Я прийшов дати вам волю - Сторінка 21

Отож — погуляй поки що на землі. Не квапся, туди ніхто не спізнювався.— У Степана було легко на душі: цю проклятущу ношу, постійну думку, мовчазну, невідступну, виснажливу,— скинуто.

— То чого ж тоді й питати? Я з вами!

Козаки знову схвально засміялися.

— А як стрільці?—спитав Степан.— Куди зібрались?

— Воно ж теє... як би його сказати?..— зам'ялися стрільці.

— Так і сказати. Прямо.

— Ніби государеві служимо...

— Боярам ви служите, не государеві! Кровопивцям! — Степана поривало вперед невтримно, безоглядно й радісно.— Думайте швидше, ми квапимося. Дороге питво пити квапимося в Царицині. Чули, козаки: воєвода звелів у Царицині на горілку ціну удвічі підняти! — повідомив усім Разін.— Ось до чого додумалися, собаки!.. Ну, стрільці?.. Довго вас чекати?! А то терпець увірветься, не доводьте до цього.

— Коли так — і ми,— сказав один, найстарший.

Тим часом подали Степанові царські грамоти, Він, не

роздивляючись, пошматував їх і покидав у воду. Бумаги він ненавидів люто. Козаки віддавна не полюбляли бумаг: навіть за першого Романова, коли донцям жилося набагато привільніше, московські бумаги, прибуваючи на

Дон, вихвалялися на крузі козацькому, як послідущі жіночки: то припинити "промисли" над татарами й турками, щоб не дратувати хана та султана, то—чинити всіляку шкоду тим самим татарам, бо хан знову наслав на Русь силу і грабує. Козаки навчилися відсилати при-казні бумаги — і з умовляннями, і з погрозами — матірно, далеко, а "держали річку Дон" самі, на свій розсуд. Але відтоді багато що змінилося, бумаги московського Посольського приказу стали набирати сили, і козаки, а надто ті, що жалкували за колишніми вольностями, зненавиділи бумаги, учували в них саме лихо.

— Отак їх!..— сказав Степан.— Нехай риба читає.

На— березі кінні явно зацікавилися подією на воді.

Спинилися, вистрілили, щоб привернути до себе увагу.

— Пальніть хто-небудь,— звелів Степан.— Усе гаразд.

Із шестеро разінців разом вистрілили в повітря з пістолів. Луна від пострілів довго гуляла під стрімким берегом і вмерла далеко. Кінні разінці заспокоїлися.

Стрілецькому сотникові поклали за пазуху щось важке з товарів купця, піднесли до борту і спустили у воду між стругами. Чи живий ще був, не опритомнів, чи від кочета одразу сконав — ніхто не поцікавився.

— Легка смерть,— сказав один весляр. І перехрестився. Ще кілька душ поскидали шапки й перехрестилися.

Степан махнув рукою — далі, уверх по Волзі.

— У греб! Повертайте свої ночви. Не журись, Макаре Ільїн!.. У Царицині відпустимо. Стрільці, ходіть-но до мене! Погомоню з вами... Що там у Москві чувати?

У ці дні в Астрахань Волгою не пройшов ніхто: нікого не пропустили, щоб в Астрахані не знали, як ідуть і що роблять козаки дорогою, і щоб не сполошилися. Та козаки вже відкрито говорили, що скоро "світ захитається". На батечка Степана Тимофійовича дивилися — майже всі, вся громада — з любов'ю: знову чекали. Сам батечко (так його величали з легкої руки запорожців, яких багато йшло з донцями) хотів одного тепер: швидше довідатися, що діється на Дону — чи справді багато, як подейкували, збіглося туди з Русі люду та як той люд стріне його, особливо холопи. Нетерпіння охопило отамана велике; всю силу душі спрямував він, щоб стримуватися поки що, і ледве справлявся, а бувало, що й не справлявся.

1

Натякається на трагічні події під час перського походу 1668 р. В Решті Разін вів переговори з шахом, тим часом жителі міста підступно напали на козаків і вбили 400 душ. Свій похід з Решта на Фарабат разінці розцінювали як помсту.

2

Жилець — тут — повітовий дворянин, який тимчасово перебував на військовій службі з уповноваженнями від царя.

12

У Царицин разінці прийшли першого жовтня. Дні, як і раніше, були теплі, тихі, з павутинкою, з останньою дорогою ласкою.

Висадилися нижче міста; одночасно підійшли верхівці Івана Чорноярця. Спинилися на березі.

— Де Леонтій? — одразу запитав Степан Чорноярця. Він ледь стримувався від люті. Чорноярець вирішив трохи послабити отаманове напруження, але сам бачив, що — марно.

— Уперед поїхав...— відповів він.— А ти чому такий?

— Гади повзучі!..— Степан дивився на місто.— Зашаруділи?.. Залиши половину біля стружків, інші хай у місто йдуть. Хай гуляють! Збери осавулів, гайда зі мною. У шинок — дорогу горілку пити. Це ж треба, таке придумали!

— Степане... може, воно й на краще: не розгулюва-тися б...— обізвався був Чорноярець.

— Ось...— Степан знову глянув у бік міста — пильно, немов дивився в обличчя ненависної людини.— Ти в мене розживешся на козацькі грошики, гад повзучий. Я тобі дорого заплачу!.. Гуляй, Іване!

Козаки випередили свого отамана: коли він з'явився в місті, там було жваво, суєтно й гамірно.

Ішли серединою вулиці — "головка" війська: Разін з осавулами й сотниками. Ішли розмашисто, швидко й зосереджено.

Прямували в шинок.

Там було повно козаків. Загледівши батечка, загорланили, розпалюючи себе, а більше отамана:

— Утискують, батьку!..

— Як з цапів, шкуру деруть...

— Де це бачено?—таку ціну гнути? Вони що?..

— Хто звелів? — гаркнув Степан. І навів на шинкаря страшний — немиготливий — погляд. Той сполотнів.

— Воєвода... Змилуйся, батечку. Я не радив їм, не послухались... Воєвода звелів.— Шинкар упав навколішки перед отаманом і козаками.

— Воєвода? — Віспувате обличчя Разіна, скам'яніле, зсередини — з очей — випромінювало гнів і рішучість.

— Воєвода. Батечку, вели мені живим лишитися. Хіба я від себе?! Я не радив... Але ж — воєвода! Він загадав мені і звіт на Москву писати, у Великий приход: як я брав з вас...

— Сучий він син, ваш воєвода! — загукали знову козаки.— Батьку, він уже давно утискує нас. Котрі з нашої братви приїздять з Дону по сіль, так він у них з дуги по алтину лупить. Хто йому велить отаке? Це вже не у Великий приход, а в кишеню свою велику...

— Це Унковський?—пригадав літній козак-кар-тяр.— То це ж він у мене забрав пару коней, сани й хомут. Я його дуже добре знаю, Унковського. Грабіжник найперший...

— А в мене пістоль забрав позаминулого літа. Добрий був пістоль, азовський,— пригадав ще один.

— Вибивай бочки! — звелів Степан.— Де воєвода?! Я його заріжу піду. Де він тепер?

— На подвір'ї своєму,— підказали царицинці, які з превеликим подивом і збуджено метушилися тут, дивилися й хвилювалися.

...Степан швидко йшов попереду своїх осавулів, притримуючи при боці шаблю. Посадські, котрі хоробріші, ув'язалися за козаками — дивитись, як різатимуть воєводу Унковського. Дивовижна і страшна була ця процесія— ішли мовчки, обличчя озлоблені, серйозні, очі палають відвагою: так ідуть полювати злого, небезпечного звіра, що давно об'явився в околиці, але все не було сміливців узяти його. Та ось сміливці—знайшлися, і тепер ідуть.

На воєводиному подвір'ї було пусто. Домочадці й сам воєвода поховалися, довідавшись про небезпеку. Унковський не передбачав, одначе, що це буде пряма облава, тому сам з подвір'я не пішов, а сховався в світлиці.

— Де він?! — закричав Степан, розчахнувши двері передньої кімнати.— Де Унковський?!

Хтось із козаків торгнув двері світлиці: замкнені. Зсередини.

— Тут він, батьку! Замкнувся.

Степан раз-другий попробував двері плечем — не піддалися. Налягли всі, хто зміг уміститися в прорізі... Заважали один одному, матюкалися. Двері в кам'яному будинку воєводи важкі, зовнішні оббиті залізом, а двері до світлиці, дубові,— мідними штабами.

— Ігнахо, туди твою!..— горлали.— Ти мені ребра видушиш! Куди преш? Куди преш?!

— Я на тебе, а ти давай на двері.

— От курва! Та воєвода не за ребрами ж у мене! Навіщо ти, дурню, ребра мої душиш?

— А хто тебе розбере тут у м'ялці: може, ти...

— Валяй! Ра-зом!

Двері надійні, засув викуваний з доброго шведського заліза.

— Одчини! — крикнув Степан.— Однаково ти не втечеш од мене! Я з тобою за горілку розквитаюся, жеребець!.. За коней, за сани, за хомут!..

— За пиіцаль! — підказували ззаду.

— Одчини!

Унковський у світлиці молився "закоптилкам" (потемнілим од свічкової кіптяви іконам). Губи тремтливо ворушилися; розкішна борода здригалася на грудях, на гаптованій гарусом полотняній сорочці.

Зверху, з божника, на нього байдуже дивилися святі.

— Неси колоду!—скомандував за дверима Степан.

— Хай святиться ім'я твоє, хай прийде царствіє твоє, хай буде воля твоя,— вкотре вже шепотів Унковський.— От поганці!.. Порішать же, справді порішать — пока-зилися. Хай буде воля твоя, господи!..

У двері знадвору гучно вдарили колодою; двері затріщали, подались... Іще удар. Унковський безладно забігав по світлиці...

— Добуду я сьогодні високої воєводиної крові! — кричав Степан.— За податки твої!..

Ще садонули в двері важко, з хряском.

— За побори твої! Грабіжнику... За здирство ваше!..

Унковський підбіг до вікна, перехрестився й махнув

униз, на город. Упав, схопився і, накульгуючи, побіг, пригинаючись.

Ще удар у двері... І гурт козаків із Степаном вломилися в світлицю.

— Де він?! — кинулися шукати. Де шукати, а де й — поміж ділом — брали що під руку потрапить.

Воєводи не було. Не могли збагнути, куди він подівся.

— Утік! — сказав Федір Сукнін. Показав на вікно.— Облиш ти його, Степане... Горілку й так он — задарма п'ють, що тепер з нього візьмеш?

— Ну вже ні-і!.. Він у мене живий не втече-— Степан,

а з ним осавули, котрі молодші, і козаки вибігли із світлиці. •

— Пропав воєвода,— сказав Федір Сукнін.— Адже знайде...

— Воєвода — біс із ним,— докинув Іван Чорноярець. Вони удвох зосталися в світлиці.— Нам біда буде: знов його гедзь укусив... з гори поніс. Треба ж було хоч на Дон прийти, людом обрости. Чого вже він так загорівся?

— Тепер — один одвіт,— махнув рукою Федір.

— Не одвіту боюсь, а — обмаль поки що нас. Рано він затіяв...

— Васько з Альошкою прийдуть...

— Де ж вони, Васько з Альошкою? Докличешся їх!

— Будуть люди, Іване! Не скигли... Тільки крякнути та грошвою брязнути. Дай на Дону об'явитися — все буде. А Степан зараз угамується. Воєвода — дурень, сам чвару затіяв з горілкою цією...

— Не сам: від Прозоровського указ привезли.

— Ну й нехай хлебчуть тепер. Зовсім подуріли: ціну на горілку завищити! Вони що?.. Це й —роздягати серед білого дня почнуть, а ти все мовчи?

— Хотіли, видно, від гріха одвести...

— Одвели... Та треба, Іване, й починати: чого зволікати?

— Ще не час! — роздратовано вигукнув Іван.

— Та чому ж не час?! — теж гаряче й голосно запитав Федір.— Чому?! Саме час і є: якого ж тобі ще часу? Тепер уже — сказано, таїтися нічого.