Я прийшов дати вам волю - Сторінка 19

Одразу ж вийшли.— Еге... Навпіл розвернули.

— Що ж його робити?—вголос розмірковував Іван.— Нас самих порубають... Ще й умисел потайний присобачать: зумисне, мовляв, попустили. І так воєвода визвірився допіру: "З розбійниками гуляєте!"

— У воду... Що тут іще придумаєш? Пішли, та й край. З козаками пішли, мовляв. Хто перевірить?

— Звісно, їм тепер — де не бути... Тут не гріх і про себе подумати. Бач, як швидко впоралися!

— Ну то як? Усі так думаєте? — спитав Красулін.

— У воду — і якомога далі,— погодилися всі.

З астраханського боку Болди почувся кінський тупіт, гомін. Свиснули.

На цьому боці від вогнищ відокремилося кілька постатей; пішли до води. Було вже зовсім темно.

— Ти, Фроле?! — запитав звідси голос Івана Чорно-ярця.

— Ми! — відгукнувся Фрол.— Переправляйте!

Два стружки відпливли од берега.

На тому боці заводили коней у воду, пускали уплав самих. Форкання коней, плескіт води, людські голоси відлунювали нічною річкою. Ночі стояли тихі.

Стружки ткнулися в берег... Фрол стрибнув'у передній.

— Ну як? — спитав його Чорноярець.— Привіз?

— Веземо... Старий помер у дорозі. А молодому язика відрізали. Ще живий, але слабий дуже.

— Ех!.. Устигли.— Іван скрушно прицмокнув.

— Куди старого? — спитали осавулів з берега.

— Занось! — звелів Іван.— Завтра поховаємо. От тварюки, так тварюки!.. І за що уколошкали? Ні за що.

Занесли на струг тіло старого, а також напівживого Сьомка, попливли.

— Іти звідси треба,— сказав Фрол.— Ми там двох стрільців порубали... Сполошитися можуть:

— Яких стрільців? Варту?

— Ну.

— Про старого та про язик — не треба, помовчте,— порадив Іван.— А то його знову корчило допіру. Нехай хоч відійде. А як із стрільцями вийшло?

— Так... вийшло: не стрималися. Кіндрат он розпанахав. То не казати, говориш? Про старого?..

— Не треба.

— А як спитає?

— Привезли, мовляв... Дуже, мовляв, побиті — хай віддихаються трохи. Потім уже скажемо. Сам скажу.

— Треба йти звідси, Іване. Якого біса ждати? Поки в них терпець урветься? Діждемося...

— З кіньми він затіяв... Пообіцяли татари ще пригнати.

— Та ми їх і на Царицині приторгуємо, у єдисанів! А ні, то на Дон приженуть.

— Ось розмовлятимеш зараз із ним, скажи так. Треба, звичайно, йти звідси.

10

Дні стояли погожі. Величезне сонце викочувалося з-за заволзького степу... І земля, і вода, все спалахувало тихим, веселим вогнем. Могутня Волга курилася туманами. Острови були ще сповнені життя. Зеленаве тягуче тепло прозорою тінню стікало з крутих берегів наводу;

плюскотіли задумливо хвилі. Але вже — там і тут — у зелену тріумфуючу музику літа криком вривалися жовті сухотні плями осені. Усе вмирає на цій землі...

Разінська флотилія ішла під вітрилами й на веслах угору по Волзі. Високим правим берегом, чітко вимальовуючись на небі, то ступою, то неквапливою риссю рухалася кіннота на півтори сотні коней. Там був Іван Чорноярець.

Степан був на передньому струзі. Лежав на спині із заплющеними очима. Збоку — чи то дрімав, чи то думав. Дрімав і думав. Насолоджувався супокоєм, який дарувала Волга. Він стомився за останні дні: багато непокоївся, злився, поспішав. Тепер поспішати нікуди. Тепер — зосередити думки. Треба думати ясно, твердо— не буде марних слів. Від марних слів — своїх і чужих — отамана нудило. Півдня потім хворів, коли доводилося десь багато і без пуття говорити. Особливо ж погано він себе почував, коли говорив, і сам з огидою визнавав, що верзе казна-що, і лютував, що говорити — треба: ждуть. І ждуть вимогливо. Це як прокляття, коли завжди, вічно ждуть. У Фарабаті, в персів, домовилися між собою розпотрошити місто: спочатку козаки почнуть торгувати з персами, потім, у слушний момент, Степан поверне на голові шапку '... Торгівля йшла, козаки позирали на отамана... Слушний момент давно настав — перси заспокоїлися, перестали боятися. Степан зволікав. Він до болю не хотів різанини, знав, що вони потім самі здригнуться від пролитої крові... Аде ждали, що він поверне шапку. Він повернув.

Завжди, все життя від нього ждали. Ще хлопці Зимо-вейської станиці ждали від малого Стеньки Разі, що він 1 зметикує і наведе їх на яку-небудь шкоду; від мудрого козака Степана Разіна ждали, що він та інші посли уламають примхливого тайшу Мончака, і калмики допоможуть донцям трясонути Малий Ногай, ждали, що він, удачливий, прорветься з ватагою в Азовське море, і вони добудуть "сіряки" в турків, як пізніше успішно добули їх у персів. І коли сподіване не збувалося, Степан страждав, мучився, ладен був ліпше прийняти люту смерть, аніж іще коли-небудь примусити марно ждати. Ждала й Олена, тепер його дружина: болісно ждали її очі, звернені на молодого козака Степана Разіна, коли козаки приїхали в Малий Ногай під виглядом купців, а насправді — розвідати про настрій татар перед походом. Там, у татар, знемагала вродлива Олена, бранка-росіянка із смаглявим дитям на руках. У поході на татар — це вже згодом — Степанові вдалося скинути Олену з дитиною у сідло. Пізніше вона стала його дружиною, тому що дуже ждала цього. Для себе Степан ждав спокою коли-небудь. Не тепер. Тепер, коли він у славі, в силі й незмірно багатий, від нього знову ждали — він бачив, розумів — ждуть. Ждуть такі, як Ларко Тимофєєв, Федір Сукнін... Навіть сумирний Іван Чорноярець і той жде. Не житимуть вони просто так, не зможуть. Та й сам Степан, обманював він себе з отим жаданим спокоєм. Він і хотів спокою, але й сам теж не зміг би прожити, не тривожачись раз у раз, не напружуючи розуму й волі, не звідуючи радощів і жаху небезпечних наскоків... Він навіть не знав — як це так жити без цього? Чи можливо? Але думку про спокій, який коли-небудь у нього буде, він потаємно плекав і носив у душі — від цього було хороше: було що жадати надалі. Іноді він так міркував: порубають де-небудь у бою не до смерті, можна сидіти калікою на бережку, стругати човники... І сам же ловив себе: адже ніколи такого не буде: порубають, то зовсім. Ще він знав, що до старості йому все-таки не дожити, на бережку не сидіти. Про що думав отаман? Останнім часом — особливо як повертався з Персії, з моря,— невідступно ятрила його одна думка: чи не почати велику війну з боярами. Думку цю засадив йому Серьога Кривий. Одного разу, дивлячись Степанові у вічі, Серьога сказав: "Разок трусонути їх, проорати межу, і щоб вони її вік знали: щоб жодна гадина цієї межі не переступала". Степан нічого не сказав тоді, пильно подивився на Серьогу... Його вразила ця думка, проста й вірна. Серьоги немає... Але він стоїть перед очима: дивиться прямо, як він умів дивитися, і промовляє ці слова. І відтоді вона вже не відпускала Степана, ця думка, вона жила в ньому, непокоїла. З різних боків брався за неї отаман... Підносився духом, то ладен був хоч тепер заварити кашу, то страхався. Сергієві слова впали на болюче місце; Степан, як почув їх, здивувався: чому він сам не додумався до цього! Адже це так просто, і це — правильно; разок трусонути, втовкмачити всім: був вольний Дон, є вольний Дон і буде вольний — довіку. Щоб навіть сама думка — якось потіснити козаків,— щоб сама ця думка всім здавалася безглуздою. І чим більше переймався Степан цією думкою, тим більше й більше охоплювало його то сум'яття, то нетерпіння, нетерпіння до болю, до муки. Раптом йому здавалося, що він уже пропустив нагоду, коли треба було почати... В Астрахані цього разу здалося, що — пора, треба негайно відкриватися... Душа ходором ходила, розум туманів... Боявся, що пропустив, безнадійно, згубно пропустив нагоду: є оружжя, люди відпочили, стрільці розкарячилися між властями й багатими, сильними козаками: бери Астрахань! Бери й рушай угору по Волзі! Але твердою нічною думою зупинив себе, нікому не проговорився, як близько він був од великого, небезпечного заміру. Натяками запитував декого, гру із Стирем вигадав, заглядав у душі близьких... Збагнув: ні, рано.

Це ще не сила, яка в нього, сила — на Дону, це правда, голод зігнав туди великі товпища, то сила. Він знав, що Корній Яковлєв, військовий отаман, і верхівка з ним тяготяться втікачами, ладні забути священний заповіт — з Дону видачі нема,— ладні вже й видавати, щоб не годувати зайвих і не гнівити бояр. І нехай, і добре: нехай і далі, і більше показують себе з цього боку, нехай усі козаки зрозуміють це, тим швидше прийде до них ця думка — про війну. Що війні бути, в цьому Степан тепер не сумнівався. Сумнівався і мучився — як почати. Ні з того ні з сього теж не почнеш. Треба щоб і всі теж не сумнівалися. Козаки ждуть від нього, самі не знають, чого ждуть, треба привчити їх, що вони ждуть війни. Звичайно, багато шарахнеться від нього, як од холерного, але охочі будуть. Куди вони подінуться! Дай часу, дай, боже, розуму й терпіння — все буде. Недаремно серце обдає гарячими струменями, недаремно ж він день і ніч думає й думає, всмоктався в ці думки, адже не малоліток, не якийсь недоумкуватий... Даремно, чи що, усе це? Недаремно. А про спокій можна досхочу помріяти, якщо випала така хвилина. Коли вона ще випаде! Згадав Степан Олену, дружину, всміхнувся... То все у вічі зазирала, все ждала, тремтіла, а то освоїлася, звідки й стать узялася, хазяйського вигляду набрала, нотка в голосі з'явилася... Люба жінка, рідною стала, навіть не думалось, що такою рідною стане. І Афонька полюбив, пасинка, напівкровка... Кмітливий хлопчина. Степан раптом здогадався, що стужився за ними. За ділом, за гульбищами та за думками якось не до них було, а от згадав — і зрозумів, що стужився. І мимоволі знову всміхнувся: не знав за собою такого. Ну гаразд: нехай. І всі ж, мабуть, отак, усі стужилися, тільки помовчують. Добре, хоч є за ким тужити, а то й цього могло не бути. Змалку на коні, в степу, рука — навіть коли не тримає — чує шаблю. Очі заплющаться, немов

забувся уві сні, а — похитує, похитує — кінський скік у крові гуде... Ні річки, ні ліска, ні пагорка просто так немає — і не треба, а в голові все: де краще сховатися, де річку перемайнути... Гукнуть несподівано, здригнутися ще не встиг, а вже рука ніж хапонула. Де там було про дружину, про сім'ю думати. Так уже вліз у це вояцтво, так з головою поринув у походи, в наскоки, що

й помислити, уявити своє життя іншим — ніяк. А ось-

трапилась і дружина, і сім'я...