Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 14

Хто тільки бачив вроду левня засіялу,
Зразу серцем божеволів, знепритомнівши од шалу,-
Не один, а десять тисяч зойків чулося загалу.
Всім звеліли вийти,— челядь порозходилась помалу.
І тоді вазіру витязь мовив речі величаві:
"Знаєш ти, державний радцю, все, що діється в державі,
Цар не схвалює без тебе постанови в жодній справі.
Отже, вислухай мене ти, рани вилікуй криваві.
Стрівши витязя, відтоді я горю вогнями тут
І, в розлуці з ним, не бачу більше радості навкруг.
Ні, не можна забувати невіддячених заслуг! —
Все віддав би ради мене він, незаздрий, щедрий друг!
Бути з ним — таке бажання серце сплутало, мов сіть,-
З ним лишив терпець і душу я в оту прощальну мить.
Справді дав йому Всевишній сонцем сяяти й горіть! —
Та й Асмат, немов сестру, я полюбив несамохіть.
При від'їзді склав я клятву, повну сили й ваготи:
"Повернуся знов до тебе, знов мене побачиш ти:
Принесу для тебе світло і звільню від темноти".
Ось вогнем я пломенію — час мені до нього йти!
Не хвалитимуся марно, тільки правду я повім:
Він на мене вже чекає, я ж — в паланні вогневім,
Бо в біді шаленця-брата не покине побратим.
Той — нещасний, хто зневажить словом клятвенним своїм!
Йди, скажи царю Ростану сам про діло це сумне.
Я чолом його клянуся: як відпустить геть мене,-
Я піду, а не відпустить — то чого він досягне?
Поможи мені — інакше дух мій пекло проглине.
Передай царю: "Будь славен в кожнім слові людських мов!
Знає бог, як не хотів би вас печалити я знов,
Але витязь стрункостанний запалив у мене кров,-
Ні, його не встерегтися,— він мій розум поборов!
Царю! Буду я забитий з ним розлукою лихою!
Взяв він серце, а без серця що подіється зі мною?
Побратимові помігши, увінчаю вас хвалою,
Та й нічим не допомігши, все ж сумління заспокою.
Хай відхід мій не завдасть вам ані болів, ні образ;
Хай господь мене рятує, як врятовував не раз;
Хай він дасть вам перемогу і верне мене до вас,-
Не вернуся ж я — царюйте щасно й владно повсякчас!"
Знов сказав вазіру витязь: "Скоротив я річ мою.
Розкажи царю докладно, що на серці я таю,
Дозвіл виблагай у нього, смілість вияви свою.
Я червінців сотню тисяч хабаром тобі даю".
Та вазір всміхнувся й мовив: "Залиши собі хабар,-
Досить з того, що вказав ти путь злегшити твій тягар.
Знаю я: коли по правді все скажу царю, то цар
Збагатить мене дарами: дуже щедрий буде дар.
Він з життям мене розлучить без вагання, в ту ж хвилину,
В тебе золото лишиться, я ж здобуду домовину,
Я життя віддам — найкраще, що потішує людину.
Ні, царю не змовлю й слова, бо відразу ж там загину!
Нащо марно загибати? Шлях оцей — то шлях омильний.
Цар мене зганьбить чи знищить, він скричить:
"Ти божевільний! Чом розвіяти не зміг ти в нього вимисел свавільний?"
Ліпше жити, ніж конати,— рішенець мій неухильний.
Якщо цар тебе відпустить, то вояцтво зроду-віку
Не відпустить воєводу, славного свого владику,
Бо, як ти поїдеш, стане ворогів на нас без ліку,-
При нагоді і горобчик хоче здатись за шуліку".
Плакав, мовив витязь: "В серце я встромлю ножа свойого!
О вазіре, ти кохання не зазнав, мабуть, палкого,
Ти не знаєш, певне, дружби й клятви, складеної строго,
Бо інакше ти б повірив, що не житиму без нього!
Одвернулось сонце знову. Тільки я один здолію
Повернути сонцю сяйво, теплоту і благодію!
Так, мені одному знати, чи печалюсь, чи радію,
Марна ж бесіда в людини тільки збільшить безнадію.
Ані цар, ні військо з мене більш не матиме користі,
Бо віднині можу тільки проливати сльози чисті.
Випробовують людину обітниці урочисті,-
Я піду до нього й, може, принесу щасливі вісті.
0 вазіре, ти прокляте маєш серце й мисль байдужу!
Тут залізо б стало воском, а не ствердло в скелю дужу.
Хоч з очей Геон би хлинув — сліз його не надолужу!
Поможи, й тобі на поміч сили теж колись напружу.
Якщо цар мене не пустить, то порушу цей наказ
1 поїду звідси нишком, щоб вогонь у серці згас.
Цар тебе за щире слово не накаже вбити враз,-
Може, витерпиш за мене трохи лайки та образ".
Відповів вазір: "Твій пломінь розтопив і в мене лід!
Я дивитися не можу, як ти плачеш, як ти зблід.
Часом краще говорити, часом — і помовчать слід,
Але зважусь — і про тебе владарю складу я звіт!"
Це сказав вазір, підвівся, і в царські пішов палати,
І царя отам побачив, пишно вбраного у шати,
Та, злякавшись, прикре слово не рішився проказати
І в задумі та мовчанні він продовжував стояти.
Враз печального вазіра цар побачив у юрбі І спитав:
"Чого стоїш ти там в печалі та журбі?" Відповів вазір:
"Помітив цар печаль в своїм рабі,-
Ти заб'єш мене, почувши, що повім оце тобі.
І не зменшить, і не збільшить жаль мій лиха й безнадій.
Хоч посол не знає жаху, але жах в душі моїй.
Автанділ тебе благає,— відпусти його мерщій,
Бо в розлуці з Таріелом світ для нього — звук пустий!"
Він царю своєму з жахом все, що відав, те й повів;
Він сказав: "Ти зрозумієш із моїх коротких слів
І який він був печальний, і які він сльози лив.
Правий будеш, як повергнеш ти на мене владний гнів!"
В мить, коли вазіра слово до царевих вух дійшло,-
Цар розгнівався жахливо, враз нахмуривши чоло:
"Лиш твоє безумство люте це проказувать змогло!
Зла людина поспішає як хутчій розвідать зло.
Так ти квапився сказати, мов щось радісне прорік.
Тільки вбивши, заподіє більше лиха чоловік!
Як мені таке докласти твій наважився язик?
За вазіра в мене бути не достоїн ти повік!
Мудрий муж все прикре пану мусить в слові обминути,
Бо ведуть дурні промови тільки дурні-баламути.
Хай оглухли б в мене вуха, ніж таке я маю чути.
Я заб'ю тебе,— за тебе я не побоюсь покути!"
Знову цар гукнув: "Коли б ти не з його прибув ухвали,-
Присягаюся,— відразу б голову твою зрубали!
Геть тікай ти, божевільний, лютий, зганьблений, зухвалий!
О, як гарно промовляв ти! О, яких ми втіх зазнали!"
Він схопив стільця, об стінку розтрощив, понятий сказом;
Не попав, але вазіру краяв мозок, мов алмазом;
"Як наважився піддати ти царя таким образам?"
По блідій щоці вазіра сльози бігли раз за разом.
Втік тоді вазір нещасний, не питав, у чім провина;
Заховався, мов лисиця, і трусився, мов билина.
Входив гордий, вийшов хмурий,— від ганьби ця переміна.
Вороги отак не шкодять, як сама собі людина.
Він казав: "Мені страждати богом звелено коханим!
Я ошуканий, я хмурий, світ мені здається тьмяним.
Хто наважиться зухвало говорити з власним паном,
Так з ним буде, як зі мною, хоч яким пишався б саном!"
Йшов вазір у темній тузі, посмутнів з наруг-неслав
І з нахмуреним обличчям Автанділові сказав:
"Вам я дякувати мушу — добивався ж ваших прав,
От ходжу в ганьбі, ще й мало головою не наклав".
Про хабар він став казати, не почав ні звад, ні чвар.
Дивно! Міг він глузувати, жартувати, мов штукар:
"Хто не здержав обіцянки — злий на того і владар.
Влучно сказано, що й в пеклі справи звершує хабар.
Як мене владар паплюжив — навіть згадувати годі!
Став для нього я огидний, найгидкіший у природі,
Не достойний бути мужем, розум втративши відтоді.
Я загинув би, та, видно, став господь на перешкоді.
Все, що сталось,— те обдумав, те робив з своєї волі;
Хоч і знав, що гнів накличу, все ж горюю мимоволі.
Ні, людина не уникне передвизначення долі!
Я за тебе вмер би радо і терплю не марно болі".
Відповів юнак: "Вагання, чи втекти звідсіль, немає,
Бо, коли троянда в'яне, соловей тоді вмирає;
Щоб знайти росу цілющу, помандрує він в безкрає,-
Чим потішиться, що зробить, як роси не відшукає?
Я без витязя не в силі ні сидіти, ні лежати.
Ні! Мов звір той, подолаю перешкоди і загати!
Нащо цар мене благає проти ворога рушати?
Як з неволі мати дру-зів, краще зовсім їх не мати.
Знов благатиму владику — може, гнів його розвію,
Може, він збагне нарешті, як я серцем пломенію.
Не відпустить — сам подамся, всяку втративши надію,
І, коли помру,— покину життьову я веремію".
Вдвох пішли вони на учту, розмовляючи, як друзі:
Дав вазір дарунки левню, щоб розважився у тузі,
Збагатив старих і юних, частував усіх в окрузі.
Як назад вертався витязь, сонце вже було на прузі.
Він червінців сотню тисяч зав'язав одним пакунком,
риста звоїв оксамиту з злототканим візерунком,
Шістдесят рубінів-лалів, гарних барвою й гатунком,
І людину до вазіра надіслав з оцим дарунком.
Він звелів сказать: "Чи можу повернути те, що винний?
Не дарю — тобі належить скарб ще більше неоцінний.
Якщо жити залишуся, стану я — твій раб уклінний,
За любов віддам любов'ю, зважу все, в чуттях незмінний".
Для чеснот його високих де шукати слово схоже?
Славний муж, він вчинить подвиг, довершить він діло гоже.
Так і треба помагати, хто кому наскільки може.
Братня поміч нам потрібна, як в біді наш дух знеможе.
РОЗМОВА АВТАНДІЛА З ШЕРМАДІНОМ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ
Шермадіну змовив витязь перед тим, як звідси йти:
"День оцей потішив серце, дав надіям він зрости,-
Він покаже невідкладно, що для мене зробиш ти".
Хай слухач прославить нині їх сягання до мети!
Витязь мовив: "Не пускає Ростеван мене у гніві,-
Він не знає, як, для чого, де живуть серця правдиві.
Ні, я вмру без Таріела в горі й самоті журливій!
Не поїду — бог ніколи не прощає клятви лживі.
Я рішив безповоротно з ним ділити дальші дні,
Бо лиш зрадник радий завше все спаплюжити в брехні.
Серце, з другом розлучившись, стогне, плаче вдалині,
Навісніє, лементує: "Горе-горенько мені!"
Щоб довести друзям дружбу, є три вчинки, три науки:
Це — бажання бути вкупі та обурення з розлуки,
Це — дари, щоб не втомились дарувати щедрі руки,
Це — увага й допомога, мандрування, повні муки.
Розмовляти годі! — треба стримать бесіди розлив!
Хай би мій від'їзд таємний серце зранене зцілив.
Доки я іще з тобою — прислухайся ти до слів
І пильнуй, додержуй ревно те, чого тебе я вчив.
Перше діло: служба князю, вірність князю без олжі,-
Появи ж свої чесноти, кривди ж бо тобі чужі,
Війську будь за воєводу, дім мій пильно стережи.
Добре ти служив — ще ліпше нам віднині послужи!
Хай твої зусилля стануть ворогам за перешкоду,
Будь лихим до лиходіїв, будь ласкавим до народу.
Як вернусь, тоді одержиш ти прещедру нагороду,
Бо заслуга перед паном не загине звіку-зроду!"
Шермадін заплакав гірко, річчю вражений отою,
І сказав: "Мойого серця не злякати самотою,
Та без тебе присмерк тужний заповине серце млою.
Можу я тобі придатись, тож візьми мене з собою.
Хто чував, щоб витязь в мандрах захотів самотнім бути?
Хто чував, щоб вірні слуги пана кинули в мить скрути?
Що зроблю я тут, безстидний, як поїдеш вдалину ти?"
Витязь рік: "Не зможуть сльози рішенця мого схитнути.
Чи не певен, чи не вірю я в твою любов пригожу?
Та цьому не бути — знаю долю я свою ворожу.
Хто, крім тебе, ще достоїн тут лишитись за сторожу?
Серце втіш, повір,— тебе я взять не можу, ні, не можу!
Я, міджнуром ставши, йтиму по міджнуровій путі,
Буду лити кров і сльози в мандрах десь на самоті,
На полях шукати втіхи, не марчіти в забутті.
Знай: така є воля світу, так ведеться у житті.
Я далеко йду від тебе — не забудь мене, люби!
Не боюсь ні самотини, ні ворожої юрби,-
Витязь, навіть в горі, мусить мати міць для боротьби.
Зневажаю тих, що духом підупали в час журби!
Що мені життєві втіхи? Огірочки переспілі,
Що лиш дурні з них радіють.