Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 5
- Джон Толкін -— "Штовхнула, шубовснули!" Не знаєш нічого, а туди ж, базікаєш! Човни — річ підступна, навіть без якогось там штовхання загинути можна. Так чи інакше, пан Фродо залишився сиротою, викинуло його, так би мовити, на берег до Брендібоків. То він і виріс у Брендідарі, а там, щоб ви знали, справжній мурашник: старий Горбадок менше ніж двісті родичів при собі не тримав. Пан Більбо добре діло зробив, що узяв парубка до [29] себе, пожити в порядному товаристві. Зате тим Кошелям це було як ніж гострий: вони ж бо гострили зуби на Торбу, ще коли Більбо запропастився. І ось він зненацька заявляється й випроваджує їх геть, а далі живе собі й живе, і зовсім, нівроку, не старіє! Тепер до того ж знайшовся спадкоємець, усі папірці понаписувані як годиться. Не увійдуть Кошелі до покоїв Торби, так їм і треба!
— Там, кажуть, чималенька сума прихована, у підземеллі, — зауважив якийсь відвідувач, що приїхав у своїх справах з Великих Hop у Західній чверті. — Геть чисто усюди скрині з сріблом, та золотом, та діамантами... Так я чув.
— Ну, то значить, що пан чув більше за мене, — обурився Дід. — Відносно діамантів нічого не знаю. Пан Більбо досить заможний, це так, але підземель у нього ніяких нема. Сам бачив, як він повернувся додому, ще парубком був, десь літ шістдесят тому — саме я став за учня при Норчику (він моєму батькові брат у других). Коли розпродаж почався, звелів він мені відганяти народ, щоб не потоптали сад, не сплюндрували. Та ось у самий розпал під'їжджає Більбо, на поні, з грубезним таким лантухом і двома скринями. Ясна річ, там були різні скарби з чужодальніх країн — десь там, кажуть, золоті гори стоять. Але підземелля тим наповнити не вистачило б. Спитали б краще в мого молодшого, бо ж він у Торбі всі ходи й виходи знає. А щодо оповідей про давнину, то його від Більбо відірвати годі. Більбо його також грамоті навчив, так просто, нічого поганого на думці не маючи, розумієте? Сподіваюся, хлопець це якось переживе. "Ельфи та дракони! — кажу йому. — А як на мене, то ліпше капуста з картоплею. То й ти не лізь у панські справи, бо виростеш, як кіт навсидячки!" Так ось учу його, та й інших можу повчити, — додав він, зиркнувши скоса на приїжджого та на мірошника.
А все ж таки Дід не переконав слухачів. Надто вже міцно засіли легенди про багатство Більбо у головах молодшого покоління.
— Хай що він там привіз, але ж відтоді напевно додав дещо, — вперто вів своєї мірошник. — Дім свій часто покидає. А хто до нього ходить? Самі чужинці: то гноми вночі причалапають, то старий чаклун Гандальф, а то й взагалі невідомо хто. Базікайте що хочете, Діду, але Торба-на-Кручі — дивне місце, а господарі його ще дивніші! [30]
— Це ти можеш, Піскуне, молоти язиком, чого сам в тямки не візьмеш, — буркнув Ґемджи, відчуваючи до мірошника ще більшу неприязнь, ніж досі. — Якщо вони дивні, то, значить, в нашій окрузі на дивноту недорід. Та тутечки тільки поглянь — такі дивні знайдуться, що й не здогадаються пригостити сусіда пінтою пива, хоч він живе у норі з золотим денцем. А в Торбі знають, як належить поводитися. Сем каже, до гулянки усіх запросять, і подарунки будуть, не пізніше цього самого місяця, аж ніяк не інакше!
І ось настав цей самий місяць — вересень. Погода стояла як на замовлення. За пару днів по тому поповзла чутка, мабуть, від добре обізнаного Сема, що готується феєрверк, так-так, саме феєрверк, якого не бачили в Гобітанії років сто, ще з того часу, як помер Старий Тук.
Час минав, великий день наближався. Якось увечері чудернацький візок з незрозумілою поклажею прокотився по Гобітону й зупинився під Торбою-на-Кручі. Здивовані гобіти вискакували з домівок, де вже заходилися світити лампи, щоб подивитись на нього. З фургона вилізли гноми з довгими бородами, у каптурах, насунутих на очі. Кілька гномів так і залишилися у Торбі. В середині вересня з боку Брендівіни повз Поріччя проїхав ще один візок; правив ним дивного вигляду старий у високому синьому капелюсі, довгому плащі та сріблястому шарфі. В нього були довга біла борода та кущуваті брови, що сягали врівень з крисами капелюха. Дітлахи-гобітенята бігли за візком по всьому селищу нагору до Кручі; вони здогадалися, що це прибули ракети для феєрверка. Біля парадного ґанку Більбо старий заходився вивантажувати великі низки вертушок найрізноманітніших видів та форм, а ще кожна мала ярлик з руною "Г" та ельфійським знаком:
То були, звичайно, Гандальфові знаки, бо старий цей і був Гандальф-чарівник, уславлений у Гобітанії саме завдяки своєму мистецтву робити чудеса з вогню та диму. Інші його заняття були куди складніші та небезпечніші, але малий народ Краю про це нічого не знав. Для них він став ще одною принадою свята. Тому-то так і раділи гобітенята. "Де знаки, там чарівники!" — гукали вони, а Гандальф посміхався [31] до них. Вони вже бачили його раніше, хоча чарівник зрідка навідувався до Краю й ніколи надовго не затримувався; але ні діти, ні навіть найстарезніші старожили не бачили вогняної потіхи — вона залишилась лише у переказах.
Більбо з гномами допомогли старому впоратися з розвантаженням. Коли все скінчили, Більбо роздав кожному малюкові по грошику, але жодної вертушки чи хлопавки вони, на великий жаль зівак, не одержали.
— Біжіть собі! — промовив до них Гандальф. — Усього матимете досхочу — але у свій час.
По тому вони з Більбо увійшли в оселю, і двері за ними зачинилися. Гобітенята ще хвилинку покліпали очима на двері, а потім пішли, відчуваючи, що до гулянки не доживуть.
А Більбо з Гандальфом сиділи біля прочиненого вікна у маленькій кімнаті вікнами на захід. Стояв тихий, ясний полудень. Садочок ряснів квітами; були там ротики, соняшники, а настурції, що вилися по стінах будинку, зазирали у круглі віконця.
— Надзвичайний у тебе садок! — мовив Гандальф.
— Авжеж! Я його дуже люблю — більше ніж увесь старий добрий Край. А все ж таки мені потрібен відпочинок.
— Отже, ти насправді зібрався...
— Так. Я це вирішив уже кілька місяців тому і не передумав.
— Ото й добре! Тоді годі й говорити про це. Дотримуйся лише плану, не відступай ні на крок, і все обернеться на краще і для тебе, і для нас усіх.
— Якби ж так! Принаймні, хоч порозважаюсь у четвер. Я хочу трохи пожартувати...
— От тільки чи буде смішно? — промурмотів Гандальф, хитаючи головою.
— Побачимо! — відповів Більбо.
Вранці прикотили нові фургони, потім ще, та ще; навкруги почали невдоволено бурчати: "своїх забули", але протягом того ж тижня з Торби дощем посипалися замовлення на харчі, на посуд та на найрозкішніші речі, які тільки можна знайти у Гобітоні, Поріччі та усій чверті. Хвилювання зростало. Народ викреслював дні з календарів, і в кожному куточку нетерпляче чекали на листоношу: коли ж це надійде запрошення? [32]
І запрошення не забарилися; поштова контора у Гобітоні весь тиждень була переобтяжена, а в Поріччі пошту й зовсім завалили кучугурами листів, отож довелося кликати на допомогу добровольців. Нескінченною вервечкою снували листоноші по дорозі на Кручу, доставляючи чемні відповіді, усі одного й того ж змісту: "Дякую, неодмінно завітаю."
На воротях Торби-на-Кручі повісили табличку: "Входити тільки у справах Бенкету", але навіть тих, у кого знаходилася справа (або хто зумів її вигадати), не дуже й пускали. Більбо був зайнятий: писав запрошення, читав відповіді, пакував подарунки, а ще готував щось для себе. А після приїзду Гандальфа він взагалі ховався від усіх,
Одного ранку гобіти дізналися, що на великій галявині на південь від воріт садиби вкопують жердини й тягнуть канати для шатрів та павільйонів. В укосі пагорба зробили новий хід до дороги та поставили високі білі ворота. Три родини з Торбиною узвозу, що огинав ту галявину, відразу потрапили у центр загальної уваги та заздрощів. Дядечко Гемджи тепер уже й для годиться не працював у саду.
Почали ставити намети. Один павільйон, найбільший, збудували таким чином, що високе дерево, яке росло посеред галявини, опинилося у середині, ближче до того кінця, де мав стояти головний стіл. На гілках дерева порозвішували ліхтарики. Ще цікавіша (на думку гобітів) була простора кухня просто неба у північному кутку галявини. Юрба куховарів із заїздів та трактирів на багато миль навкруги прибула на допомогу гномам та іншим іноземцям, що оселилися у Торбі-на-Кручі. Збудження досягло краю" і ось тоді зіпсувалася погода.
Це було у середу, напередодні Бенкету. Небо затягли хмари, усі збентежилися. Але нарешті зайнявся світ славетної днини 22-го вересня, зійшло сонце, хмари розтанули, прапори затріпотіли, і розваги почались.
Більбо Торбинс стримано назвав те "гулянкою", насправді ж то був, як то кажуть, "бенкет на всю губу". Запросили майже всіх, хто мешкав поблизу, а якщо когось, може, випадково забули, ті й самі з'явилися, ніскілечки не образившись. Були гості з інших чвертей Краю та навіть із-за кордону. Більбо особисто вітав усіх (і тих, кого запросив, і котрі самі прийшли) біля нових білих воріт і кожному вручав подарунок, а дехто ухитрився вислизнути у дальню хвіртку, знов пристати до черги та одержати вдруге подарунок. У гобітів є звичай обдаровувати гостей на [33]своїх днях народження, може, не з такою щедротою, як Більбо, але взагалі звичай непоганий. Адже і в Гобітоні, і в Поріччі щодня хтось та народжувався, тому кожен міг розраховувати щонайменше на один подарунок бодай раз на тиждень. їм це ніколи не набридало.
З нагоди подвійного свята подарунки було дібрано відмінні. Гобітенята до того були в захваті, що навіть не відразу згадали про частування. Вони одержали іграшки досі небачені, усі дуже гарні, а то й зовсім чарівні. Більбо замовив їх заздалегідь, ще торік, а деякі привезли з-за гір, з Дейлу — ті були виготовлені гномами.
Коли усі гості з подарунками зібралися на лузі, пішли пісні, музика, танці та, само собою, наїдки й напої. Вважалося, що гостей запросили на сніданок, полудень та обід (чи вечерю). Отож усі вчасно тричі сідали разом до столів та їли гуртом. Але у проміжках теж їли й пили нарізно, хто де, з одинадцятої ранку та до пів на сьому, поки не почався феєрверк.
Тут вже про успіх подбав Гандальф. Усе, що привіз: штучні ракети, розсипні вогні, особливі фокуси, — він сам майстрував, та ще й запускав; втім, також подарував силу-силенну вертушок, хлопавок, іскристих зірок, і смолоскипів, і гном'ячих свічок, і ельфійських квіток, і орочого громобою, і все це було надзвичайне.