Витязь в тигровій шкурі - Сторінка 2

Я журюся з мислі тої,
Що минула юність, чую кроки старості лихої,
Та в усій моїй країні не зродились ще герої,
Котрі вивчились би в мене діла — справи бойової.
Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,
Бо господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,-
Так, як я, м'яча жбурляти, бити з лука градом стріл.
Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ".
Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,
Похилившись, посміхнувся — личить посмішка йому;
Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.
Цар питає: "Чом смієшся? Засоромився чому?"
Знов питає: "Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?"
Витязь мовив шанобливо: "Я скажу, та слово дай,
Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,-
Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй".
Цар сказав: "З образи навіть не ображусь, втишу гнів!"
Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.
Автанділ тоді озвався: "Сміло я заговорив:
Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком — поготів!
Автанділ — твій раб, та з лука він не гірш за тебе б'є,
Тож давай змагатись, царю,— військо виборне твоє
Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?
Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає".
"Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.
Не зрікайся ж слів — провірим влучність нашої стріли.
Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.
Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!"
Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,
Залунав і сміх, і співи, жартували між собою
І погодились, заклавшись, з постановою такою,
Що ходитиме без шапки переможений днів троє.
Цар сказав: "Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,
Полюватиму на звіра я з дванадцятьма рабами,
Шермадін же твій — з тобою, не бракує в нього тями.
Хай обчислять нашу здобич, бродять хащами й полями".
Ловчим мовив: "їдьте в поле на світанку ще, як темно,
Виганяйте всяких звірів, походжайте недаремно.
Ви ж на герць ідіть дивитись,— війську цар промовив чемно,-
Учті — край. Бенкетували з вами весело й приємно".
Рано-вранці їде витязь, осяйніший за лілеї.
Вуст палкі рубіни грають, пломенить багрець киреї,
Золотий серпанок в'ється, кінь басує на алеї,
І царя він просить вийти із хоромини своєї.
Цар, узброєння вдягнувши, радо виїздить на лови.
Облягли мисливці поле, мов його взяли в закови.
Сурми грають урочисто. їдуть вершники в діброви,
Вкупі б'ють, стріляють з луків — це закладу їх умови.
Цар звелів: "Дванадцять ловчих,— всі слідом за мною сміло,
Пружні луки приношайте, подавайте добрі стріли,
Стежте пильно і зважайте, скільки звіра ми забили".
От з усіх просторів звірі табунами повалили.
Позбігалися, в тлумище позбиравшись незугарне,
Кози, олені, і тури, й високострибучі сарни.
їх ганяв слуга й владика — о видовище прегарне! —
Ось невтомні руки й луки, і стріла не йде намарне.
Сонця промені затьмарив копитами збитий порох,
Звіра били, кров точили по долинах неозорих…
І приносили їм слуги купи стріл метких та скорих.
Здобич зранена валялась по лісах, по темних зворах.
Гнавши звіра перед себе, перемчали поля схили,
Забивали, плюндрували, бога правого гнівили,
Аж поля темніли багро, кров'ю звірів червоніли.
"Він — як дерево Едему" — люди звали Автанділа.
Проскакали довге поле, проминули кручі й строми —
Струменить за полем річка, протікає в скель проломи.
Звір сховався в нетрі темні, в непролазні буреломи.
Два суперники спинились, щоб спочинути з утоми.
Сміючись, пишався кожен: "Тільки я стріляв путяще!"
Дружньо, мило жартували, коні йшли напризволяще,
Тут раби їх наздогнали, перебравшись через хащі.
Цар велів їм: "Мовте правду, хто із нас мисливець кращий?"
І раби озвались: "Кажем правду з вашого наказу:
Він вас, царю, переважив. Не вважайте за образу,
Пощадіть,— та вам до нього не рівнятись цього разу.
Автанділ, як влучив звіра, так і клав його відразу.
Сто раз двадцять вбито звірів — скажем це ми і не змилим,
Та за вас на двадцять більше впало перед Автанділом,
Бо ні разу він не схибив, бив тварину кожним стрілом,
Ваших стріл знайшли ж багато на землі, укритих пилом".
Цар сприйняв цю вість, неначе хтось здолав його у шахи,
Щиросердо він втішався з Автанділа переваги,-
Так троянду соловейко любить в час палкої спраги,
Як любив владар ласкавий учня, повного відваги.
З басунів зійшли мисливці, в холодку лягли на трави.
Мов колосся, тьмочисленні позбирались війська лави,
І прийшло дванадцять ловчих — з найбравіших кожен бравий,
Поглядають на бескеди, на ріку, на тихі плави.
ЯК ЦАР АРАВІЙСЬКИЙ ПОБАЧИВ ВИТЯЗЯ В ТИГРОВІЙ ШКУРІ
Раптом бачать: невідомий витязь сів край річки й плаче,
Коло нього на повідді чорний кінь стоїть терпляче;
Умереживши всю зброю, перло світиться гаряче.
На троянди щік упали сльози, паморозь неначе.
Витязь, голову убравши в тигрову смугасту шкуру,
Вкривши шкурою такою ж кремезну свою статуру,
Канчука-залізов'яза у руці затиснув хмуро.
Бачать, хочуть роздивитись — шлють гінцем до нього джуру.
Джура-раб іде до левня, що продовжував ридати,-
Грізний з вигляду, він плакав, похилив чоло на шати;
Кришталевий дощ зрошає вій густих рясні агати.
Раб прийшов, та він і слова не схотів рабу сказати.
Раб не в силі слова змовить. Ляк його проймає й душить.
Він, жахнувшись, поглядає, та цареві вірно служить,
Тож підходить ближче й каже: "Цар воліє…" Не зворушить
Ані клич, ні слово левня — він ридає, ревно тужить.
І не чує, і не бачить він з-за слізної полуди,
І на те він не зважає, що гукають зайшлі люди,
Дивно схлипує, зітхає, мов огонь запав у груди;
Кров змішалася із слізьми, і криваві ринуть пруди.
Розум левня, мислі й мрії прагнуть іншого десь краю!
Знов цареве повеління раб проказує з одчаю,
Та його не чує витязь, тільки плаче та ридає,-
Кетяг цих троянд прекрасних квітки уст не розкриває.
Так одвіту й не діждавши, повернувся раб до стану.
"Він мене не хоче слухать,— раб промовив Ростевану.-
Я гадаю: ваша ласка не потрібна тому пану,
Що сліпить, неначе сонце,— я, мабуть, незрячий стану".
Цар, здивований і гнівний, люті в серці не стаїв
І гукнув до вірних ловчих, до дванадцяти рабів:
"Бойову беріте зброю в руки, звиклі до боїв,-
Приведіть сюди того ви, що у березі там сів".
Ловчі рушили. Бряжчала зброя їх завзятих лав,-
Лиш тоді очуняв витязь, що ховався між купав;
Він навколо озирнувся, військо зором пронизав,
Тільки змовив: "Горе, горе!", більш нічого не сказав.
Втер рукою журні очі,— і сльоза з очей зника.
На собі меча поправив, підтягнув сагайдака
І, повіддя взявши в руки, верхи сів на румака.
ТІ То йому погрози рабські, клич раба-войовника?
Щоб схопити левня, військо обступило навкруги.
Лихо, що він з ними скоїв! їх жаліли б вороги —
Розбивав лоби лобами, бив і нищив до ноги,
Канчуком навпіл панахав, повен гнівної снаги.
Цар, розгнівавшись, вояцтву каже гнатись навздогін,
Витязь їде, на гонитву не погляне навіть він;
Хто ж його доскочив, жити не лишився ні один.
Ростевану горе — слати вояків своїх на скін.
І тоді за ним помчали Автанділ і Ростеван,-
Він же гордо їхав далі, коливався юний стан,
Гнався кінь, Мерані чорний, і встелявся сяйвом лан.
Витязь бачив, що женеться цар за ним, щоб взяти в бран.
Наближався цар до нього у гоньбі несамовитій,-
Він тоді, коня хльоснувши, зник з очей тієї ж миті,
Наче в прірву провалився чи в небесній щез блакиті,
Годі й сліду розшукати на дорозі, пилом вкритій!
Довго стежили, шукали, але згинув навіть слід,-
Тільки див отак зникає, духів безтілесних рід.
Хто поранений був — мився, по мерцях ридав нарід;
Цар сказав: "Нам бог зміняє час утіх порою бід.
Завершив він лютим горем мій веселий, щасний вік,
Обернув на тугу радість, на журбу мене прирік
І до смерті серце зранив — де, який шукати лік?
Хай святиться божа воля і віднині, і навік!"
Більш не кликав полювати, а зітхання тужні множив,
Скакуна на шлях додому повернув і підострожив.
Ловчі луки поховали, клич їх звірів не тривожив;
Хтось казав: "Владар наш правий!", хтось же тихо святобожив.
Цар ввійшов, смутний, похмурий, до найдальшого покою
І пустив лиш Автанділа, наче сина, за собою.
Люди вийшли із хоромів занімілою юрбою.
Змовкла арфа, і кімвали не бринять дзвінкою грою.
Тінатін, коли дізналась про події таємничі,
Підійшла, край входу стала — сонцем сяли світлі вічі,-
В скарбника спитала: "Спить він чи й не засне після стрічі?"
Той відмовив: "Тужить сильно, аж змінився на обличчі.
Автанділ там з ним, до себе не пустив нікого з нас,
Він чудного левня бачив, світ очей йому загас".
Тінатін же відповіла: "Входити туди не час.
Як мене спитає, скажеш, що приходила якраз".
Цар гукнув, коли від серця трохи туга одлягла:
"Де моя перлина й радість, втіха й сяєво чола?"
Відповів скарбник: "Недавно тут була, бліда, як мла,
Та про ваш одчай почула і, смутна, назад пішла".
Цар звелів: "Ідіть покличте, бо я в тузі згину доти!
їй скажіть: чом не приходиш? Чом не втишуєш скорботи?
О життя єдине батька, звесели ж печаль його ти!
Він розкаже про причину, що породжує турботи!"
Волі батьківській скорившись, Тінатін до батька йде,-
Наче місяць повновидий, сяє чоло молоде.
Цар її цілує ніжно і ласкаву річ веде:
"Нащо ждала, щоб покликав? Пропадала досі де?"
Діва мовить: "Ваша туга і з небес змете світила.
Як дізнається людина, що журба вас охопила,-
Чи насмілиться й поглянуть, хоч була б яка пресміла?
Я гадала: ніж тужити, ліпше зважить все до діла".
Він сказав: "Моя дитино, затужив я дуже сам,
Але ти — моя розрада, втіха змореним очам,
Вигляд твій загоїть смуток, він лікує, мов бальзам.
Я повім причину туги — ти причину цю затям.
Стрів я лицаря чудного, вояка ще юних літ,-
Зір його, як промінь, слався на похмурий краєвид;
Я не знаю, чом той витязь плакав так, ридав навзрид,
Та розгнівавсь, бо вітати нас він не схотів як слід.
Як мене побачив, скочив на коня й погнався чвалом.
Я звелів його схопити — він поклав все військо валом;
Не звітав мене по-людськи; як диявол, щез провалом.
Чи з людиною я стрівся, може,— з марищем несталим?
Бог дари свої солодкі обернув на сумовиті,
Я забув про дні веселі, світлий час, щасливі миті;
Все мені — тягар пекучий, все мені — жалі неситі,
І ніщо мене не втішить, скільки житиму на світі".
Відказала діва: "Сміло я тобі промовлю, тато,-
Нащо ремствуєш на бога і на долю так затято?
Скаржишся в журбі на того, що нам щастя дав багато,
Той не вчинить зла, хто діє завше добре, мудро й свято.
Ось така моя порада: ти — владика всіх владик
І твої безмежні землі, їх не зміряти й за рік.
Надішли ж збирати вісті ти гінців у кожен бік,
Скоро знатимеш: чи привид стрівся вам, чи чоловік.
Як людиною був лицар, що мандрує по землі,-
Десь його таки ж побачать: в місті, в полі, на селі.
А як ні — то був диявол, що лукавства чинить злі.
Так покинь же вболівання, кинь же смутки та жалі!"
Кличе цар гінців і каже йти в держави кожен край, їм велить:
"Пильнуй невпинно і часу не зволікай,-
Все зроби, щоб одшукався той мандрований силай.
Де не зможеш буть — листовно там наказа надсилай".
Посланці пішли, ходили, цілий рік бродили скрізь,
Виглядали, обшукали шир долин, нагірну вись,
Та ніхто його не бачив, мов сховався він кудись.
Марно змучившись, додому спохмурніло подались.
Повіщають: "Обходили ми простори всіх безмеж,
Не знайшли того тужливця, марно змучились од стеж,
І нема людей на світі, що його стрівали б теж.
Ми тобі не прислужились.