов скуштуй добра сумиру.
Марні всі знання, як мудрість ти не втілиш в дію щиру,-
Нащо здався скарб, який ти десь ховаєш потаймиру?
Кинь даремно сумувати, з вболівань добра не стане;
Без рокованого небом жить ніхто не перестане,-
Бо й троянда, сонця ждавши, за три дні іще не в'яне.
Жди, змагайся — й богом буде перемога й щастя дане".
Таріел сказав: "Це слово світ для мене розкриває!
Любить вчителя розумний, нерозумний — зневажає.
Та чи зможу перенести горе я оце безкрає?
Ти, як я, так само хворий — співчуття невже немає?
Віск горить, бо має спільність він зі суттю вогневою,
А вода — не схожа, й гасне вогник, стрівшись із водою,-
Так і горе інших чують ті, що спалені журбою.
Чом же ти не розумієш, як я серце непокою?"
ТАРІЕЛОВЕ ОПОВІДАННЯ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК ВІН ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ
"Розповім тобі докладно, як мої минали дні,-
Справедливим, мудрим серцем розсуди діла смутні.
Я чекав на тебе ревно, аж знесилів у жданні,
І, не всидівши в печері, в поле рушив на коні.
Я примчав сюди на гору і спинився на горі:
Лев з тигрицею укупі тут зійшлися в чагарі.
Я зрадів, бо за коханців їх вважав у тій порі,
Та злякався, спостерігши щось жахливе в їхній грі.
Вдвох тигриця й лев шугали,— я стояв здаля весь час,
Думав, що й вони міджнури, аж вогонь в душі пригас;
А вони зійшлися, стали, в боротьбі сплелися враз,-
Лев ловив тигрицю збіглу. Здивував мене їх сказ.
Спочатку — мов жарт, а потім дика лють їх пащі пінить,
Б'ються лапами обоє, смерть — і та борні не змінить;
Налякалася тигриця — так жіноцтво завше чинить.
Лев за нею мчиться люто, і ніхто його не спинить.
Розлютився я на лева, вірний меч в руці затис:
"Геть таку хоробрість! Нащо ти коханку бив і гриз?"
Та й з мечем злетів на нього і над ним меча підніс,-
Зразу з черепом розтятим повалився лев униз.
Меч відкинувши, тигрицю охопив я стрімголов,-
Ради любої моєї хтів їй виявить любов,
Та вона гарчала й кігтьми тіло дряпала у кров;
Я не стерпів і до смерті ту тигрицю поборов.
Сперш хотів угамувати, та роздерла руку голу,
Не притихши,— спересердя я поверг її додолу.
І в ту мить згадав, як в сварці був образив світлочолу,
І в плачі я ледь не втратив душу, в горі похололу.
Оповів усе, мій брате, що я зніс, без тебе живши.
Нащо жити? Не дивуйся, отаким мене узрівши,-
Я з життям уже в розлуці, смерть єдину полюбивши".
І зітхав, і плакав витязь, повість журну розповівши.
Автанділ також з ним плакав і росив сльозами квіти.
Він казав: "Не змучуй серця, не вмирай, ріши терпіти;
Бог ласкавий до кохання, хоч багато зніс журби ти,-
Він удвох вас не єднав би, хтівши потім розлучити.
Лихо стежить за міджнуром, наче тінь, навколо бродить,
Та, як хто зазнав страждання, згодом радість він знаходить.
О любов — чуття тужливе, що до смерті нас призводить,
Що невчених научає, а в розумних безум родить!"
ЯК ТАРІЕЛ І АВТАНДІЛ РУШИЛИ ДО ПЕЧЕРИ ТА ЯК ВОНИ ПОБАЧИЛИ АСМАТ
Вдвох помчали до печери, до гірського перевала.
їх Асмат узріла й зразу сповнена відради стала,
Поспішила їм назустріч, камінь скель слізьми черкала;
Із плачем поцілувались, і пройшла недуга стала.
Крик Асмат пролинув: "Боже! Ні, тебе язик не змовить,-
Світ ти сяєвом наповнив, наче сонця щедра повідь!
Як хвалить тебе, як славить через людську кволу сповідь?
Ти не вбив мене,— тебе я не здолію славословить!"
Таріел сказав: "О сестро! Щасним вже мені не бути,
Бо завжди воліє доля втіху в горе обернути,-
Це — закон правічний світу, і не вперш його нам чути.
Радість я б зазнав од смерті,— жаль мені твоєї смути!
Хто б у спразі дав пролитись марно десь води й краплині?
Нащо я ридав раніше, нащо я ридаю нині?
Смерть — в безвідді, повноводдя ж оживляє й цвіт в пустині.
Де троянди ті єдині? Де згасає блиск в перлині?"
Автанділ, також згадавши сонце втрачене — кохану,
Проказав: "Моя навіки! Я без тебе жить не стану,
Бо розлука загорнула все життя в скорботу тьмяну.
О, якби була ти знала, як вогонь роз'ятрив рану!
Сонце никне,— і троянди укриваються імлою;
Що лишилось нам, як сонце заховалось за горою?
Укріпися, кволе серце, ставши скелею твердою,-
Не вбивайся, бо красуня ще зустрінеться з тобою!"
Вгамувавшись, мовкнуть левні, хоч вогонь палає в тілі;
Йде Асмат в печеру, стогне, теж згоряючи в горнилі.
Перед ними шкуру тигра стеле на гірському схилі,-
Там сідають і говорять речі тихі, серцю милі.
Починають учту, мцваді спікши й винісши на гало,-
Був бенкет отой без хліба, і гостей на ньому мало.
Просять їсти Таріела, та на їжу сил не стало:
Шмат маленький розжувавши, він випльовує недбало.
Це — приємно, якщо людям кажуть речі ніжні й гідні,
Вислуховують їх пильно й не минуть вони безслідні,
Бо почнуть згасати трохи у душі вогні невидні.
Люди згадують охоче про свої минулі злидні.
Цілу ніч обидва леви, два герої, так сиділи,
В тихій бесіді печалі один одному розкрили,
А світанок їх розмові ще додав нової сили,
І тоді вони взаємно знову клятву повторили.
Таріел промовив: "Досить ми тут слів наговорили!
Хай тобі за вірну дружбу бог пошле добра і сили.
Годі клястись,— ми не п'яні нашу клятву потвердили.
Пам'ятатиму до смерті я про тебе, друже милий!
Пожалій мене, не кидай у вогонь іще новий:
Не кресало запалило в мене омах вогневий —
Ти помреш, його не згасиш,— присуд світу є такий;
Йди від мене і до сонця повернися знов, живий.
Ні, мене порятувати не зуміє й сам творець,-
От, безумний, я блукаю по лісах на манівець.
Був і я чинив, як личить всім розумним, та — кінець,
Шалу час прийшов, і став я — світу навісний житець".
Автанділ прорік: "Що можу відказать? Я визнаю,
Що казав ти речі мудрі, як годиться мудраю,
Та чи бог не має сили рану згоїти твою?
Над усім, що є на світі, має силу він свою.
Сотворивши вас такими, не захоче правий бог
Розлучити, щоб в безумстві, мов билина, ти засох;
Доля шле міджнуру завше безліч болів і тривог.
Вбий мене, як ви небавом не зустрінетесь удвох.
Муж втрачає гідність мужа, якщо він не зносить мук.
Уникать біди не личить,— це ось висновок наук.
Світ суворий, та прещедрі обдарунки божих рук.
Вчись, чого я вчу, бо неук — слово це пробач — віслюк.
Слухай пильно, що промовлю для напучення твойого:
Я прийшов, бо любе сонце відпустило у дорогу; їй сказав я:
"Спопеліло в мене серце через нього. Чим тобі такий придамся?
Годі й слів казати много!"
Відказала: "Я радію — гідна мужа ця відвага.
Буде службою для мене левню з'явлена увага".
Я пішов. Не затуманив хміль мене чи п'яна спрага.
"Боягуз ти!" — діва скаже, як вернусь; мине повага.
Годі слів! Мене послухай: до життя не будь байдужим,-
Трудні справи подолавши, станеш ти розумним мужем.
Тратить всю красу троянда, цвітом в'янучи недужим!
Брат нехай по-братськи діє,— сили спільні ми напружим.
Так живи, як ти волієш, як підкаже норов твій:
Схочеш — станеш знову мудрим, схочеш — в безумі шалій,
Та будь гарний, величавий в поведінці життьовій!
Тільки сам себе не страчуй і вогонь в душі розвій!
Про одне тебе я прошу: в цій печері через рік
Стрінь мене — зі всього світу я зберу новин потік.
В час, коли цвітуть троянди, повернусь сюди навік,-
Будь, цей цвіт узрівши, пильний, мов зачувши песій клик.
Як за час такий не зможу я прийти до цього краю,
Знай напевне: я вже мертвий і по світу не блукаю.
Буде це достатнім знаком, щоб ридати від одчаю;
Чи радій тоді, чи, може, сповнись тугою до краю.
О, невже з вини моєї ще потяжчає твій гніт?
На коні або на морі,— хто зна, де покину світ?
Я — не звір безмовний, отже, це прощальний мій привіт.
Що мені дасть божа воля і небес коловоріт?!"
Таріел сказав: "Не буду турбувать тебе словами,-
Ти мене, що б не казав я, не послухаєш з нестями.
Як твій друг не йде з тобою, ти іди його шляхами.
Всі діла таємні врешті стануть явними ділами.
Ти колись і сам повіриш у діла мої смутні.
Вдома бути чи блукати — це однаково мені!
Все звершу я, що ти скажеш, хоч би був у маячні,
Тільки знай, що я загину, як ти вмреш на чужині!"
Поклялись вони не знати ані зради, ні сваволі:
Сіли верхи, і помчали, й дичину забили в полі,-
Повернувшись, знов серця їх заридали від недолі.
Мисль про завтрашню розлуку додала до болів болі.
0 читальнику цих віршів, плач, схили чоло на руки!
Серце, з серцем розлучившись, що робитиме від муки?
Завдає розстання з другом смертовбивчої розпуки,-
Хто не знав, хай той відчує гніт і гіркість дня розлуки!
Вранці з дівою розставшись, кіньми рушили з гори,-
Із очей у трьох лилися сльози чорної жури,
1 пашіли їхні щоки, мов пурпурні прапори.
Озвіріли зовсім леви з тої тужної пори.
Віддаляючись, ридають. Діва плаче ошаліло:
"Повертайтесь, леви, ціло! Хто прославить ваше діло?
Небо, вогняне світило, зорі райські, вас убило!
О, життя страшне горнило, де моє палає тіло!"
День ішли вони, минувши гірні схили, перевали;
Як на берег моря вийшли, на ночівлю там пристали,
Про вогонь душі своєї тої ночі розмовляли,
Пригадавши про розлуку, що чекала їх, ридали.
Автанділ промовив другу: "Висох сліз бурхливий став!
Чом розстався ти з Фрідоном, що коня подарував?
Про своє пригасле сонце там що-небудь би познав.
Я помчусь туди: до нього ти на шлях мене направ!"
Витязь описав словами до Фрідона ліпший хід,
Змалював, як міг, до нього дальню путь за круговид:
"Ти по березі морському йди, прямуючи на схід;
З ним побачившись, про мене розкажи йому як слід".
Ось, козу забивши, ватру розвели, аж блиск на морі;
Пили трохи, їли трохи, як належить всім у горі.
Ніч проспали вкупі; сховом їм були кущі та зорі.
Проклинаю примхи долі, то прещедрі, то суворі!
Вдвох прокинулись, як вранці розлилося світло всюди,
їх слова прощальні чувши, розтопили б серце люди!
Потекли з очей їх сльози, мов потоків дужі пруди;
Зупинились, обійнявшись, до грудей притисши груди.
Плачучи, розстались, дерли квітку щік своїх прозору.
Чагарем густим поїхав той — униз, а той — угору.
Один одному гукали, доки не сховались з зору;
Витязь бачив друга хмурим — спохмурнів і сам суворо.
ЯК ПІШОВ АВТАНДІЛ ДО ФРІДОНА, ЩО З НИМ ВІН БУВ ЗУСТРІВСЯ В МУЛГАЗАНЗАРІ
"В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?
Хто тобі довіривсь,— плаче, як це сталося зі мною!
Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,
Та не кида бог людини, що покинута тобою".
Автанділ без Таріела плаче,— зойк до неба лине;
Каже він: "Потік кривавий, що був ринув, знову рине.
Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.
Люд — не рівний, бо різниться і людина від людини".
Сльози лив,— п'ючи ті сльози, звірина за ним ходила;
Дужим полум'ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,
Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,-
Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.
В'яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.
Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.
Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:
"Ти пішло від мене, сонце,— квітка ж в темряві не квітне!"
Мовив сонцю він: "Ти, сонце,— Тінатін ясні ланити,-
Як вона, вкриваєш сяйвом гори, доли і лани ти! Радість — ти!
Очей не можу я від тебе заслонити!
Чом ви вдвох лишили серце незогрітим студеніти?
Сонце зникне хоч на місяць,— нас уже мороз поборе.
Як не мучитись? Два сонця я покинув десь на горе.
Лиш каміння мук не знає, нечутливе та суворе.
Ніж не вилікує рани — він проріже місце хворе".
Верхи їдучи, промовив небу й сонцю, плакав дужче:
"Я тебе благаю, сонце,— ти для всіх владик владуще,
Ти смиренного підносиш, щастям радуєш живуще,-
День на ніч не перетворюй,— хай любов свою знайду ще!
Йди, Зуале! Збільшуй сльози сліз ключем, журбу — журбою.
Одягни в жалобу серце, оточи мене імлою,
Мов осла, мене обтяжуй горя повною вагою.
Та скажи їй: "Будь його ти — твій він, плаче за тобою!"
О Муштарі! Стань для мене мудрим, праведним суддею!
Серце судиться із серцем — зваж їх мудрістю своєю,
Кривдний хай не стане правим, не глумиться над душею,-
Не завдай мені ще рани, я поранений вже нею!
Йди, Маріхе, лютим лезом влуч у груди юнакові.
У червець мене забарвлюй, обагряй потоком крові,
Про мої страждання милій у смутнім розказуй слові.
Ти ж бо знаєш, як змінився я без втіхи та любові.
Аспірозе, йди,— згораю через неї я від палу,-
Ти оздоблюєш їй перли облямівкою з коралу,
Ти даєш красуням юним чарівничість забуялу,
А таких, як я, безумних, покидаєш на поталу!
Отаріде! Ми поділим рівну долю посмутніло,
Бо й мене в огні кружляння красне сонце закрутило.
Опиши мою скорботу! Сліз озера — ось чорнило,
Ось перо — мій стан похудлий, це тонке, як волос, тіло.
Йди, о місяцю, явити серцю ласку правосудну,-
Я, мов ти, з веління сонця то погладшаю, то схудну;
Про мої страждання діві ти повідай повість трудну, їй скажи:
"Його не кидай", мисль її розвій облудну.
Сім зірок, сузір'ям звівшись, хай мені за свідка стануть:
Хай Зуал, Муштарі, сонце й Отарід до неї прянуть,
Аспіроз, Маріх і місяць до її палат заглянуть,
Скажуть їй, що сили в мене від страждань вогненних тануть".
А тоді він серцю змовив: "Нащо сльози ллєш на діл?
Не згуби себе, бо, видно, ти у владі вражих сил.
О, в коханої волосся — барви воронових крил!
Той здобуде радість, котрий горя винесе наділ".
Він казав про змінність світу, мовив сам собі:
"Живи! Може, ще побачиш сонце,— не тумань же голови".
Він співав чудово, зливши сльози з росами трави,-
Соловей би після нього прозвучав, мов крик сови.
Пісню витязя зачувши, із діброви вийшли звірі,
Встали, вражені тим співом, з хвиль морських каміння сірі,-
І вчували, й дивувались, і ронили сльози щирі.
Він співав пісень журливих — всесвіт слухав їх в сумирі.
Все прийшло співця хвалити — всі створіння, люди, стани:
Птиця з неба, кит із моря, риба з річки, звір з поляни
, З грецьких міст, з осель індійських, східні й західні прочани,
Руси, франки, та іранці, та з Місреті єгиптяни.
АВТАНДІЛОВЕ ПРИБУТТЯ ДО ФРІДОНА ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН РОЗЛУЧИВСЯ З ТАРІЕЛОМ
Сімдесят він день над морем їхав, плачучи з відчаю;
Вгледів раптом мореходів, що пливли у даль безкраю.
Витязь їх спитав, гукнувши: "Стійте! Ви з якого краю?
Ця земля кому належить, хто тут паном — вас питаю".
Відказали: "О прекрасний! Сповнив захват наші груди!
Ми захоплені тобою; ми відкажем без облуди:
Тут — турецький край, а звідси вже Фрідон панує всюди.
Як не вмліємо від тебе, то почуй, чиї ми люди.
Нурадін-Фрідон — владика, що над нами верховодить;
Він — звитяжець, вершник дужий,— чи земля таких ще зродить?
І ніхто йому, мов сонцю, не посміє десь зашкодить.
Він — наш пан, він — наше сяйво, що з небес на землю сходить".
Витязь мовив: "Ви, братове,— люди добрі, слава богу.
Пана вашого шукав я, тож направте на дорогу,
І за скільки день зверстати путь туди я маю змогу?"
З ним пішли морці укупі, ставши левню на помогу.
Розказали: "Ця дорога — битий шлях в Мулгазанзарі;
Там — наш цар, цей мечоносець, цей стрілець, безжальний в карі.
Десять день в путі пробудеш ти, чий лик — рубіни ярі.
Ах, чужинцю! — нас, чужинців, палиш ти в своєму чарі!"
Він сказав: "Мене дивує ця надмірна похвала,-
Як троянда, змерзла взимку, вас причарувать могла?
От якби її узріли в час, коли весна цвіла,-
Отоді вона всім людям справді втіхою була!"
Моряки пішли.