Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 15

Вірний другу я на ділі.
В сонця виблагав я дозвіл — відпустило в мандри смілі.
Так, я друга не покину, хоч краї покину милі.
Ось візьми й віддай негайно заповіт мій Ростевану,-
Вас йому я доручаю, як розважливому пану.
Я помру,— себе не страчуй, сатанинську кинь оману,
Тільки плач, хай сльози кануть, ще роз'ятрюючи рану".
ЗАПОВІТ АВТАНДІЛА ЦАРЕВІ РОСТЕВАНУ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД'ЇЗДИВ
Заповіт він сів писати, жалісливі склав листи:
"Царю мій, таємно мушу я на розшуки піти,-
Палія душі моєї я не можу не знайти.
Наче бог, будь милостивий і мандрівника прости!
Знаю — згодитись зі мною я тебе колись примушу,
Адже вірності до друга не —зречуся, не порушу;
Слово вдумливе Платона я тобі згадати мушу:
"Лжа й дволичність шкодить тілу, потім нівечить і душу".
Знаю я, що лжа — одвічне джерело усіх скорбот.
Кинуть друга, що за брата він любіший у сто крот?
Ні, не кину, не змарную філософських знань і цнот!
Ми вчимось, щоб дух наш злинув до гармонії висот.
Ти читав, що про кохання нам апостоли писали?
Обміркуй же, пригадавши їх напучення й ухвали:
"Нас любов підносить" — дзвоном мислі мудрих пролунали!
Ти не віриш,— що ж промовлю я до темної навали?
Мій творець, мене могуттям обдарує щедро він,
Він — незрима сила й поміч для створінь і для тварин,
Він — безсмертний бог, що змірив грань буття і світу плин,
Він, який миттєво створить сто — з одного, з ста — один.
В божій волі — все на світі, і помітне й непомітне.
Без промінь троянда в'яне і фіалка не розквітне.
Всі радіють, як побачать щось прекрасне, щось тендітне.
Ні, моє життя без нього — животіння безпросвітне!
Ти прости мені непослух, що твою накликав лють:
Я іду, мов полонений, де чуття мене ведуть.
Щоб вогонь в душі згасити, я іду в цілющу путь.
Де б не був я — що до того? Волю б знов мені відчуть!
Марно зараз сумувати, сльози лити в самотині,
Бо рокованої справи не уникнути людині:
Муж повинен буть терплячим і міцним при злій годині.
Не сховатися від того, що призначено віднині.
Бог призначив — і приймаю долю я, мені надану,-
Чесно виконавши справу, в серці вилікую рану!
Хай же в радості й багатстві, повернувшись, вас застану;
Мій же зиск — як Таріелу я іще в пригоді стану.
Царю, вбий мене, почувши, що мій вчинок гудить люд.
Не сумуй, мене не стримуй; сльози й скарги — марний труд!
Я не зраджу Таріела, я не здатен до облуд;
Він зганьбить мене, як станем на тім світі ми на суд.
Вічно мусимо про друга пам'ятать в душі своїй;
Безсоромний віроламець — він ганебний і гидкий!
Навіть цар мене не змусить до підступних, хитрих дій;
Гірше всіх — хистка людина, зло в людині є хисткій!
Мужа, зляканого смертю, що боїться навіть згадки,
Що в бою трясеться й блідне,— зневажатимуть нащадки,-
Боягуз нічим не ліпший від прядільниць коло прядки.
Краще славу здобувати, ніж багатства і достатки.
Не зупинять смерті й скелі, і гірське вузьке пуття!
Рівні в смерті й муж хоробрий, і знедолене дитя.
Чи старі, чи юні — врешті всім в землі є сповиття.
Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя.
Я насмілюся, о царю, пригадать тобі ще раз:
Це не вірно — жити, смерті не ждучи собі всякчас,-
Той вночі і вдень приходить, хто усіх з'єднає нас!
Якщо я не повернуся,— значить, в муках десь загас.
Як мене нищівна доля знищить присудом своїм,-
Мандрівник, загину в мандрах, не оплаканий ніким,
Не вгорне мене у саван вірний учень-побратим.
Вість про смерть мою ти стрінеш з серцем і лицем смутним.
Маю ще неоціненні, незліченні я скарби:
Бідакам їх дай, і вільні хай стають усі раби,
А сиріт щонайбідніших ти багатими зроби,
Щоб мене благословляли у молитвах щодоби.
Забери собі найкраще, як мій каже заповіт,
А на решту хай будують люди протягом цих літ
Чи мости довготривалі, чи притулки для сиріт.
Мій вогонь згасити можеш ти єдиний на весь світ.
Відтепер тобі від мене не прибудуть вже листи,-
Це останній лист, і з нього правду всю прознаєш ти.
Я диявола здолаю і доб'юся до мети. Хто мерцеві дорікає?
Тож мене тепер прости!
Хай в царя зазнає ласки мій прислужник Шермадін,-
Час несе йому багато злих, нерадісних годин;
Будь до нього милостивий — милість мав од мене він;
Не дозволь йому точити сльози й кров навперемін.
Заповіт мій власноручний вже кінчати на порі,
Мій учителю! Від тебе йду, шалений, я в журі,-
Не сумуйте через мене, не печальтеся, царі,
Ворогів гнобіть і сяйте, наче сонце угорі!"
Заповіт свій закінчивши,— Шермадіну передав
І сказав: "Вручи цареві це здання печальних справ
Ти, що радником найближчим в мене завше пробував".
І, ридаючи криваво, служника він обійняв.
АВТАНДІЛОВА МОЛИТВА ТА ЙОГО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД
Він казав: "Створив ти, боже, шир землі й небес висоти,-
Ти нам гнів свій виявляєш, шлеш і ласку, і добро ти,
Невимовний, незбагненний царю, втілення чесноти!
Пане прагнень, подаруй же силу пристрасть побороти!
Боже, боже! Я благаю і землі, й небес владику,-
Дав любов ти і любовні дав закони чоловіку.
Доля хоче, щоб покинув я красуню сонцелику,
Але хай любов до неї житиме в душі довіку!
Боже, боже! Окрім тебе, я не маю більш нікого!
Поможи мені у мандрах, щоб не згинути убого,
Порятуй од хвилі в морі, від диявола нічного.
Послужу тобі я ревно, як вернеш мене живого".
Помолившись, сів він верхи, тайно виїхав до брами,
Відіслав там Шермадіна, що стерявся від нестями.
Раб ридав і бив у груди, скелі продовбав сльозами;
Жаль рабу, коли господар розлучається з рабами!
ЦАР РОСТЕВАН ДОВІДУЄТЬСЯ ПРО ТАЄМНИЙ ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА
Того дня Ростан був лютий — не було в царя прийому,
Встав він хмурий, наче пломінь клекотів таємно в ньому.
Наказав прийти до нього він вазірові старому,-
Той прийшов, блідий від жаху, душу ввергнувши в судому.
Увійшов вазір сумирно до вітального покою.
"Не згадаю, що казав ти,— річчю цар озвавсь такою,-
Ти мене злютив, розгнівав і позбавив супокою,
А тому тебе, вазіра, серце серця, вкрив ганьбою.
Нащо гнів? — скажи розважно, в чім прохання
Автанділа. Мудреці казали вірно:
"Гнівність горе породила".
Тож не слід чинить нічого, не обміркувавши діла!
Повтори, що вже казав ти,— річ твоя хай буде сміла".
Знов почав вазір казати, що вогонь палає в леві,
Та на відповідь почув він від царя слова миттєві:
"Якщо ти не збожеволів — стану я євреєм Леві
І тебе цілком зречуся,— не кажи таке цареві".
Кинувся вазір до левня,— скрізь шукав, та не знайшов.
Раб сказав, що витязь тайно вимчав з дому стрімголов.
Рік вазір: "Зазнавши кривди, не піду на кривду знов,-
Хай би пану хтось сміліший докладать про це пішов".
Не з'являвсь вазір, і знову цар людину шле з палати,
Але зник і той. Про втечу хто б царю посмів сказати?
Почала тоді підозра у душі царя зростати. Каже він:
"Напевне, втік той, що міг сотню подолати!"
Цар схилив чоло і думав — не уникнути біди,
Та й зітхнув, чоло піднісши, і сказав рабу:
"Іди! Хай безстидний все розкаже, тільки з'явиться сюди".
Увійшов вазір, хоч зблідлий, та поважний, як завжди.
Він ввійшов, смутний, і в нього запитав владар притьма:
"Чи не місяцем мінливим стало сонце? — Дня нема!"
Тут вазір царю повідав, як утік той крадькома:
"Сонце більше нам не сяє, навкруги лягає тьма".
Цар, почувши, страшно скрикнув, від одчаю похолов,
Мовив: "Сину мій, тебе я не побачу більше знов!"
Рвав він бороду шалено і роздер обличчя в кров:
"Я навіки втратив світло! Де ти дівся, де пішов?
Сам собі свій шлях обравши, не смутиться мандрівник,-
Що мені робити? Горе увійшло в мій дім навік!
Всиротів я тут без тебе; ти покинув нас, утік.
Як тебе я не зустріну,— мук не висловить язик.
Чи побачу, як із ловів ти, веселий, повертаєш,
Після гри в м'яча додому поспішаєш, зором сяєш?
Чи почую коли-небудь, як чарівно ти співаєш?
Трон, палац — мені навіщо? Ти ідеш, нас покидаєш!
Знаю — з голоду не згинеш, сили в тебе молоді,-
Лук і стріл убивчі жала прогодують у біді.
Може, бог тобі полегкість дасть у мандрах і в труді,
Я ж помру — і наді мною хто ридатиме тоді?"
Розійшлася вість. Зібрався люд тієї ще доби,
Стали купчитись в палаці і надвірні, і раби,
Рвали бороди, лящали рук удари об лоби.
"Сонце йде — нам тьма судилась",— чути стогони юрби.
Цар, коли вельмож побачив, од печалі застогнав
І промовив: "Подивіться — сонця блиск згасати став!
Чим його ми засмутили, що від нас помандрував?
Хто стоятиме віднині на чолі вояцьких лав?"
Плач і зойк здійнявся, втихли всі на декілька хвилин.
Цар звелів: "Дізнайтесь: в мандрах він з вояцтвом чи один?"
Повен сорому і жаху, увійшов тут Шермадін;
Заповіт віддавши, думав, що настав його загин.
Він сказав: "Оце знайшов я, як ввійшов в його палати,-
Там раби себе з риданням били в груди, дерли шати.
Сам-один він, без нікого, тайно рушив мандрувати.
Зле життя мене втомило. Присуди ж мене до страти!"
Заповіта прочитавши, заридали всі в покої. Цар звелів:
"Нехай вояцтво скине пишнобарвні строї!
Хай всі сироти й удови молять в бога ласки тої,
Щоб він дав йому дорогу завершити в супокої".
ЯК АВТАНДІЛ ТАЄМНО ВІД'ЇХАВ І ВДРУГЕ ЗУСТРІВСЯ З ТАРІЕЛОМ
Віддаляючись від сонця, ще сильніше місяць сяє,
А коли підходить ближче,— гасне, в променях згорає,
Та без сонця і троянді цвіту-розцвіту немає;
Як не бачимо кохану — давнє горе оживає.
Розпочну тепер я повість про мандрівки юнака:
їде, й серце закипає, не всихає сліз ріка;
Озирається навколо, сонце поглядом шука,
Непритомніє, як сила з тіла дужого зника.
У півмлості й слова змовить він не міг і став як тінь:
Наче ключ Діжлійський, сльози лив од болю і тужінь;
Щоб розвіяти страждання, поглядав у далечінь,-
Він туди в нестямі їхав, де й куди помчиться кінь.
Мовив: "Люба! Будь проклятий, хто тебе у кожнім слові
Не хвалитиме,— про тебе не забути юнакові!
Очі знову прагнуть бачить риси дівчини чудові.
Так! Закоханий повинен покорятися любові!
Що робитиму без тебе? Де шукатиму я втіх?
Я б забив себе, та знаю: засмутить тебе цей гріх,
Засмутить кохану звістка, що мене нема в живих,-
Ліпше хай життя спливає у потоках сліз гірких!"
Він з плачем казав: "Страждання в мене десять лез встромили,
Мов загін індійців, вії в мене мечуть вбивчі стріли;
В неї очі — самоцвіти, в мене влучать ці берили!
Ці вуста, ці очі й коси в мене муки породили".
Він казав: "О сонце! Образ ночі сонячної ти,
Знак того, що всім живущим мудро править з висоти,
Знак того, якого воля владно рухає світи,-
Дай мені зустрітись з нею, досягнувши до мети!
Для філософів прадавніх ти являло образ бога!
Поможи мені — я бранець, в кайдани закутий строго,
Я, агат згубивши, прагну до рубіна дорогого!
То мене журила близькість, а тепер смутить — дорога".
Він болів, горів і танув, наче білий віск свічок,-
Запізнитися боявся і коня прискорив крок.
Ніч лягала — милувався плином зір поміж хмарок,
їх рівняв до неї, тихо озивався до зірок.
Мовив місяцю він: "Зглянься, на благання зваж моє!
Шлеш любов ти закоханцям, що їх недугом стає;
Шлеш терпець і витривалість, в тебе лік любовний є.
Хай побачу я обличчя, що прекрасне, як твоє!"
Мучив день його, а присмерк, захід сонця — потішав.
Над рікою зупинявся, над свічадом вод сідав,-
Біг в ріку ручай кривавий, проливався слізний став.
А тоді, знов сівши верхи, мчав без броду й переправ.
Стрункостанний, мов алое, проливав він сліз потік;
Десь в ущелині скелястій вбив козу і тут же спік,
З'їв її, та й далі їхав, серце — Марса, сонця — лик.
Він казав: "Троянду втратив, опечалився навік!"
Ті слова, що витязь мовив, як повторювать тепер?
Він ішов у смутку й плакав, бо вогонь його пожер,
Червоніли слізні очі, щік троянду він роздер.
Ось печери вже замріли.