Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 44

Далеко заходити не стали, бо там нічого не було, крім купи кісток, розбитих горщиків та порожніх глеків.

— Та це ж троляче лігвисько, побий мене грім, якщо це не так! — збагнув Пін. — Гей, виходьте-но звідти мерщій, і підемо далі. Ми тепер знаємо, хто проклав стежку, й нам краще забратися геть з неї!

— Як на мене, не варто метушитися, — сказав Блукач, виходячи з печери. — Це, безперечно, домівка тролів, але давно покинута. Боятися нема чого. Про всякий випадок будемо дивитися обома.

Стежина відходила від дверей далі по уступу, а потім поринула у густі зарості. Пін, не бажаючи зізнаватися, що він все ж таки боїться, пішов уперед разом з Меррі. Сем та Блукач ішли обабіч поні, пильнуючи Фродо — стежка вже стала досить широкою, щоб іти поряд. Але не встигли вони далеко відійти, як Пін та Меррі, чимось страшенно налякані, вибігли їм назустріч. [218]

— Там тролі!.— ледь дихаючи, вигукнув Пін. — На галявині, ось тут близько. Ми їх побачили крізь гілля. Такі здоровезні!

— Підемо помилуємось на них, — запропонував Блукач, підбираючи з землі дрючок. Фродо промовчав, а Сем не зміг приховати свого переляку.

Сонце вже підбилося височенько і яскраво світило крізь напівоголене гілля дерев. Галявину заливало світло. Вони стали на краю й визирнули з-за стовбурів. На галявині дійсно стояли троє величезних тролів — один нахилився, а двоє втупилися в нього.

Блукач спокійно наблизився до них і, розмахнувшись, зламав свій дрючок, ударивши по спині зігнутого троля.

— Гей, кам'яне опудало, підіймайся! — звелів він. І нічого не трапилось.

Гобіти йойкнули від подиву, а потім навіть Фродо розсміявся:

— Чи ви забули родинні перекази, га? Та це ж ті самі троє, котрих Гандальф примусив посваритися через найкращий спосіб приготування тринадцятьох гномів та одного гобіта!

— Та я ж не знав, де ми знаходимось! — виправдовувався Пін. Історію цю він пам'ятав добре, неодноразово чув її від Більбо та Фродо. Але у душі він до кінця так і не повірив, що все це було насправді. Навіть зараз він дивився на тролів з недовірою, мовби чекав, що вони якимись чарами повернуться до життя.

— Ви позабували не тільки родинні перекази, але й взагалі усю науку про тролів, — сказав Блукач. — Вдень, при ясному сонці, намагалися переконати мене, що на галяви-, ні на нас чекають живі тролі! Принаймні, ви мали б помітити в одного з них у вусі старе пташине гніздо! Як на живого троля, це була б вельми незвична прикраса!

Всі розсміялися. Фродо повеселішав: згадка про першу удачу Більбо підбадьорила його. Ще й сонечко так ласкаво гріло, і туман перед очима ніби дещо посвітлішав.

Вони трохи відпочили на галявині та пообідали у затінку від здоровенних ніг тролів. По обіді Меррі запропонував:

— Може, заспіваймо, поки сонце ще високо? Ми вже давно нічого не співали і не розповідали.

— Від самої Вітровії, — сказав Фродо. Всі подивилися на нього. — Зі мною все гаразд, — додав він. — Мені вже [219] набагато краще, хоч співати я, мабуть, не зможу. Хай Сем відкопає щось зі свого запасу.

— Давай, Семчику! — підходив Меррі. — Запас у тебе чималий, ти тільки його приховуєш!

— Тобто як би це краще сказати... — почав Сем. — Не знаю, чи це підійде, чи ні? Це не те щоб зовсім справжня поезія, розумієте? Так просто, дрібничка... Але ці кам'яні боввани нагадали мені... — Він став перед товариством, заклавши руки за спину, мов на уроці, і заспівав на стару мелодію:

Троль серед скель кістки смоктав.

Старі кістки один смоктав,

Щурився і під ніс бурчав,

Бо вже давно м'ясця не мав. —

Самотній! Голодний!

Один він в скелях проживав

І вже давно м'ясця не мав.

Тут саме Том по стежці йшов,

На ярмарок в суботу,

Нові узувши боти.

Пахучі! Рипучі!

Найкращі взувши боти,

Наш Том на ярмарок ішов.

— Мені ця кістка до знаку...

Питає Том: Де взяв таку?

Я дядька Тіма поховав,

А ти його кістки украв!

Жаднюга! Злодюга!

Стару могилу розкопав

І дядька Тіма обікрав!

— Облиш, малий! Та ж дядько твій

Давно вже вмер... То що ж тепер?

Далась йому та кістка!

Мені ж хотілось їстки.

Страшенно! Шалено!

Твій дядько вмер...

То що ж тепер?

А Том кричав:

— Ти дядька вкрав!

Віддай кістки, стара мана! [220]

Як дам тобі я штурхана!

Як можна? Безбожно!

Ти дядька вкрав! —

Так Том кричав,

А троль всміхнувся криво

І так сказав на диво: —

Старенький троль давно не їв,

А ти мене не пожалів!

Спіймаю! Засмажу!

Ах ти дрібнота вража!

Без їжі дуже я охляв,

Бо вже давно м'ясця не мав! —

Втомився я смоктать кістки!

А ти м'якенький і пухкий.

Набрид мені твій дядько Тім,

Тебе впіймаю я та з'їм.

Гарненький! Смачненький!

Тебе впіймаю я та з'їм.

Нащо мені твій дядько Тім!?

Як вдарить Том його під бік,

Що аж розсівся черевик...

Та троль твердий мов камінь був,

Що навіть поштовху не вчув.

Старезний! Кремезний!

Сміявся він на Томів скрик,

І що розпався черевик.

Наш Том додому брів якраз.

Він троля згадував не раз,

І лаяв всю дорогу,

Кульгаючи на ногу.

Гидкого! Твердого!

Що й нині з кісткою сидить.

І все такий же він твердий.

— Що ж, це наука для нас усіх! — засміявся Меррі. — Добре, що Блукач бив його дрючком, а не власною рукою!

— Звідки це, Семе? — спитав Пін. — Я нічого подібного досі не чув.

Сем промимрив щось нерозбірливе.

— Та це ж він сам усе склав, — пирскнув Фродо. — У цьому поході я вже багато нового взнав про Сема Гемджи: спершу він виявився змовником, тепер ось — жартівником, а скінчиться тим, що він стане чарівником — чи воїном!

— Сподіваюсь, до цього не дійде, — сказав Сем. — Не треба мені ані того, ані другого! [221]

Опівдні вони попрямували далі — мабуть, повторюючи шлях Гандальфа, Більбо та гномів. Через кілька миль вийшли на високе урвище прямо понад Трактом, що тут відступав далеко від Гримучої і, звиваючись біля підніжжя гір, між лісами та вересовими пустищами, вів на схід, у напрямку Броду. Трохи нижче на урвищі Блукач помітив серед трави вивітрене каміння. На ньому ще виднілися вирізані нашвидку гномами руни та таємні знаки.

— Оце так так! — здивувався Меррі. — Під цією самою каменюкою, мабуть, було закопане золото тролів. Цікаво, Фродо, чи багато ще залишилось від тої частки, що дісталася дядечкові? —

Фродо подивився на каміння й подумав, що краще було б Більбо не привозити додому таких скарбів, з якими трудно розлучитися.

— Нічого не залишилось, — сказав він. — Більбо все пороздавав. Він казав мені, що не може вважати своїми ті речі, що здобуті грабунком.

Перші вечірні тіні вже пролягли уздовж Тракту, все такого ж пустельного й тихого. Мандрівники не мали тепер іншого вибору, отже, вони спустилися з укосу і пішли ліворуч, намагаючись крокувати якнайшвидше. Незабаром гребінь однієї з гір заступив сонце, що хилилося на відпочинок. Холодний вітер повіяв назустріч.

Вони вже почали придивлятися, де є куточок для ночівлі поблизу від дороги, як раптом пролунав звук, що миттю розбурхав усі їхні страхи — віддалений цокіт підков. Вони озирнулися, але дорогу тут закривав черговий заворот. Кинулись мерщій до косогору, подряпалися вгору по вересу й чорниці, поки не знайшли густі кущі ліщини. Крізь віття вони могли бачити дорогу — сіру стрічку у вечірніх сутінках — майже за тридцять футів унизу. Підкови цокали все ближче: "клік-клак, клік-клак", а потім долинув ледве чутний, немов підхоплений вітром, передзвін безлічі маленьких дзвіночків.

— Щось не схоже на Чорного Вершника! — зауважив Фродо, напружено прислухаючись. Гобіти згодилися з ним, але не заспокоїлися: вони вже звикли боятися погоні, будь-який звук, що лунав за спиною, здавався їм ворожим і зловісним. Тоді Блукач приліг на траву, приклав вухо до землі, і лице його освітила радість.

День згасав; тихо шелестіло листя у чагарях. Все виразніше ставав дзвін дзвоників та дрібне цокотіння коня, що [222] йшов клусом, і ось він вилетів з-за рогу, білосніжний, мерехтливий у сутінках. Його вуздечка блищала та іскрилася, наче всіяна зірками. Плащ вершника, з відкинутим каптуром, майорів по вітру, розліталося блискуче золоте волосся. Фродо здалося, що променисте сяйво б'є від лиця та одягу вершника.

Блукач скочив і бігцем кинувся униз, щось вигукуючи. Але за мить перед тим, як він з'явився на схилі, вершник, підвівши голову до заростей, де вони сховались, натяг повід і зупинив коня. Побачивши Блукача, він зіскочив на землю й побіг йому назустріч. Фродо почув дивні слова: "Ае на ведуї, Дунадан! Мае гвенніон!" Ця мова та чистий голос вже не залишали сумнівів: поміж всіма племенами світу тільки ельфи мали такі чудові голоси. Але голос його бринів тривогою, й він поспішно заговорив про щось з Блукачем.

Незабаром Блукач помахав до гобігів рукою, вони вилізли з чагарника й поспішили на дорогу.

— Це Глорфіндель, він живе в домі Елронда, — пояснив їм Блукач.

— Привіт вам! Нарешті ви знайшлися! — сказав ельф. — Дороги нині стали небезпечні, й мене послали відшукати вас.

— Отже, Гандальф уже у Рівенделлі? — радісно вигукнув Фродо.

— Ні, коли я від'їжджав, його ще не було — щоправда, це було дев'ять днів тому, — відповів Глорфіндель. — Елронд отримав тривожну звістку. Мої родичі, що мандрують за Берендуїном, сповістили, що Дев'ятка знов з'явилася у світі, а Гандальф не повернувся, і ви блукаєте десь, не маючи допомоги у вашій важкій справі. Навіть у Рівенделлі зараз мало хто спроможний відкрито стати проти Дев'ятки; але всіх, хто знайшовся, Елронд розіслав на північ, захід та південь. Ми думали, що ви можете відхилитися далеко, щоб уникнути погоні, й загубитися у Глухомані. Мені доручили розвідати Тракт, і сім днів тому я доїхав до Мосту через Мітейтель й залишив там свій камінь. На Мосту я зіткнувся з трьома прислужниками Ворога, але вони відступили, й я відігнав їх на захід. Зустрів я також ще двох — ті втекли на південь. З того часу я й шукаю вас. Три дні тому я знайшов слід і пройшов по ньому до Мосту, а сьогодні виявив місце, де ви знову спустилися з гір. Але досить розмов: зараз не час для довгих бесід. Ви вже [223] тут, тож давайте ризикнемо всі разом піти прямо по Тракту. П'ятеро йдуть за нами, і якщо вони почують ваш слід, то вихором полетять наздогін. А це ще не все — де решта ; четверо, я не знаю. Можна бути майже певним, що біля Броду на нас готують засідку.

Поки Глорфіндель говорив, вечірні тіні погустішали.