Windows on the World - Сторінка 7

Потім у старих ковбойських кварталах Остіна я познаходив колишні сараї для скоту і за безцінь перетво

1 Літні табори (англ.) .

рив їх на мистецькі майстерні для крутеликів. Увесь свій хист я пускав на те, щоб переконати мої милі сімейні парочки в тому, що ця майстерня унікальна і єдина в своєму роді, тоді як за рік я продавав таких не менше тридцяти. Так я піднявся службовими щаблями агентства, потім підсидів місце кекса, який мене наймав на цю роботу, а згодом відкрив і власну агенцію: "Austin Maxi Real Estate". Три з половиною мільйони доларів, незабаром й усі чотири. Це, звісно, не Дональд Трамп, але на хліб із кав'яром вистачає. Як казав мій батько: "Найважче — заробити перший мільйон, далі підуть як по маслу!". Тож грішми Джеррі та Девід забезпечені, хоча вони про це ще не знають, бо я завжди граю перед Мері роль аристократа без копійки за душею, щоб вона не вимагала підвищення аліментів. Утім, саме через свій статок я й пішов від неї: ну не міг я більше повертатися додому, коли в кишені бряжчить. Навіщо ж тоді заробляти такі шалені гроші, якщо щовечора змушений пхати в одну й ту саму жінку? Не хотів би я бути Джорджем Бебітом1, цим бідолашним дурнем, який не в змозі втекти від своєї сім'ї і поїхати зі свого міста...

— Дай-но сюди фотік, — каже Девід.

— Дзуськи, він мій, — каже Джеррі.

— Ти не вмієш фотографувати, — каже Девід.

— Ти теж, — каже Джеррі.

— Ти навіть спалах не вмикнув, — каже Девід.

— Навіщо спалах удень? — каже Джеррі.

— Ти не встановив відстань, — каже Девід.

— Ну то й що? Це ж "мильниця", — каже Джеррі.

— Зніми статую Свободи, — каже Девід.

— Уже зняв,— каже Джеррі.

— Минулого разу всі фотки були змазані, — каже Девід.

1 Агент із торгівлі нерухомістю із Огайо, персонаж, створений Сінклером Льюїсом у 1922 році. (Авт.)

Заткни пельку, — каже Джеррі. Калічна потворо, — каже Девід. Сам потвора, — каже Джеррі.

Образився-образився-образився-образився, — каже Девід. Сам такий-сам такий-сам такий-сам такий, — каже Джеррі. Ну ж бо, дай фотік, — каже Девід.

Якби Джеррі та Девід уважно вдивилися у свої знімки (котрим не судилося бути проявленими), вони помітили б на обрії, позаду Empire State Building, рухому білу цятку На кшталт великої сяючої чайки на синьому небосхилі. Але ж птахи не літають ані так високо, ані так швидко. Сонячні промені відбивалися від цієї сріблястої плями, як у фільмі "Місія неможлива", де секретний агент, аби попередити колегу про небезпеку й не здійняти галасу, пускав йому в обличчя сонячного зайчика дзеркальцем.

У Ciel de Paris усе нагадує про те, що ви височієте над повсякденністю. Навіть у туалеті на стінках пісуарів відтворені дахи Мі-ста-Світоча1, щоб клієнти чоловічої статі могли помочитись на нього.

Треба буде завітати сюди на обід: надто вже спокусливе меню. "Осінь у Ciel de Paris очима Жана-Франсуа Ойона та його команди": почати нам настійливо рекомендують з ескалопа з гусячої печінки на духмяному хлібці у грибному соусі (24,50 євро); з рибних страв маємо філе барабульки, що подається з рибним бульйоном та пюре з баклажанів (26 євро); з м'ясних страв Жан-Фран-суа Ойон радить голуба з прянощами, тушкованого в меді, прикрашеного листям капусти (33 євро). На десерт я, певно, схиляюся

1 Містом-Світочем зазвичай називають Париж.

до гарячого шоколадного мусу "Гуаная" та вершкового морозива з горіхами. Знаю, це не надто дієтично — Карл Лаґерфельд не схвалив би такий вибір — але я радше віддам перевагу мусові, ніж плодові кумару, вишні чи бодай навіть імбирові, обсмаженому в бурбоні та ванільній олії.

За моєю спиною розпочинається страшна драма: американська пара замовляє на сніданок яєчню з шинкою та грибами, але офіціантка в помаранчевій формі і з "помаранчевою" посмішкою мовить: "Гт sorry, ми подаємо лише континентальний сніданок". Континентальний сніданок, що складається із тостів, круасанів, фруктового соку та гарячого напою, звісно, недостатньо ситний для ранкового раціону американців-ненажер, тож вони підводяться, лаються на всі заставки і йдуть геть з ресторану. Вони не можуть збагнути, з якого дива в такому туристичному місці неможливо замовити добрий ситний "брекфест". Із суто комерційної точки зору, звичайно, вони мають рацію. Але навіщо ж тоді взагалі мандрувати кудись, якщо під час подорожі їсти те саме, що й удома? Зрештою, у цьому жахливому непорозумінні в кожного своя правда. У Ciel de Paris мали б надати людям можливість вільно робити свій вибір і запропонували б на сніданок не менш багате меню, ніж на вечерю. А американцям слід припинити будь-якою ціною насаджувати свій спосіб життя всій планеті. Зауважимо тільки, що якби сьогодні о 8.46 якийсь літак урізався у вежу "Монпарнас", як це було із Всесвітнім торговельним центром 11 вересня 2001 року, то ці двоє вижили б.

Неймовірно, але в одну із веж Нью-Йорка уже якось врізався літак — у 1945 році, однієї туманної ночі. Бомбардувальник Б-25 американської армії розбився об вежу Empire State Building між 78 та 79 поверхами. 14 чоловік загинуло, спалахнула гігантська пожежа, полум'я здіймалося на сотні метрів. Але Empire State Building встояв, оскільки сталевий ґрунт будівлі не розплавився, на відміну від World Trade Centre (сталь втрачає свої опірні якості за температури 450 градусів і починає плавитись за 1400 градусів, але температура при пожежі "боїнгів" оцінюється у 2000 градусів). У 2001 році 40 000 літрів палаючого керосину зруйнували металевий кістяк веж, і верхні поверхи упали на нижні. Зводячи вежі-близнюки, Ямасакі застосував новітню технологію: замість того щоб використовувати лабіринт внутрішніх опірних колон, він вирішив перенести більшу частину ваги на зовнішні стіни, що спиралися на вертикальні сталеві опори, розташовані щільно одна до одної і з'єднані між собою горизонтальними балками, які оперізували будівлю поверх за поверхом. Така архітектура давала змогу звільнити додаткову внутрішню площу (тобто приносила більший прибуток підрядчикам). Саме ці опори, вкриті тонким шаром алюмінію, надавали двом вежам вигляду смугастих колонок стереосистеми.

Висновок: вежі-близнюки були збудовані таким чином, що вони могли витримати удар літака, але без пального.

Ласкаво просимо до хвилини тому. До хвилини, коли все ще можна змінити. Вони могли вирішити негайно піти, хіба не могло таке спасти на думку? Але Картью подумав, що у них іще вдосталь часу, що слід по максимуму використати цю вилазку до Нью-Йорка, та й діти здавались цілком задоволеними. У ресторані постійний рух: щомиті хтось виходить і хтось заходить. Ди-віться-но, та бабця, яку Джеррі з Девідом ледь не знесли з ніг, та, із фіолетовим волоссям, уже сплатила рахунок (не забувши залишити п'ять доларів чайових), ось вона підводиться й повільно плентається до ліфта, двоє крикливих шибеників нагадали їй, що треба купити подарунок онукові на день народження, вона каже "Have a nice dap1 розпорядниці і натискає на покажчик "Mez-zanine", кнопка засвічується, дзенькає дзвоник, їй спадає на думку

1 Хай щастить! (Англ.)

трохи прогулятись торговельним центром, вона пригадує, що десь тут знаходиться крамниця Тоу5"Я"и5", але вона не впевнена, у підвалі чи на першому поверсі, — ось про що вона думає, коли двері ліфта повільно зачиняються. До кінця свого життя вона вважатиме, що сам Господь Бог наказав їй вчинити так цієї миті, і до скону вона гадатиме, чому ж Він так розпорядився, чому Він дарував їй життя, чому Він вклав у неї цю думку про іграшки, чому Він обрав саме її, а не двох маленьких хлопчиків.

Ще хвилину тому все могло скластися інакше. I ось раптом я затремтів.

— Знаєш, у чому різниця між Девідом Лінчем та Merrill Linch?. — питає брюнет у Kenneth Cole.

— Е-е, ні... і гадки не маю... — відповідає блондинка у Ralph Lauren.

— А немає ніякої різниці: ніхто не може зрозуміти того, що вони роблять, а вони обидва тринькають гроші, — каже брюнет у Kenneth Cole.

Вони разом пирскають від сміху і, схаменувшись, повертаються до професійної розмови.

— Нестабільність збільшилась, але обсяги впали, — каже блондинка у Ralph Lauren.

— Ф'ючерси Standard's & Poors якісь стрьомні, — брюнет у Kenneth Cole.

— Нервувати шкідливо для здоров'я, — каже блондинка у Ralph Lauren.

— Я пришитий до опціон-колу Nasdaq, — каже брюнет у Kenneth Cole.

— Чарти не гріють душу, — каже блондинка у Ralph Lauren.

— Обережніше, це надто смердить,—каже брюнет у Kenneth Cole.

— Хоч єну ми уже зцапали, — каже блондинка у Ralph Lauren.

— А я зміцнив свої позиції щодо Nikkei, — каже брюнет у Kenneth Cole.

— Oh my God1, — каже блондинка у Ralph Lauren. — OH MY GOD.

Очі її витріщилися, щелепа відпала, вона піднесла тремтячу руку до роззявленого рота.

— Що? Що сталося? WHAT'S THE PROBLEM? — питає брюнет у Kenneth Cole, перш ніж обернутися.

Було так погідно: крізь підзорну трубу Джеррі міг порахувати заклепки на фюзеляжі літака. Він озирнувся на мене, такий схвильований:

— Look Dad! You see the plane?2

але руки вже не підкорялися мені. Умить мене здолала хвороба Паркінсона. Інші клієнти теж збагнули, що відбувається: клятий "боїнг" "Американських авіаліній" розсікав дуже низько над Нью-Йорком і насувався прямісінько на нас.

— Під три чорти, що ж це він виробляє? Цей недоумок летить надто низько!

Ненавиджу фільми-катастрофи із неодмінним красунчиком-блондином з квадратним підборіддям, жінкою при надії, у якої відходять води, параноїком, що зрештою остаточно з'їде з глузду, і боягузом, що зрештою стане сміливцем, не обійдеться тут і без священика, який влаштує останнє соборування. Якийсь бовдур неодмінно захворіє, а стюардеса гукатиме по медичну допомогу:

— Чи є серед вас лікар?

Руку підніме якийсь студент-медик, почуваючи себе достобіса потрібним. Не хвилюйтесь, усе скінчиться добре.

Ось про що думаєш, коли над тобою несеться "боїнг". Що гидко опинитися героєм такого миршавого фільму. Власне, ні про що

1 Боже мій! (Англ.)

2 Дивись-но, тату! Бачиш літак? (Англ.)

і не думаєш: просто хапаєшся за підлокітники. Не віриш своїм очам. Сподіваєшся, що те, що насувається на тебе, насправді не насувається. Тіла воліли 6 бути ошуканими. Бажаєш, щоб бодай раз відчуття виявилися помилковими, а очі зрадили тобі. Хотів би я сказати, що мої перші думки були про Джеррі та Девіда, але це не так.