Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 3

Звідти гален Зеленим трактом дістався далеко за багато століть, які відділяють часи Еленділа від наших днів. Але навіть дунадани Гондору не заперечують, що саме гобіти першими вжили його для куріння, навіть маги до того не додумались. Але один маг, з яким я був близько знайомий, давним-давно навчився цьому мистецтву і досяг у ньому такої ж майстерності, як у всіх справах, до яких брався.

3. ПРО ВПОРЯДКУВАННЯ КРАЮ

Гобітанія поділяється на чотири частини, або чверті, про які вже йшлося вище: Північну, Південну, Східну та Західну. Кожну з них поділено на повіти, які часто звуться за іменами тих старовинних родів, що колись переважали там у чисельності, хоча до початку нашої історії населення вже геть перемішалося. Щоправда, рід Туків усе ще тримався давніх земель, але інші, як Торбинси та Мудрінси, давно вже розселилися кому як заманеться. Крім чвертей, були ще дві Закраїни, Східна (Забрендія) та Західна, що приєдналися до Краю у 1462 р. Гоб.

Ніякого "уряду" Гобітанія не мала; родини самі давали лад своїм справам. Час вони витрачали переважно на те, щоб виростити їжу, а потім з'їсти.

В інших справах вони були здебільшого великодушні й не жадібні, на чуже не зазіхали, отож маєтки, ферми, майстерні та крамниці зоставались незмінними з покоління в покоління.

Зрозуміло, що зберігались також давні традиції шанування короля з Форноста, або Північного Оплоту, як його називали, на північ від Гобітанії. Короля не було вже майже тисячу років, і навіть руїни його столиці давно заросли травою. Але гобіти, як і раніш, казали іноді про дикі та злі створіння (на зразок тролів), що вони "й не чули про короля". Бо вважали вони, що усі закони, якими користувалися, були складені завдяки мудрості королів, отож, додержувалися їх добровільно: адже то були Статути, прадавні й справедливі.

Треба зауважити, що рід Туків довгий час утримував провідне становище, бо кілька століть тому посада Тана перейшла до них від Брендібоків, і відтоді найстарший з Туків завжди носив цей титул. Уважалося, що Тан очолює [18] гобітанські збори, або віча, а також ополчення; але ж і те, й інше збиралося лише в разі небезпеки, а того вже давно не траплялось, тому звання Тана зробилося просто почесним доважком до імені. Проте родина Туків не втратила особливої пошани, бо залишалася численною та заможною, і у кожному поколінні її з'являлися на світ особи вольового характеру, з незвичними повадками та неспокійною вдачею. Остання риса, відверто кажучи, зовсім не викликала захвату у громади, але її ще могли вибачити (тим, хто був заможніший).

Єдиною насправді посадовою особою був бургомістр Великих Hop та цілого Краю, котрого обирали що сім років під час Вільного Ярмарку на Білому Нагір'ї у день Лайта, або Маківки літа. Одним з найважливіших його обов'язків було головувати на бенкетах у святкові дні, яких гобіти мали задосить. Але йому ж належали також посади Головного Поштмейстера та начальника шерифства, тобто Варти Порядку. Ніякої потреби в інших службах у Гобітанії не було, а з цих двох пошта працювала найактивніше. Не всі гобіти були письменні, але якщо вже були, то невтомно вправлялися у тому вмінні, надсилаючи безліч листів до друзів (та декількох обраних родичів), що мешкали на відстані, яку не вдавалося подолати під час прогулянки після обіду.

Те, що гобіти звали шерифством, ми б могли назвати поліцією, але тільки приблизно. Охоронці не носили мундирів (про таке у Гобітанії навіть не чули), єдиною їх ознакою було пірце на капелюсі; справами вони займалися скоріше такими, як наші лісники: неподобства, що їх творила звірина у лісі, більше турбували їх, аніж витівки мешканців Краю. Досить було лише дванадцятьох, щоб упоратися з внутрішніми справами, по три на кожну чверть; якщо виникала потреба "доглянути кордони", набирали скільки треба, щоб дати належну відсіч чужинцям, чи то високим, чи малим.

Коли розпочалася наша історія, кількість охоронців на кордонах помітно збільшилася. З усіх усюд надходили повідомлення та скарги на те, що підозрілі особи й тварини вештаються поблизу кордонів, а подекуди ще й лізуть через них: порядок, що існував споконвіку, очевидячки, порушувався. Щось подібне розповідалося лише у давніх переказах. Мало хто з гобітів утямив, що це — зловісне знамення; навіть Більбо не замислився, що воно передвіщає. [19]

Шістдесят років минуло відтоді, як він повернувся з пам'ятної мандрівки, він уже був застарий навіть як на гобіта (вони ж, траплялося, до ста літ доживають), але, без сумніву, ще не витратив більшої частини багатства, привезеного з далеких країв. Що то було за багатство, він нікому не обмовився, навіть Фродо, найулюбленішому племіннику, і той перстень, що колись він знайшов у мандрах, теж зберігався потай від усіх.

4. ПРО ЗНАХІДКУ ПЕРСНЯ

У книзі "Гобіт" розповідається про те, як одного дня до дверей Більбо підійшли чарівник Гандальф Сірий та тринадцятеро гномів; то був сам Торін Дубощит, нащадок королів, і дванадцять його товаришів по вигнанню. Разом з ними Більбо вирушив, несподівано для себе самого, квітневого ранку 1341 р. Гоб., здобувати великий скарб, спадок томських королів під Самотньою Горою. Наприкінці походу відбулася Битва П'яти Військ, загинув Торін, знищений був дракон, і ще багато здійснено героїчних вчинків, але нічого б не збереглось у пам'яті поколінь, якби не одна непримітна подія. Коли мандрівники, що потрапили у засідку орків на перевалі Імлистих Гір, рятуючись, кинулись навтіки, Більбо на якусь мить зостався наодинці у підземних ходах; він поповз навпомацки, без надії знайти потрібний напрямок у суцільній темряві, мимохідь намацав на дні тунелю невеличкий перстень, сунув до кишені та й забув про нього.

Шукаючи вихід, Більбо потрапив до гірських надрищ і там натрапив на Горлума, маленьку бридку потвору. Горлум з'їдав усе, що до лап потрапить, а ще він мав єдину втіху: скарб, який здобув так давно, що й сам не пам'ятав, коли: золотий перстень, який мав чарівну силу — хто одівав його на палець, ставав невидимим. Цього персня він називав своїм "золотцем", зберігав на острівці серед підземного озера та надівав лише коли йшов на полювання. Саме цей перстень знайшов Більбо, а тому Горлум не зміг відразу кинутися на нього; щоб мати час на пошуки, він придумав зіграти з Більбо в загадки, та грав, аж поки нарешті гобіт виграв. Не якась там особлива дотепність порятувала Більбо, йому просто поталанило: випадково (як це тоді здавалось) доторкнувся він до перстеника, коли [20] порпався у кишені, вигадуючи наступну загадку, і спитав зненацька: "Що ж воно таке у мене в кишені?"

Щоправда, авторитетні знавці досі міркують, уважати це просто "запитанням" чи справжньою загадкою; але всі згоджуються, що коли Горлум сприйняв це як загадку та намагався знайти відповідь, то він мав поважати правила гри. Більбо наполягав, щоб той дотримав слова й показав вихід з підземелля: але він відчував, що слизька потвора може його обдурити, хоч гра в загадки була з давніх-давен священна і тільки найлихіші створіння ризикували порушити її правила. Але протягом віків, доки Горлум вештався у пітьмі, він зашкаруб у злі й звик до підлих вчинків. Шаснувши геть від Більбо, він попрямував до свого острова за перснем — але не знайшов його. Нарешті відгадка спала на думку Горлумові, і він кинувся навздогін. Більбо біг, біг, біг, поки не сунув руку до кишені: перстень неначе сам собою надівся йому на палець, і Горлум пробіг повз гобіта, нічого не помітивши; Більбо крадькома пішов за ним, аж той привів-таки гобіта до виходу. Там Горлум зупинився, міркуючи, що краще вдіяти, а Більбо, спритно перелетівши просто над його головою, видобувся на волю. Та ворог гукав услід йому з ненавистю й відчаєм: "Злодій! Злодій! Торбинс злодій! Ми ненавидимо їх, ми їх ненавидимо навіки!"

Цікаво, що супутникам своїм Більбо оповів цю історію зовсім інакше. Нібито Горлум пообіцяв йому, якщо програє, подарувати чарівний перстень, свій "подаруночок на день народження". Але перстень кудись подівся, і Більбо здогадався, що саме його він знайшов; тому він залишив перстень собі як нагороду за чесну гру, а Горлума просто примусив показати вихід з печер. Те ж саме Більбо записав у своїх спогадах та, здається, ніколи власною рукою не змінював нічого у цьому оповіданні, навіть після того, що сталося на нараді Елронда: ця версія присутня як в оригіналі Червоної Книги, так і в декількох копіях та витягах з неї. Але існує також чимало списків, де наводиться правдива історія, обґрунтована, без сумніву, нотатками Фродо чи Семіума, котрі вивідали правду, але не хотіли нічого власноручно викреслювати з того, що понаписував старий.

Утім, Гандальф не повірив Більбо з самого початку, і той перстень розпалив його цікавість. Після довгих розпитувань [21] Гандальф урешті дізнався про все; вони ледь не посварились, але чарівникові було важливіше над усе добутись до істини. Те, що Більбо, проти власного звичаю, не сказав правди відразу, особливо його збентежило, хоч він про те й змовчав. Вигадка про "подаруночок" теж була невластива гобітові; Більбо зізнався, що на цю думку його навело бурмотіння Горлума, який усе торочив про "подаруночок на день народження". Гандальфу все це здалося підозрілим, але ще багато років він не мав змоги дійти до суті справи, як ми покажемо у цій книзі.

Подальші пригоди Більбо не варті уваги, бо ж вони всім відомі. Використавши перстень, він зумів допомогти своїм друзям, але сам перстень довго переховував у великій таємниці. Повернувшись додому, нікому не розповів про нього, крім Гандальфа та Фродо; більше ніхто у Краї, як він гадав, про той перстень не відав. Нотатки свої він дав почитати лише Фродо.

Свій меч, Жало, Більбо повісив над каміном, а чудову кольчугу, подаровану гномами з Підгорного Королівства, віддав у "Дім метомів". Але десь у скрині у Торбі-на-Кручі зберігався старий плащ з каптуром, якого він одягав у поході; а перстень, почеплений на ланцюжок, лежав у його кишені.

Більбо повернувся до Торби-на-Кручі 22-го червня 1342 р. Гоб., на 52-му році життя, і нічого особливого не траплялося у Гобітанії, аж доки він не наблизився до свого 111-го дня народження (1401 р.