Визволення - Сторінка 57

Лінгард вийшов на палубу ще до того, як м-с Треверс прокинулась з мокрим од сліз лицем. Матроси кілька годин тому вернулись з похорону, і вся команда брига спала, крім двох вахтових, та й вони, коли вийшов Лінгард, тихо пішли з корми. Лінгард сперся на бильця й поринув у сумні спогади минулого. Привиддя літали в повітрі, докоряючи йому не звичайною мовою смертних, а тихими риданнями, тяжкими зітханнями й сумними рухами. Коли він отямився й глянув навколо, вони всі зникли, крім однієї темної постаті, мовчазної й непорушної. Лінгард з прихованим жахом глянув на неї.

— Хто це?—тривожно спитав. Тінь підійшла.

— Це тільки я, сер,— сказав Картер. Він звелів розбудити себе, як тільки капітан вийде на палубу.

— О, вже так пізно,— промовив Лінгард і трохи збентежився. Він попрохав Картера приготувати човна і, коли той незабаром сказав, що все готове, відповів "добре", але стояв, спершись на бильця.

— Даруйте, сер,— звернувся Картер, трохи помовчавши,— далеко їдете?

— Ні, тільки хочу поїхати на мілину. Картер вклонився.

— Сер, там немає жодної душі,— сказав він тихо.

— Я знаю,— промурмотів Лінгард.

— Але я певний,— напосідав Картер.— Останніх жінок і дітей забрали сампани, що привезли нас і панів з яхти.

Він пройшов з Лінгардом по трапу і слухав його наказів.

— Як розвидниться настільки, що видно буде прапори, дайте яхті гасло підіймати вітрила і налагодити коротку кодолу. Коли ж вони забаряться, дайте їм сліпий набій, м-р Картер. Я не допущу безглуздого вагання. Якщо вони не підуть з доброї волі, то, присягаюсь небом, я вижену їх. Я ще господар тут.

Гнітюче почуття безмежності, тривоги й порожнечі вражають того, хто ходить по замілині вночі. Це почуття вжахнуло м-с Треверс. Світ їй здавався безмежною плисковатою тінню, непорушною й облудною. І от з півдня, на зоряному тлі, м-с Треверс побачила самотню людину, що здавалась їй величезною. Цей велетень з'явився на тлі сузір'я. Наближаючись, він ще досягав ясних зірок, але вже меншав до розмірів звичайної людини, хоч ще жахав своїм зловісним, мовчазним виглядом.

М-с Треверс поспішила заговорити.

— Ви кликали мене, і я прийшла. Маю надію, ви не жалкуєте, що я послухалась.

Лінгард підійшов зовсім близько, трохи нахилився і став пильно дивитися в її обличчя. Перший світанок холодним сяйвом освітив небо над Берегом Притулку.

М-с Треверс не одвернулась.

— Ви дивитесь, чи немає в мені якоїсь зміни? Ні, ви не побачите її. Тепер я знаю, що не змінилась би, хоч би й хотіла. Я зроблена з дуже твердої глини.

— Я вперше дивлюсь на вас,— промовив Лінгард.— Раніш я не міг глянути на вас як слід. Було занадто багато речей, думок, людей. Ні, я не бачив вас раніш. Але тепер цей світ умер.

Він взяв її за плечі і наблизив своє лице до неї. Вона не ворухнулась.

— Так, світ умер,— погодилась вона.— Дивіться досхочу. Уже недовго вам дивитись.

Він зразу випустив її, неначе вона вдарила його. Холодний білий світ тропічного світанку осяяв небо і безмежну просторінь води, що теж мала вигляд холодної й нерухомої.

— Візьміть мене під руку,— сказав Лінгард.

Вона скорилась, і, повернувшись спиною до кораблів, вони пішли. Та не пройшли і кілька кроків, як м-с Треверс побачила довгастий горбик. Вона добре знала цю частину замілини, бо щовечора проходжала тут із своїм чоловіком та д'Алькасером; це було ще тоді, як яхта сіла на мілину і послала свої човни по допомогу. Та цього пагорка вона не бачила раніш. Лінгард спинився й сумно подививсь на нього. Вона до болю стисла його руку, щоб очутити, і спитала:

— Що Це?

— Могила,— тихо сказав Лінгард, втупивши очі у піщаний горбик.— Сьогодні вночі його відвезли з корабля. Дивно,— замислено казав він далі,— як багато може містити в собі могила лише з одною людиною. Йому доручено переказати — "забудь усе".

— Ні, ні, ніколи,— прошепотіла м-с Треверс.— Краще б лишилась я на "Еммі"... Там у вас був той божевільний,— враз скрикнула вона.

Вони пішли. Лінгард дивився на м-с Треверс, що спиралась на його руку.

— Не знаю, хто з нас двох був божевільний,— сказав

він.

— А я дивуюсь, як ви можете дивитися на мене,— прошепотіла вона.

Лінгард знову заговорив:

— Я мусив бачити вас ще раз.

— Цей жахливий Йоргенсон,— прошепотіла м-с Треверс сама до себе.

— Ні, ні, перш ніж покинути, він здав мене на мою долю.

М-с Треверс витягла руку, і Лінгард, спинившись, довго мовчки дививсь на неї.

— Я не могла одмовитись од зустрічі з вами,— врешті сказала м-с Треверс.— Ні в чому не могла відмовити вам. Усі права на вашому боці, й мені байдуже, що ви зі мною зробите чи скажете. Тільки дивуюсь я з своєї сміливості, коли подумаю про зізнання, що мушу зробити.— Вона підійшла, поклала руку йому на плече і з запалом промовила:— Я тремтіла від одної думки, що стрінусь з вами. А тепер ви мусите вислухати мене.

— Ні слова не кажіть,— спокійно мовив Лінгард, не відвертаючи очей.— Я уже знаю.

— Це неймовірно,— скрикнула вона, і рука зсунулась з його плеча.— Чом ви не кинули мене у море?—жагуче мовила.— Нащо так жити, ненавидячи себе?

— Ні, ви не повинні так казати — із острахом промовив він.— Ви мусили давно вже зрозуміти, що хоч би й віддали мені цей перстень, то було б ні до чого.

— Як мені вірити цьому? Ні, ні! Занадто ви великодушні, щоб прикидатись. Та я не варта цього. Може, ви думаєте, що я каюсь перед вами? Ні. Це, мабуть, розпач. Ви все знали... а втім хотіли ще раз глянути на мене.

— Я ж казав вам, що раніше я вас не бачив,— одноманітно сказав Лінгард.— Тільки, коли довідався, що то вам дали персня, відчув, що ви існуєте для мене. Як міг я знати раніш, чи це ненависть, чи любов між нас? Ненависть...

Любов... Як може це стосуватись вас? Для мене ви навіть дужча, ніж сама смерть, бо тепер бачу, що доки житиму, ви не вмрете.

Вони стояли одне проти одного, на південному кінці мілини, немов пливучи в одкритому морі. Пагорок, нанесений вітрами, закривав од них щогли обох кораблів, а світанок тільки збільшував непереможне почуття їхньої самотності в цьому жахливо-спокійному світі. М-с Треверс закрила рукою очі й одвернулась.

Лінгард додав:

— Це все.

М-с Треверс спустила руку і пішла назад. Лінгард ступав за нею по краю мілини. Смуга жовтогарячого світанку з'явилася над Берегом Притулку і швидко розлилася золотом навколо. Коли м-с Треверс проминула Джаффі-рову могилу, оглянувшись, помітила, що була сама. Лінгард лишив її. Вона побачила, що він сидів біля могили, зігнутий, немов скорившись непереможному покликові великих привидів, які оточували могилу вірного посланця. Затуливши рукою очі, м-с Тверес пильно дивилась на цю непорушну людину. Та він не ворухнувся, навіть не підійняв голови. Усе скінчилось. Він покінчив з нею. Вона трохи пождала й помалу пішла далі.

Шоу, що був тепер за другого помічника на яхті, приїхав човном з матросом, щоб узяти м-с Треверс. Він дивився на неї, як сич, бо не міг зрозуміти, чому леді опинилась на замілині до сходу сонця. Якби навіть вона крадькома поїхала з яхти вночі, то не могла б прислати назад порожнього човна. Шоу це здавалось до деякої міри непристойним чудом.

Д'Алькасер поспішив до сходів. Коли вони зустрілись, м-с Треверс сказала:

— Ви мали рацію: я повернулась.— А потім, засміявшись (це боляче вразило д'Алькасера), додала:—Мартін теж був правий. Це абсолютно не мало ніякого значення.

Вона пішла до гакаборту, а д'Алькасер за нею, тривожно дивлячись на її бліде обличчя, нервові рухи, бо вона, хапаючись, шукала щось на грудях. Він стримано чекав, а м-с Треверс, повернувшись, нараз простягла на руці товстий золотий перстень із смарагдом.

— Дивіться, д'Алькасер, оце та річ, що про неї питала я у вас поради. Це символ смертної години, заклик у найрішучішу хвилину. Та він сказав, що все рівно було б ні до чого! Він найвеликодушніший з усіх, і борг заплачено вже до останнього цента. Він покінчив зо мною. Найвеликодушніший... Але на тій мілині є могила; там, біля неї, лишився він сидіти і, коли я пішла, навіть не глянув на прощання. Не глянув! Мені лишилась тільки оця річ. Мертвий талісман.

Нервовим рухом вона шпурнула перстень через борт і, попросивши д'Алькасера: —Постійте тут і подивіться, щоб до нас ніхто не підійшов,— нервово заридала, повернувшись до нього спиною.

Лінгард вернувся на бриг, і після полудня "Блискавка" рушила, ведучи за собою яхту в лабіринті мілин. Лінгард був на палубі, але не кинув жодного погляду на судно, що йшло за бригом. Коли обидва кораблі вийшли на широке море, він спустився вниз, сказавши Картеру:

— Ви знаєте, що робити?

— Так, сер,— промовив Картер.

Коли капітан пішов з палуби, Картер наказав прибрати грот-марсель. "Блискавка" затрималась, і яхта близько пропливла повз бриг своїм широким кілем, тримаючись курсу. М-с Треверс стояла на кормі, схопившись обома руками за бильця. її білий капелюх загнувся, а спідниця розвівалась од вітру. Д'Алькасер чемно махнув рукою. Картер здійняв картуз.

Він ще довго ходив мірними кроками по кормі з біноклем у руці. Врешті поклав бінокля, глянув на карту й підійшов до люка.

— Уже не видно її, сер,— звернувся він. Внизу було зовсім тихо. Картер сказав: — Ви ж наказали повідомити вас, коли яхта зникне з очей.

Уважно прислухаючись, Картер почув стриманий сточ гін, і стомлений голос промовив:

— Добре, я йду.

Коли Лінгард вийшов на корму, море вже вкрилося вечірнім пурпуром. Мілини з східного боку сталево блищали вздовж темного берега. Лінгард, згорнувши руки, дивився на море. Картер підійшов до нього і спокійно сказав:

— Течія повернулась, і скоро насунеться ніч. Чи не краще відійти нам далі від цих мілин, сер?

Лінгард не ворухнувся.

— Так. Ніч насувається. Розпустіть грот-марсель, м-р Картер,— сказав він і знов замовк, пильно дивлячись

на південь, звідки крадькома плазували тіні до заходу сонця.

Картер негайно підійшов до Лінгарда.

— Бриг узяв хід, сер,— мовив застережливо. Лінгард збудився і затремтів, як тремтить дерево, вириваючись з корінням.

— Який курс мала яхта, коли ви бачили її востаннє? — спитав він.

— Південний,— відповів Картер.— Якого курсу, сер, накажете триматися вночі?

Уста Лінгарда тремтіли, та голос був спокійний.

— Правте на північ,— кинув він.