Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Сторінка 8

Хустка зсунулася їй на плечі, пасмо волосся впало на скроню. В цю хвилину вона нагадала мені картину відомого художника, яку я десь бачив. От тільки забув його ім'я. Мері пройшла, навіть не глянувши на мене.

— Мері! — промовив я тихо.

Вона зупинилась. Я підійшов до неї. Поправив їй пасмо, потім опустив його. Вона не зрушила з місця.

— Прочитала?

Мері не відповіла, тільки глянула на мене розумними очима й пішла.

— Мері!

Вона знов зупинилась. Я наздогнав її.

— Це Ромулі диктував мені... Я хотів інакше, а він сказав, що так треба.

— Не гоже так жартувати, Зуріко...

— Я не жартував, Мері... Я, Мері... Ти думаєш, я й справді такий поганий?

— Ні, Зуріко...

Ми пішли. Був вітер, і не було місяця. Сніг падав і падав, заліплював очі. Ми йшли мовчки. Проминули мою хату.

— Під цим деревом похований мій Мурада...— сказав я, дивлячись на засніжену чинару.

— Знаю...

— Я дуже любив Мураду, більше за всіх на світі. Я однаково люблю його, бабусю, Іларіона й Іліко...

— Знаю, Зуріко...

— Я так любив Мураду, що просто жити без нього не міг, і з кожним днем люблю все більше й більше. І Мурада дуже любив мене. З ним я розмовляв, як з людиною. Я теж розумів його мову, розумів геть усе. Коли Мурада вмер, я ладен був заподіяти собі смерть. Мій Мурада був кращий за всіх на світі, і я нікого так не люблю, як його. Від любові людина й справді може збожеволіти!.. Тобі холодно?

— Холодно...

— А мені не холодно!

Я зняв із себе кожушок і накинув його на плечі Мері. Руки я вже не приймав. Так ми і йшли по снігу, по пухкому, ще ніким не топтаному снігу. Проминули хату Мері...

— Зігрілася?

— Зігрілась, Зуріко.

— Ти ж знала мого Мураду?

— Ага...

— Мурада дуже любив тебе. Він часто казав мені: "Мері — славна дівчина, найкраща в світі. Мері — дуже славна й гарна дівчина. Таких гарних очей, як у Мері, немає ні в кого. Мері дуже добра й розумна". Мурада дуже любив тебе, так само, як мене, навіть більше, ніж мене, він ніколи не гавкав на тебе... Ти ж теж любила мого Мураду?

— Ага, Зуріко, дуже любила, дуже!..

— Мері!

— Що, Зуріко?

Я взяв дівчину за скроні, прихилив до себе і вткнувся обличчям у її волосся. Мері плакала. Плакав і я. Валив сніг, і вітер був, і місяць, і сонце, і кохання, і сльози, і багато, багато снігу. Іліко сказав би: "Хуртовина, валиться світ, а ти радієш, телепню?!" Так воно й було, валився світ, а я радів. Якби цієї ночі бабуся і впустила мене, то додому я все одно не пішов би. Валив сніг. Був і вітер, і місяць, і сонце, і кохання, і багато, багато снігу.

Одинадцять пудів кукурудзи

Іліко мав свиню з довгими, обвислими вухами, маленькими очицями, що позапливали жиром, та коротким, задертим догори рилом, і все село звало її Серапіоною. Ця чистокровна йоркширка поросилася двічі на рік, напровесні та восени, і щоразу приводила по дванадцятеро поросят. Іліко, звичайно, продавав їх і мав з цього добрий зиск. А в роки війни він почав обмінювати поросят на кукурудзу, і завдяки цьому вона в нього не переводилася. З усіх жителів села найчастіше ходив до млина Іліко. Отож і не дивно, що він упадає усією душею коло Серапіони, звав її годувальницею і, можна сказати, носив цю десятипудову йоркширку на руках. Сам недоїсть, а свиню нагодує. Якщо ви хочете зробити йому приємність, то похваліть Серапіону. Тоді на його єдине око навернуться сльози, він побіжить по горілку, почастує вас неперченим тютюном, пообіцяє найкраще порося з ближчого опоросу й бог знає ще що. Ми з Іларіоном добре знали про слабку сторону Іліко і тільки те й робили, що вихваляли його улюбленицю.

Ось і тепер ми сидимо на траві у дворі в Іліко, біля Серапіони, що, мружачи очі, блаженно порохкує, і розмовляємо з господарем.

— Оце-то свиня! Зроду-віку не бачив такої! — каже Іларіон.

— Вона мене на світі держить! — каже Іліко й легенько чухає свині черево, а та задоволено рохкає. Черево в неї відвисло, і всі дванадцять сосків почервоніли й набрякли, а це означає, що незабаром Серапіона приведе дванадцятеро поросят і вслід за тим поприходять покупці з важкими клунками кукурудзи за плечима.

— Де ти дістав, Іліко, таку породисту свиню? — питаю я.

— О дорогий Зурікело, вона... ба ні, її прабабуся дісталася в придане моїй бабусі Каленті. Кажуть, свиня ота миршава була та ще й коростява. Дід мій, Харитон, навіть посоромився тримати таку погань і хотів був вигнати її з двору.

— Навіщо ж виганяти, краще б заколов! — сказав Іларіон.

— Та хто б став їсти хворе порося? Час був не той, що тепер...— сказав Іліко.

— Тепер війна, і народ бідує,— сказав я.

— Це правда, дуже бідує народ. Нам ще нічого, а он у блокадному Ленінграді, кажуть, люди котів і мишей їли...

— Та що там, кацо, Ленінград! Я всміхнутись боюся у себе вдома! — сказав Іларіон.

— А що таке? — спитав Іліко.

— Що таке? Коли я, всміхаючись, показую зуби, мій півень думає, що в роті у мене зерна кукурудзи, і яструбом кидається на мене.

— А ти заріж його! — порадив я.

— А потім ти кукурікатимеш на ясені? Ти будитимеш мене удосвіта? — спитав Іларіон.

— Так ось,— вів далі Іліко,— затявся дід Харитон. І бачити, каже, не хочу цієї здохлятини, хай не ганьбить мене. А моя бабуся Каленті аж гопки стає: ви, каже, не знаєте, яка вона породиста, зачекайте, ця свиня ще покаже себе! І таки показала! І ви це самі бачите. Моя Серапіона і є нащадок того дохлого поросяти.

— Та ця свиня краща за деяких молодців! — сказав я.

— Зуріко, генацвале! — Обличчя в Іліко осяяла щаслива усмішка.— Ну от скажи, у кого в нашому селі є ще така годувальниця?

— Я ось що тобі скажу, дорогий Іліко: якого біса висить у тебе над каміном розбійницька мармиза твого діда з закоченими вгору очима? Запроси Павлушу-фотографа, і хай він зробить великий портрет Серапіони — нічого кращого ти не повісиш у кімнаті!

— Іларіоне Шеварднадзе, якщо ця свиня не краща за тебе, то хай я винесу її труну з своєї хати! — сказав Іліко і так подивився на Іларіона, що я зрозумів: назріває сварка.

Я підморгнув Іларіонові: знайшов, мовляв, час так необачно жартувати, адже Іліко уже в тій фазі, що ось-ось виставить на стіл горілку!

— Ти не зважай на нього, Іліко! — сказав я.— Твоя свиня хіба що не говорить, а так вона зовсім як людина.

Іліко допитливо глянув на мене. Я витримав його погляд. Не помітивши на моєму обличчі ані тіні жарту, він підвівся і, бурмочучи щось під ніс, пішов по горілку.

— Знайшов час для жартів! — дорікнув я Іларіонові.

— Оце дожився! Вже й слова не можна сказати! Що мені, шапку знімати перед цієї довгорилою свинею? — промовив Іларіон приреченим голосом.

Іліко приніс пляшку горілки та дві цвілі чурчхели. Перші дві склянки випили мовчки, кивнувши один одному головою, а перед третьою Іліко виголосив промову:

— Зурікело, тепер ти вважаєшся вченою людиною. Правда, з великою мукою, з гріхом пополам, та все ж таки доплуганився ти до дев'ятого класу. Отож, коли не вчив, то, може, хоч чув, що нашим предком була мавпа.

— А який же інший предок міг бути в тебе? — докинув Іларіон. Тепер він нічим не ризикував — горілка була вже на столі.

Та Іліко пропустив повз вуха його слова і вів далі:

— Я хоч і не вельми сильний у науці, але думаю, що це не зовсім так. Мені здається, що в різних людей були різні предки. Скажімо, предком Серапіона Сепертеладзе неодмінно була свиня. Подивися на мою Серапіону і на Серапіона Сепертеладзе — хіба ж не близнята? Тільки й того, що моя Серапіона не вміє говорити. Та хіба не народжуються німі люди? Так і моя Серапіона...

Можна було науково доводити Іліко, що свиня аж ніяк не могла бути предком людини, та як його в цьому переконаєш, коли в нього під рукою лежить такий незаперечний аргумент: якби його свиня заговорила, то всі подумали б, що це Серапіон Сепертеладзе.

— Ось як розповім про це Серапіонові Сепертеладзе, дорогий Іліко, то він тобі й твоїй задрипаній свині покаже предків! — сказав Іларіон.

— Іди розповідай! Думаєш, він сам цього не знає? Та я тобі ще не те скажу. Бачиш нашого Іларіона?

Чекаючи якоїсь каверзи, Іларіон насторожився.

— Ну, бачу...

— А знаєш, який він упертий?

— Що впертий, то впертий.

— А чув, як він сміється? Правда ж, наче ірже? Я ствердно кивнув головою.

— А бачиш, які в нього довгі вуха?

Заперечити цього не можна було: факт перед очима.

— А тепер, коли можеш, доведи, що Іларіонів предок не був ослом!

Іларіон похлинувся чурчхелою і, закашлявшись, почав стріляти з рота, наче дробом, горіхами та тістом. Утамувавши свій кашель, він устав, узяв шапку й рушив до хвіртки. Потім з надією оглянувся на залишену пляшку, вернувся, налив собі горілки, за одним духом випив і мовчки пішов до виходу. І, тільки дійшовши до хвіртки, він обернувся.

— Ну, начувайся, Сліпако! — гукнув він, зачиняючи хвіртку.

Іліко тихенько хихикав, задоволено потираючи своє єдине око. Через тиждень уже було видно, що до опоросу Серапіони не більш як півмісяця. До двору Іліко потяглися покупці. Взявши у майбутнього власника поросяти пуд кукурудзи, Іліко вручав йому таку розписку:

"Я, Іліко Чигогідзе, одержав від такого-то один пуд кукурудзи і взамін зобов'язуюся видати йому одне порося (тут зазначалося, свинку чи кабанчика), після того як перестане ссати".

Завдавала клопоту лише одна обставина: всім доконче хотілося свинки, рідко хто брав кабанчика, і через це виникали нескінченні суперечки та сварки.

— Люди добрі! — вигукував Іліко страдницьким голосом. — Де ж таке чувано, щоб свиня приводила дванадцять свинок!

— Чому ж, кацо! Он у Кучулії Цінцадзе дванадцять дочок!

— Ну й ідіть домовляйтеся з Кучулією та Серапіоною, і хай Кучулія дає вам розписку. Я нічого не знаю більше!

— Іліко Чигогідзе, коли б ти був трохи молодший, вирвав би я тобі язика! — бундючився Кучулія Цінцадзе.

— А коли б я був трохи молодший, то розпоров би тебе по шву! — наступав Іліко.

Були серед покупців і такі, що виторговували не поросят, а саму Серапіону, але Іліко тверезо дивився на життя своїм єдиним здоровим оком. Він душу запродав би, а Серапіону нізащо в світі.

Один покупець із Суребі пропонував за Серапіону коня.

— Що тобі ще треба? — не одставав він від Іліко.— Даю за свиню коня, а восени привезу тобі з Суребі двісті штук ялинової дранки.

— Е, ні, дорогий Аслане! Тепер воєнний стан, і твого коня можуть забрати в кавалерію, а моя Серапіона кому потрібна?

— Слухай, Іліко, Гітлер уже на порозі! Швидше продавай свиню, а то все одно пропаде! — лякав Аслан.

— Там буде видно, дорогий Аслане.