Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 43

У пониззі вона дається Сріблиною. Наближаючись до Моря, вона стає потужнішою. Переправишся через неї можливо лише біля витоків, на Етенських Болотах, чи по Останньому Мосту, до якого підходить Тракт.

— А що це за друга ріка отам, далеко? — спитав Меррі. — Це Гримуча, або Бруїнен. Тракт, огинаючи узгір'я уздовж підніжжя, з'єднує міст із бродом через Бруїнен — це чималий відрізок шляху. Але про це я досі ще не думав. Спершу треба подолати міст. Дуже пощастить нам, якщо не чекає на нас там ворожа засідка.

Наступного дня, рано вранці, вони знову вийшли на дорогу. Блукач із Семом пройшли дещо уперед, але ані піших, ані кінних на тракті не зустріли. У цьому кутку, під тінню гір, нещодавно йшов дощ, на думку Блукача — два дні тому, й усі сліди змило, але з того часу-ніхто, очевидячки, тут верхи не проїжджав.

Намагаючись іти найшвидкішою ходою, вони здолали приблизно дві милі й нарешті побачили Останній Міст у кінці короткого крутого спуску. Вони з острахом очікували, що ось-ось назустріч їм виповзуть чорні постаті, але нікого не було. Блукач звелів усім сховатися у чагарях, а сам пішов на розвідку. Повернувся він швидко, мало не бігцем:

— Ворога не видно й не чутно, не збагну, що це означає. Зате я знайшов дещо зовсім несподіване! — Він показав гобітам красивий блідо-зелений камінь. — Лежав у поросі посеред мосту! Це берил, улюблений камінь ельфів. Навмисне його там поклали чи випадково упустили, не скажу. Але це, без сумніву, добрий знак. Вважаймо, що Міст вільний. Але як перейдемо, краще буде зійти з Тракту, якщо не знайдемо виразнішого натяку.

Не гаючи часу, рушили з місця. Міст перейшли без пригод — тільки вода вирувала біля опор трьох його великих прогонів. Пройшли ще близько милі і знайшли вузький байрак, що відходив ліворуч від дороги. Блукач завернув туди, і скоро вони загубилися у темних хащах, що обступили похмурі пагорби.

Гобіти раділи, що покинули безрадісні нетрі і міст вже позаду; але навколо все, здавалося, дихало загрозою. Пагорби ставали все вищі; там і сям на їхніх верхівках маячили стародавні стіни та зруйновані вежі найзловіснішого вигляду. Але тільки Фродо, що не йшов пішки, міг дозволити [214] собі дивитись навкруги та розмірковувати. Він згадав розповіді Більбо яро вежі на горах північніше від Тракту, неподалік від стійбища тролів, де тому довелося пережити свою першу справжню пригоду. Фродо здогадався, що вони тепер ідуть по сліду Більбо, і подумав, чи вони випадково не потраплять у те ж саме місце.

— Хто мешкає у цьому краї? — спитав він. І хто збудував ці вежі? Адже тут тролівські землі?

— Тролі не займаються будівництвом, — відповів Блукач. — Ніхто тут не живе. Багато віків тому жили люди, але вже давно їх нема. Кажуть, що тутешній народ підпав під тінь Ангмара і віддався злу. Але всі вони загинули у тій війні, що призвела до загибелі Північного королівства. Було це так давно, що вже навіть гори про все забули, тільки тінь спогадів ще лежить над цією землею.

— Якщо тут сама пустка, від кого ж ти про все це дізнався? — спитав Пін. — Адже птахи та звірі нічого такого розповісти не здатні?

— Нащадки Еленділа не забувають про минуле. А ще чимало такого, що й я не пригадаю, знають у Рівенделлі.

— А ти часто бував у Рівенделлі? — спитав Фродо.

— Я жив там колись і повертаюсь щоразу, як маю можливість. Туди лине моє серце; але не судилося мені зазнати спокою у прекрасній оселі Елрондовій.

Пагорби почали змикатися. Десь позаду Тракт, як завжди, біг до річки Бруїнен, але ані того, ані другої не було видно. Маленький загін увійшов до вузького каньйону, що глибоко перетинав товщу гір, темний і тихий. По скелях і над ними щільними лавами стояли сосни, звисало старе, бугрувате коріння.

Гобіти дуже втомилися. Важка то праця — посуватися бездоріжжям, пролізати між завалами мертвих стовбурів та каміння. Дбаючи про Фродо, вони уникали підійматися по схилах, та й не було зручного виходу з вузьких ущелин. Так збігли два дні; потім погода змінилася: вітер стійко подув із заходу та пролив воду далекого моря дрібним мрячним дощиком на суворі схили. Увечері мандрівники були вже мокрі до кісток, але розкласти багаття не спромоглися — ночівлю мали невеселу. Наступного дня гори стали ще вищі й стрімкіші, довелося відхилитися на північ. Блукач уже не приховував свого занепокоєння: адже йшов десятий день від Вітровії, й запасу залишалось обмаль. А дощ усе лив собі та лив. [215]

Тієї ночі вони зупинились на кам'яній площадці під скелею, у неглибокому видолинку. Фродо не знаходив собі місця. Від холоду й вогкості рана йому сильно боліла, його кидала то в жар, то в холод, і сон ніяк не приходив де нього. Він крутився, зі страхом прислухаючись до тихих нічних звуків: вітер скиглив у вузьких розщелинах, капала вода; потім щось тріснуло,: поторохтів по осипу камінь. Чорні тіні, здавалося, валяться на нього, душать, але, підвівшись на лікті, він побачив лише Блукача, котрий сидів згорбившись і курив люльку. Фродо знову ліг і забувся сном; примарилось йому, ніби гуляє він у своєму садочку у рідному Краї, але бачить все ледь-ледь, наче крізь дим, і тільки чорні постаті виразно відбиваються за огорожею.

Коли він прокинувся, дощ скінчився. Хмари, ще густі, вже де-не-де розійшлися, й просвічувало: блакитне небо. Вітер знову змінився. Але мандрівники не зразу покинули цей притулок: після мізерного сніданку всухом'ятку Блукач пішов один роздивитися навкруги з височини, а гобітам звелів залишатися поки що під захистом скелі.

Повернувшись, Блукач не зміг їх нічим порадувати:

— Ми зайшли занадто далеко на північ. Тепер треба якось повернутися на південь. Якщо й далі йти цим шляхом, то вийдемо до Етенських Боліт: набагато далі на північ від Рівенделлу. Це тролячі угіддя і вони мені мало відомі. Мабуть, ми, могли б звідти вийти до Рівенделлу, але це вимагає забагато часу, бо шляху я не знаю, а наших запасів не вистачить. Отже, треба обов'язково дістатися до Бруїненського Броду.

Залишок дня вони витратили на те, щоб видертися по скелястих урвищах. їм пощастило знайти гірський прохід, котрий вивів у зручну далину, відкриту на південний схід. Однак увечері шлях їм знов перегородила висока шпиляста стіна схожа на пилу; її нерівні зубці врізалися у небо. Залишалося повернути назад або подолати гори.

Вони відважилися на схождення, але це була нелегка річ. Фродо майже відразу мусив спішитися, але навіть і тоді скелелазам, що несли важкі торби, часом ледве вдавалося затягти поні наверх чи знайти, куди поставити ногу. Вже майже стемніло, коли вони" вкрай виснажені, досягли нарешті своєї мети — вузької сідловини між двох гострих зубців; відразу за нею гора круто уривалася.

Фродо повалився на землю. Його тіпало, ліва рука висіла, мов нежива, бік та плече немов роздирали крижані [216] пазурі. Мутна завіса стояла перед очима, дерев і скель унизу він майже не бачив.

— Ми не можемо йти далі, — сказав Меррі. — Для Фродо це занадто важко. Що ж робити? Як ти вважаєш, чи вилікують його у Рівенделлі, якщо ми туди дістанемось?

— Побачимо, — відповів Блукач. — В цій пустелі я більше нічого не можу вдіяти. Тим-то я так і поспішаю. Але сьогодні дійсно неможливо йти далі.

— Та що ж таке з хазяїном? — тихо спитав Сем, благально дивлячись на Блукача. — Ранка була маленька, вона вже загоїлась, на плечі тільки біла плямка залишилась!

— Фродо торкнулась зброя Ворога. Вона була отруєна, а можливо, й повита злими чарами — зняти їх я неспроможний. Але не втрачай надії, Семе!

На висоті вночі було дуже холодно. Подорожні розвели невелике багаття під вигинчастим корінням старої кострубатої сосни, у неглибокій ямці від каменя, що звалився униз. Сиділи, тісно притулившись один до одного. Вітер посвистував над сідловиною; дерева скрипіли, згинались. Фродо лежав у маячінні, темні крила віяли над ним, погоня неслась на тих крилах, видивляючись його у всіх зморшках гір,

Ранок настав ясний; повітря було свіже, синіло небо, дочиста вимите дощем. Подорожні піднеслися духом, не вистачало лише сонечка, щоб зігріти задерев'янілі від утоми тіла.

Щойно розвиднилося, Блукач, узявши із собою Меррі, пішов роздивитися околиці на схід від перевалу. Сонце вже зовсім піднялось, коли вони принесли втішні новини: знайшовся відкритий шлях. Треба було йти далі по крайці цього пасма гір, залишивши всі інші гори ліворуч. Трохи попереду Блукач по блиску води впізнав Гримучу, а це означало, що Тракт, хоч його й не видно, зовсім недалеко від них.

— Так і підемо, — сказав він. —— Навряд чи нам пощастить відшукати інший прохід у цих горах. Хоч як там небезпечно, Тракт — єдина дорога до Броду.

Підкріпившись нашвидкуруч, вони вирушили у подальшу путь. Обережно спустилися по південному схилу — це виявилося несподівано легкою справою, бо крутизна зменшилась, і Фродо невдовзі зміг сісти верхи. Терників поні виявив неабиякий хист обирати найкращу дорогу, що позбавляло вершника від зайвого трясіння. Настрій товариства [217] знов піднявся. Навіть Фродо почувався краще при світлі дня, хоч мутна завіса так і липла до очей; і він намагався стерти її рукою.

Пін ішов трохи попереду. Раптом він обернувся й гукнув, вимахуючи руками:

— Тут є стежка!

Наблизившись, усі впевнилися, що Пін не помилився: під ногами в них починалася стежина, котра, петляючи, вела у лісисту низину. Подекуди вона заросла травою або зникала під осипом каміння, але колись по ній, мабуть, багато ходили. Чиїсь великі ноги втоптали її, і сильні руки підтримували порядок — де-не-де видно було пеньки від зрубаних дерев чи купки потрощеного та відкинутого зі стежки каміння.

Йшли легко, але з обачністю, а коли стежина втяглась під запону лісу й стала ширшою, вони занепокоїлись ще більше. Пройшли крізь смугу великих смерек; почався спуск, а потім стежка різко завернула ліворуч, огинаючи скелястий ріг гори. Від завороту вони побачили рівну площадку під невисоким стрімчаком, порослим деревами. У кам'янистій стіні темнів отвір; напіввідкриті двері висіли на єдиній петлі.

Біля дверей мандрівники зупинились. За ними можна було вгадати печеру, напівтемну й брудну. Блукач, Сем та Меррі, штовхаючи щосили, спромоглися відчинити двері трохи ширше, й Блукач з Меррі увійшли до печери.