Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 2

Коли люди готувалися до останньої битви з силами Ангмарського чаклуна, гобіти відіслали до Форносту загін лучників, але навіть цей факт не зберігся у споминах людських. Сталося так, що та війна призвела Північне королівство до руїни, тому відтоді гобіти почали самі порядкувати на своїй землі: вони обрали голову, або Тана, з найстаріших мешканців, і його влада прийшла на зміну королівській. Упродовж наступного тисячоліття війни мало турбували їх; гобіти процвітали та примножували рід після Чорної Моровиці у 37 р. Гоб., доки не настала Довга Зима, а за нею — голод. Гинули тоді гобіти тисячами, але роки Недороду (1158-1160) встигли відійти в небуття до часу, коли починається наша історія, і гобіти знов звикли до заможності. Земля була щедра й добра; колись, ще до появи гобітів, люди ретельно обробляли її, там існували ферми, там простягались королівські поля та виноградники. Гобітам дісталася ця земля вже занедбана, але вони спромоглися відродити її. [13]

На сорок ліг простягнулася Гобітанія від Далеких Пагорбів до Брендівіни, та на п'ятсот — від північних боліт до багнищ на півдні. Гобіти звали свою країну просто Краєм; вони трималися сукупно завдяки владі Тана та діловим стосункам. У цьому добре облаштованому куточку вони займалися своїми справами — жили, все менше й менше цікавлячись світом, де коїлися незрозумілі речі, й нарешті дійшли до думки, що спокій та достаток — це щось цілком звичайне у Середземні, невід'ємне право усіх доброчесних племен. Вони забули — або не згадували — про тих, хто захищав їх, тих, чиїми зусиллями підтримувався тривалий мир у Гобітанїї. Вони були під охороною, але забули про це.

Ніколи гобіти не бували войовничими, не знали, що таке чвари. Звісно, у давнину доводилось їм битися, щоб відстояти своє життя у жорстокому світі; але вже до часів Більбо все це стало надбанням розділу давньої історії. Останню битву до початку нашої розповіді — та й взагалі єдину у межах Гобітанїї — не пам'ятали навіть старожили: 1147 р. Гоб. Бандобрас Бикорик бився на Зелених Ланах з бандою орків. З тої пори навіть клімат пом'якшав, і вовки, що колись забрідали з півночі взимку, коли холодно й багато снігу, зробилися просто казкою, яку дітям оповідають дідусі. Тому, хоч у Гобітанії можна було надибати зброю, використовували її переважно для оздоблення стін чи поличок над камінами, або ж демонстрували у музеї, у Великих Норах, що мав назву "Дім метомів" (усе, що гобіти вже не могли використати, але не хотіли викидати, вони позначали слівцем "метом"). Метоми швидко накопичувались у їхніх оселях, і багато подарунків, що переходили з рук у руки, були саме того ґатунку.

Втім, мир та спокій, як не дивно, не розніжили цього маленького народу. Залякати або вбити гобіта було зовсім не легко; може, вони саме тому так невтомно насолоджувалися затишком і заможністю, що при необхідності могли обійтися без них. Вони зносили брутальне поводження, прикрощі й тягар далекої дороги з упертістю, що вражала тих хто помічав тільки їхні огрядні черевця і товстенькі щічки. Вони рідко сварилися, а про вбивство живих істот, навіть заради полювання, і мови не могло бути, але у разі потреби вміли постояти за себе і не забули, як користатися зброєю. Маючи тверду руку та влучне око, вони вправно стріляли з лука, а коли гобіт підбирав на землі [14] камінець, будь-який звір, що прокрався до двору, знав: треба чимдуж утікати.

Спочатку всі гобіти жили в норах, — у всякому разі, так вони вважали, — та й тепер найліпше почувалися під землею. Але з часом довелось їм навчитися будувати звичайні будинки. По суті, за часів Більбо у Краї дотримувалися старих звичаїв тільки найзаможніші та найбідніші з гобітів. Незаможні мешкали у справжніх норах, з однісіньким віконцем або й зовсім без вікон, а багаті володіли розкішними, доглянутими підземними хоромами, що ледь скидалися на старовинні нори. Але зручне місце для тих довгих, розгалужених тунелів (сміалів, як вони звалися) не можна було віднайти абиде, і по мірі того, як плем'я гобітів росло й селилося всюди, вони стали будувати свої оселі на рівнинах та уздовж річок на поверхні землі. А потім уже й на пагористих місцинах, наприклад у Гобітоні, або у Ласому Дворі, або у головному місті Краю, Великих Норах на Білому Узгір'ї, з'явилась тьма-тьмуща будинків із дерева, цегли або каменю. Найчастіше такі споруди зводили мірошники, ковалі, канатники та теслярі — вони ж бо влаштовували собі окремі майстерні або повітки ще за часів норокопання.

Будувати кам'яні ферми та стодоли вперше призвичаїлись, буцімто, в області Топлінь, що лежить нижче по Брендівіні, у Східній чверті. Тамтешні мешканці були рослі, а у вологу погоду взували гном'ячі чоботи. Але вони, мабуть, походили від Стурсів: це підтверджувалось рідкою порістю, що вони мали на підборідді, бо ж Хутроноги та Ясноголові борід зроду не носили.

Можливо, що вміння будувати, як і решту ремесел, гобіти перейняли у дунаданів, але могли навчитися також безпосередньо від ельфів, котрі з давніх-давен були вчителями людей. Бо ельфи Високого роду тоді ще не покинули Середзем'я і Жили у Срібній Гавані далеко на заході та в інших місцях неподалік від Гобітанії. Три ельфійські башти бозна-відколи стояли на Баштовому Узгір'ї, на західному кордоні Краю. Місячними ночами їх було видно здалека. Найвища стояла на самотньому високому пагорбі, оддалік від усіх. Жителі Західної чверті розповідали, що з верхівки тієї башти можна побачити море, але невідомо, чи наважився хто-небудь з гобітів видертися на неї. Насправді лиш поодинокі гобіти бачили море і плавали по ньому, а ще менше було таких, хто повертався, щоб про це повідати. [15]

Більшість гобітів відчували недовіру навіть до малих річок, і мало хто з них умів плавати. Що далі, то рідше спілкувались гобіти з ельфами, почали їх боятися, не довіряли тим, хто з ними дружив; Море стало для них страхітливим словом, знаком смерті, і нарешті вони відвернулись від західних горбів.

Але хоч би від кого взяли гобіти свою майстерність, будували вони на свій лад. Башти їх не цікавили, їхні будівлі були довгі, приземкуваті й зручні. Старовинні будинки нагадували "сміали": вкриті соломою чи очеретом, обкладені дерном, з опуклими стінками. Але згодом вони багато чого вдосконалили, дещо запозичили у гномів, а дещо винайшли самостійно. Тільки вікна і двері — однаково круглі — залишились на згадку про незвичайне походження гобітанської архітектури.

У будинках та норах гобітів мешкали великі родини. (У цьому відношенні Більбо та Фродо Торбинси, що зосталися холостяками, були винятком, утім, вони й у багатьох інших відношеннях проявляли своєрідність, скажімо, у дружбі з ельфами.) Інколи кілька поколінь родичів (як у Туків з Величезних Сміалів або у Брендібоків) мешкали майже у повній злагоді в єдиній, від дідів-прадідів успадкованій та розбудованій з часом оселі. Усі гобіти, так чи інакше, не цуралися родинних зв'язків і люб'язно ставилися до родичів. Вони креслили хитромудрі дерева родоводів з безліччю гілок. Коли маєш справу з гобітами, треба обов'язково пам'ятати, хто кому ким доводиться та з якого коліна. У цій книзі неможливо навести такий родовід, щоб були перелічені принаймні найголовніші представники основних родин того часу. Генеалогічні додатки до Червоної Книги Західного Краю складають окрему чималеньку книгу, і всім, окрім гобітів, вони здаються занадто нудними. А гобітів це захоплювало, бо над усе вони цінували точність; вони любили читати такі книги, де все їм хоч і відомо здавна, зате викладено ясно та зрозуміло.

2. ПРО ЗІЛЛЯ ДЛЯ ЛЮЛЬОК

Давним-давно мали гобіти ще одну дивовижну звичку: вони полюбляли вдихати дим від покладеного у люльку сушеного листя якоїсь трави, що звалася "люльковим зіллям", очевидно, різновиду "Nicotiana". Звідки гобіти набралися того дивного звичаю, так і зосталося нерозгаданою [16] таємницею. Всі відомості про це, що існували у давні часи, зібрав Меріадок Брендібок, який потім став Господарем Забрендії, а оскільки й сам він, і тютюн з Південної чверті відіграють неабияку роль в історії, пропонованій читачеві, то буде слушно процитувати уривок з його твору "Трави та зілля Гобітанії":

"Куріння люльок, — пише він, — це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати своїм споконвічним винаходом. Коли гобіти почали курити, невідомо, але нема таких легенд чи родинних переказів, де б не згадувалось куріння. Упродовж багатьох століть гобіти курили різні трави, міцніші і слабкіші. Але усі фахівці згодні з тим, що вирощувати листя для люльок на своїх ланах перший почав Тобольд Люлькас з Довгонора у Південній чверті за часів Ізенгрима Другого, десь 1070 р. Гоб. Дотепер найкращий тютюн виробляють у тій же місцевості, особливо сорти "Довгонорський лист", "Старий Тобі" та "Південна зоря".

Як саме старий Тобі надибав цю рослину, теж невідомо, бо він до самої смерті так цього секрету і не розкрив. Він був добре обізнаний у травах, але мандрувати не любив. Кажуть, що змолоду він частенько навідувався до Бригори, але більше нікуди не ходив. Можливо, саме там він знайшов ту рослину, дикий різновид якої ще й досі буяє на південному схилі гори Бри. Тамтешні гобіти стверджують, нібито вони перші почали вживати його для куріння, їм взагалі притаманний такий настрій, що вони у всьому випереджають гобітів Краю (вони й досі звуть його "своєю колонією"), але цього разу вони, здається, не помиляються. Нема ніякого сумніву, що власне з Бригори звичай куріння справжнього тютюну розповсюдився протягом віків серед гномів, Слідопитів, магів та інших мандрівників, які з'являлися на цьому дивному перехресті доріг. Таким чином, джерелом та центром цього мистецтва слід уважати старовинний заїзд "Грайливого поні", який з незапам'ятних часів утримує родина Барбарисів.

Утім, спостереження, які я зробив під час численних подорожей на південь, свідчать, що ця рослина все ж таки не властива нашій місцевості, а завезена з пониззя Андуїна, куди спершу потрапило, певно, з-за Моря, разом з нуменорцями. Вона рясно росте у Гондорі — там вона висока та буйна, не те що на півночі, де квітне лише у теплих, захищених од вітру місцях, подібних до Довгоноpa. [17] Люди Гондору звуть її "духмяний гален" і цінують лише за пахощі квіток.