Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 46
- Джон Толкін -їхнє заливчасте іржання загубилося у ревінні ріки, що несла їх геть.
Фродо відчув, що падає; неспокійні хвилі ніби здійнялися до неба і поглинули не тільки його ворогів, але і його самого. Більше він нічого не бачив і не чув.
Частина друга
Розділ 1
ЗУСТРІЧІ Й ПОБАЧЕННЯ
Фродо прокинувся й виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який ще не зовсім вивітрився з пам'яті. А може, хворів? Але звідки ж тоді над ним ця незнайома стеля: пласка, з темними балками, оздоблена багатою різьбою? Він полежав ще трохи, спостерігаючи за плямами сонячного світла на стіні і вслухаючись у шум водоспаду.
— Де це я, і котра година? — сказав він, звертаючись до стелі.
— У домі Елронда, і зараз десята ранку, — відповів чийсь голос. — Ранок двадцять четвертого жовтня, якщо це для тебе важливо.
— Гандальф! — Фродо одразу підскочив. Старий маг сидів у кріслі біля відкритого вікна.
— Так, — сказав він, — я тут. І ти, на щастя, теж тут, після всіх дурниць, що накоїв з того часу, як пішов з дому.
Фродо знову ліг. Йому було надто спокійно й затишно, щоб сперечатись, та й мага хіба переговориш... Тепер він цілковито прокинувся, і все згадалося: страхітливе "ходіння навпростець" Старим Лісом, "неприємність" у "Грайливому Поні", шалене рішення надіти Перстень на Вітровії. Фродо перебирав усе це в пам'яті й намагався второпати, як це його занесло до Рівенделлу; тишу порушувало лише тихе пихкання Гандальфової люльки, білі кільця диму вилітали у вікно.
— Де ж Сем? — спитав нарешті Фродо. — І всі інші? Як вони?
— Усі живі-здорові, — відповів Гандальф. — Сем сидів тут, аж поки я не відправив його відпочити десь годину тому. [231]
— Що ж трапилось біля Броду? Мені все ввижалося як у тумані, та й зараз не прояснилося...
— Ще б пак! Ти вже починав втрачати тілесну оболонку. Рана все ж таки далася взнаки. Ще кілька годин, і тобі вже ніхто б не зміг допомогти. Але ти не такий уже й слабкий, дорогий мій гобіте! Це стало ясно ще на Могильниках — а там ви зустрілися з небезпекою насправді смертельною. Жаль, що на Вітровії ти не втримався.
— Схоже, ти вже багато знаєш, — здивувався Фродо. — Про Могильник я нікому не розповідав: спершу дуже боявся, а згодом це якось відсунулося. Було про що подумати. Звідки ж ти дізнався?
— Ти багато говорив уві сні, Фродо, — м'яко пояснив Гандальф. — І я без великих зусиль читав у твоїх думках і пам'яті. Не турбуйся! Щодо "дурниць", то я не всерйоз. І ти, й інші впоралися непогано. Нелегке завдання — подолати таку дальню путь, такі небезпеки й зберегти Перстень!
— Без Блукача нічого б не вийшло, — зізнався Фродо. — Але твоїх порад нам дуже не вистачало! Я часто не знав, як ліпше вчинити.
— Мене затримали, — сказав Гандальф. — Уся справа ледь не зірвалася. Але, можливо, так і на краще.
— А ти не розповіси, що трапилося?
— На все свій час! Елронд не велів тобі багато розмовляти й турбуватися сьогодні.
— Але коли мовчиш, мимоволі усілякі думки лізуть, а від цього втомлюєшся не менше, — заперечив Фродо. — Я вже зовсім прийшов до тями і хотів би багато що з'ясувати. Ну хоча б скажи, чому ти затримався?
— Незабаром почуєш усе, що схочеш. Ось одужаєш — й одразу буде зібрано Раду. А зараз я скажу лише, що потрапив у полон.
— Ти? У полон?
— Так, я, Гандальф Сірий, — поважно сказав маг. — На світі багато різних сил, добрих та лихих, є й сильніші за мене. З деякими я ще не мав справи. Але мій час надходить. Правитель Моргула та його Чорні Вершники зробили перший крок. Наближається війна!
— Отже, ти знав про Вершників — раніше, ніж я їх зустрів?
— Так, знав. І тобі одного разу казав про них: бо Чорні Вершники — це й є Примари Персня, Дев'ятка Володаря Перснів. Але я не знав, що вони знову прийшли у світ, [232] інакше одразу забравши тебе. Звістка дійшла до мене лише в червні, коли ми вже розлучилися. Але про це ще встигнемо побалакати. А поки що загибель наших сподівань відвернув Арагорн.
— Так, — сказав Фродо, — Блукач нас виручив. Щоправда; спочатку я його побоювався, а Сем не цілком довіряв, я думаю, до самої зустрічі з Глорфінделем.
Гандальф посміхнувся:
— Про Сема я все вже знаю. Тепер він не сумнівається.
— Це добре. Тому що мені Блукач дуже подобається... ні, "подобається" — не те слово. Він дорогий мені; хоча дивний і часом хмуриться. Взагалі він чимось нагадує тебе. Я й не підозрював, що здоровили бувають такими. Я вважав, вони... ну, просто високі на зріст недотепи: добрі й дурні, як Барбарис, або дурні й огидні, як Білл Терник. Адже у Краї людей і не зустрінеш — хіба що бригорян, звідки ж нам їх знати...
— Та ти й бригорян до пуття не знаєш, якщо по-твоєму старий Барбарис дурний, — сказав Гандальф. — Він на свій кшталт досить мудрий. Думками ворушить рідше й повільніше, ніж язиком, але зможе вчасно подивитись крізь цегляну стіну, як кажуть у Бригорі. Однак таких, як Арагорн, син Арахорна, мало залишилося в Середзем'ї. Рід королів з-за Моря вже майже вимер. Може, майбутня війна за Перстень буде їхнім останнім діянням.
— Як? Блукач — нащадок давніх королів? — Фродо був вражений. — А я думав, їх давно вже нікого не залишилося. Але ж він просто Слідопит!
— Просто Слідопит! — пхикнув Гандальф. — Любий мій Фродо, Слідопити ж і є останні з північної гілки славетного народу Заходу. Вони й раніше мені допомагали, а невдовзі їхня допомога особливо знадобиться: бо ми вже в Рівенделлі, але Персню тут не місце.
— Я теж так вважаю, — погодився фродо. — Але до цього часу мене турбувало лишень, як дістатися сюди. І я сподіваюся, що далі йти не доведеться. Так приємно було б просто відпочити! Місяця мандрів мені по горло вистачило!
Він прикрив очі, помовчав, потім заговорив знову:
— Я тут полічив, і в мене двадцять четверте жовтня не виходить. Має бути двадцять друге. Ми ж підійшли до Броду двадцятого! [233]
— Е, друже мій, тобі вочевидь не на користь стільки говорити та розмірковувати! — зазначив Гандальф. — Як зараз твоя рука й бік?
— Та ніяк. Зовсім не відчуваю. І то, ясна річ, вже досягнення... — Фродо напружив м'язи, торкнувся правою рукою хворого плеча й додав: — Але я вже ворушити пальцями можу! Так, оживає рука — тепла стала!
— От і добре! Ти швидко одужуєш. Невдовзі все буде до ладу. Недарма Елронд лікував тебе всі ці дні!
— Усі дні? — перепитав Фродо.
— Ну, якщо точніше, чотири ночі й три дні. Ельфи привезли тебе з Броду вночі двадцятого, — тоді ти й збився з рахунку. Ми всі дуже тривожилися, а Сем від тебе не відходив кілька діб, хіба що бігав нам доповідати. Елронд — умілий цілитель, але зброя Ворога смертоносна. Правду кажучи, я мав мало надії, бо підозрював, що в рані залишився уламок леза. До вчорашнього вечора знайти його не вдавалося. Уламок проник глибоко й рухався до серця, але Елронд видалив його.
Фродо трохи пощулився, згадавши страхітливий кинджал з жолобчастим клинком, який розтанув у руках Блукача.
— Не турбуйся, — сказав маг. — Його вже немає. Він розтанув. Стримаити гобіта, вочевидь, не так уже й легко. Я знав могутніх воїнів Рослого Народу, яких такий уламок подолав би дуже швидко, а ти протримався сімнадцять днів!
— Але чого від мене хотіли? Чого прагнули вершники?
— Вони прагнули простромити твоє серце моргульським клинком, щоб залишився у рані. Тоді ти став би таким, як вони, тільки слабкішим, і підкорився б. А якби ти став примарою під владою Чорного Володаря, він довго катував би тебе за спробу утримати Перстень — хоча, коли знаєш, що Перстень відібрали, і бачиш його на руці у Володаря Тьми, навряд чи знайдеться гірша мука.
— Яке щастя, що я не усвідомлював усієї небезпеки! — слабким голосом промовив Фродо. — Ясна річ, я й так до смерті перелякався, але якби знав більше, то й ворухнутися б не насмілився. Диво, що вислизнув!
— Так, тобі допомогла доля чи вдача, не кажучи вже про відвагу. У серце негідники так і не поцілили, а тільки зачепили плече; і це тому, що ти опирався до кінця. Але все висіло на тонкій волосині. Надівши Перстень, ти потрапив [234] до примарного світу і цим наразив себе на жахливу загрозу: ти зміг роздивитись вершників, але й вони могли побачити та схопити тебе.
— Знаю, — сказав Фродо. — Вони такі моторошні на вигляд! А чому ж ми всі могли бачити їхніх коней?
— Коні у вершників звичайнісінькі, та й плащі теж; це допомагає їм ховати свою примарність у світі серед живих.
— І як же коні терплять таких господарів? Усі тварини їх здаля чують і лякаються, навіть дивний кінь Глорфінделя. Собаки виють, гуси ґеґають...
— Цих коней спеціально вирощують і навчають у Мордорі для служіння Чорному Володарю. Не всі його слуги та майно примарні! Є орки й тролі, варт й вовкулаки, та ще було — і є — багато людей, правителів і воїнів, які живуть під сонцем, але підпали під владу Темряви. І кількість їх зростає щодня.
— А ельфи? А Рівенделл? Тут безпечно?
т— Так — доки не буде завойоване все інше. Ельфи можуть страшитися, можуть тікати від Чорного Володаря, але ніколи знову не послухають його й не стануть йому служити. І тут, у Рівенделлі, ще мешкає дехто з його головних недругів — ельфійські мудреці та високорідні Ельдар, які колись припливли з-за Моря. Вони жили у Благословенному Краї, а тому не бояться Примар Персня — для них обидва світи поєднані, і їхня влада простягається і на зриме, й на невидиме.
— Там, біля Броду, мені наче привиділася сяюча біла постать — вона одна не розпливлася, як усі інші. Отож то був Глорфіндель?
— Так, на мить ти побачив, який він у іншому світі. Глорфіндель — славетніший з Перворожденних, витязь з роду ельфійських володарів. Так, є ще сила, здатна протистояти моці Мордору, і в Рівенделлі, і в інших місцях. Гобітанія теж наділена силою — іншого роду. Але якщо справи й надалі підуть, як зараз, усі ці місця перетворяться невдовзі на обложені острівці. Володар Мордору не приховує своєї сили... — Гандальф підвівся й стріпнув головою так, що борода наїжачилася щіткою. — І все ж таки ми не повинні втрачати мужності. Якщо я не заговорю тебе на смерть, ти скоро одужаєш і зможеш пожити поки що тут у Рівенделлі, без усіляких турбот.
— Мужності в мене ніякої немає, і втрачати нема чого, але я ні про що зараз і не турбуюся і, мабуть, ще посплю, [235] тільки ти розповіси, як там наші й чим усе скінчилося біля .