Янтарне скло - Сторінка 31

Деякий час ведмідь мовчки спостерігав за вогнем, його довге біле обличчя посеред хмари диму набувало кольорів полум'я. Віл побачив, що поверхня металу почервоніла, потім пожовтіла і зрештою побіліла.

Йорик уважно дивився на те, що відбувалося зі шматками, тримаючи лапу напоготові, щоб у потрібну мить вихопити їх. За декілька хвилин вигляд металу знову змінився — його поверхня засяяла та заіскрилася, і в усі боки від нього полетіли іскри, схожі на феєрверк.

Тут права лапа Йорика смикнулася, і він кінчиками пазурів схопив перший шматок леза. Миттєво поклавши його на залізну пластину, що являла собою задню частину його нагрудника, ведмідь схопив інший шматок. У повітрі запахло паленими пазурами, але Йорик зовсім не звернув на це уваги — рухаючись надзвичайно швидко та вивірено, він наклав краєчок другого уламка леза на перший, високо підвів ліву лапу та вдарив кам'яним молотом.

Від потужного удару кінчик ножа, що лежав на камені, підскочив. Віл подумав, що решта його життя залежить від того, що відбувається у цьому крихітному металевому трикутнику, в точці, що відшукує щілини між атомами. Всі його нерви затремтіли, відчуваючи кожен спалах полум'я та коливання кожного атома в решітці металу. До цього дня він гадав, що для роботи з цим лезом годиться лише справжня домна, обладнана найкращим устаткуванням. Але, як він побачив, інструменти можуть бути вельми простими — головним чинником була Йорикова майстерність. Йорик проревів, перекриваючи брязкіт:

— Сконцентруйся на лезі! Ти також маєш кувати його, це не лише моя, а й твоя робота!

Віл відчував, як усе його єство труситься під ударами кам'яного молота, стиснутого в кулаку ведмедя. Наступний шматок леза вже розжарювався у полум'ї, а Лірина гілка гнала на шматки потік газу, що мав охороняти його від пожираючого залізо повітря. Віл відчував усе це, відчував, як атоми металу зчеплюються між собою, усуваючи розлам і формуючи нові кристали, вишикуючись згідно з невидимою структурою металевої решітки.

— Краї! — проревів ведмідь. — Тримай краї на одній лінії!

Він мав на увазі, що Віл мусить робити це силою думки, і хлопець так і зробив, відчувши крихітну нестиковку й майже одразу відчувши, як вона зникла, коли краї злилисяв єдине ціле. Уламки було спаяно, і Йорик узявся за наступний шматок.

— Клади новий камінь! — наказав він Лірі, і та зіштовхнула перший камінь і поклала на його місце новий.

Віл оглянув дрова та розламав одну з гілок, аби вона не заважала жару, а Йорик знову почав працювати молотом. Віл розумів, що його завдання стало на один ступінь складнішим: тепер він мав силою думки розташувати новий шматок дуже точно щодо попередніх, адже лише в такому разі Йорик зможе полагодити ніж.

Робота над ножем продовжилася. Віл і гадки не мав, скільки ще вона триватиме. Ліра відчувала, що її руки печуть, очі сльозятьєя, шкіра почервоніла та опеклася, а кожна кістка її тіла ниє від утоми. Але вона все одно підкладала нові камені, а стомлений Пантелеймон уперто змахував крилами та роздував полум'я.

Коли справа дійшла до останнього шва, голова Віла дзвеніла, і він був такий виснажений розумовими зусиллями, що йому важко було навіть покласти дровину у вогонь. Він мав збагнути всі зчленування в лезі, інакше ніж просто розсипався б на шматки. Коли ведмідь дійшов до останнього, найскладнішого шва, котрий мав поєднати вже майжеготове лезо з тим невеличким його відрізком, що залишився на рукоятці, хлопець мав охопити думкою весь ніж і кожний окремий його шматочок — інакше ніж розлетівся бна уламки, наче Йорик ще нічого не робив.

Ведмідь також відчув це, а тому перед тим, як почати розжарювати останній шматок, він зробив невеличку перерву.

Він подивився на Віла, але в його очах хлопець не побачив нічого, ніяких емоцій та думок — лише бездонний чорний блиск. Утім, він зрозумів, що хотів йому сказати Йорик — це робота, вона важка, але вони спроможні довершити її й мають це зробити.

Вілові цього цілком вистачило: він повернувся до вогню, послав свою уяву до зламаного кінця рукоятки та налаштувався на останній, найскладніший етап роботи. Скільки він триватиме — невідомо, але це вже пусте.

Отже, вони з Йориком і Лірою розжарили ніж, і коли ведмідь вдарив востаннє, а Віл, відчувши, що атоми з'єдналися і тріщина зникла безслідно, вивів розум із леза, хлопець миттєво упав на підлогу печери та дозволив виснаженню обійняти його. Ліра була майже в такому самому стані: її очі оскляніли та почервоніли, а волосся прокоптилося та було вкрите сажею. Навіть Йорик ледве стояв на лапах, його смух у декількох місцях підгорів та був уже не кремово-білим, а чорним від попелу.

Поки вони працювали, Тіаліс і Салмакія спали по черзі: один із них завжди пильнував. Наразі спав Тіаліс, але коли лезо почало остигати, послідовно перетворившись ізчервоного на сіре, а з сірого на сріблясте, Салмакія стусонула свого супутника у плече, розбудивши його. Він скочив із таким бадьорим та сторожким виглядом, наче зовсім не спав.

Але Віл не торкнувся рукоятки ножа: коли він наблизив до неї долоню, то відчув, що вона надто гаряча для його руки.

Галівесп'яни розслабилися на своєму камені, а Йорик сказав Вілові:

— Вийдімо.

На порозі печери він повернувся до Ліри:

— Залишайся тут і підтримуй вогонь. Ножа не торкайся, ми ще не закінчили.

Ліра всілася біля ковадла, на якому остигав ніж, та почала кидати гілки в багаття, а Віл слідом за величезним ведмедем вийшов на сніг. Після пекла печери мороз здавався надзвичайно сильним і колючим.

— Цей ніж не слід було виковувати, — сказав Йорик, коли вони відійшли від печери. — Можливо, мені не слід було відновлювати його. Він тривожить мене, хоча раніше я ніколи не непокоївся, не вагався. Тепер же я охоплений сумнівами. Сумніви властиві людині, але не ведмедю. Якщо я стаю людиною, щось іде хибно, не так, як слід, і я посилив усе це.

— Але якщо скористатися твоєю логікою, коли перший ведмідь викував перший шматок броні, хіба не було це також хибно?

Йорик нічого не відповів. Вони йшли вперед, доки не наблизилися до величезного замету. Ведмежий король ліг у нього й почав борсатися, здіймаючи у темне повітря клуби снігу — здавалося, що це він сам його виробляє, що він став уособленням усього снігу в світі.

Закінчивши свою процедуру, він перекотився, підвівся на чотири лапи та енергійно обтрусився. Віл усе ще чекав відповіді на своє запитання, і Йорик, побачивши це, сказав:

— Так, можливо, це також було хибною річчю. Але до того, як з'явився перший ведмідь в обладунках, ведмеді не носили броні. Принаймні, нам про це не відомо. Саме так виник цей звичай. Ми знаємо свої звичаї, вони міцні та стійкі, і ми незмінно дотримуємося їх. Без звичаїв ведмежа природа є слабкою — як слабкою є ведмежа плоть без обладунків. Але мені здається, що коли я полагодив цей ніж, то вийшов за рамки ведмежої природи. Гадаю, я вчинив анітрохи не розумніше, ніж Йофур Рекнісон. Що ж, час покаже, але я охоплений сумнівами та ваганнями. Тепер скажи мені ось що: чому зламався ніж?

Віл обома долонями потер важку голову.

— Ця жінка глянула на мене, мені здалося, що я бачу обличчя своєї матері, — промовив він, намагаючись якомога точніше відновити свої відчуття. — І тоді ніж наче натрапив на щось таке, чого він не може розрізати, а позаяк мій розум одночасно штовхав його вперед і назад, він розколовся. Гадаю, сталося саме це. Мені здається, пані Кольтер знала, що вона робить. Вона дуже, розумна.

— Коли ти розповідаєш про цей ніж, ти говориш про своїх батька й матір.

— Так? Можливо… Так, мабуть, ти маєш рацію.

— Що ти збираєшся робити з ним далі?

— Ще не знаю.

Раптом Йорик змахнув лівою лапою та відкритою долонею вдарив Віла по голові, і той, приголомшений, упав у сніг та покотився схилом униз. Коли він зупинився, в головіу нього дзвеніло.

Йорик повільно спустився, подивився, як Віл підводиться, і промовив:

— Відповідай мені відверто.

Вілу кортіло вигукнути: "Ти не зробив би цього, якби в моїй руці був ніж!" Але він розумів, що Йорик і так знає це та знає, що Віл це знає, а також що сказати це було б неввічливо та нерозумно — однак спокуса все одно була майже непереборною.

Хлопець прикусив язика, випростався та подивився Йо-рикові просто в очі.

— Я сказав, що не знаю, — вимовив він, щосили намагаючись заспокоїтися, — тому що досі не обмірковував усебічно того, що збираюся зробити. Цей задум лякає мене, і не лише мене, а й Ліру. Хай там як, я погодився на її пропозицію, щойно почувши її.

— І що це за пропозиція?

— Ми хочемо спуститися до країни мертвих та поговорити з духом Ліриного друга Роджера — хлопчика, вбитого на Свольбарді. І якщо світ мертвих дійсно існує, мій батько також буде там, тож я хотів би по змозі поговорити і з його духом. Але мене наче щось розриває на частини — я хочу повернутися та дбати про свою матір, проте мій батько та ангел Балтамос казали мені, що я мушу піти до лорда Ізраеля та запропонувати йому ніж, і не виключено, що мені слід це зробити передусім.

— Ангел утік, — промовив ведмідь.

— Він не був воїном. Він робив те, на що був спроможний, але бійка — це не для нього. І злякався не лише він — я також боюся. Отже, я маю як слід усе це обміркувати. Можливо, іноді ми не робимо слушного вибору тому, що хибний видається небезпечнішим, а ми не бажаємо виглядати наляканими, тож ми обираємо помилковий варіант саме тому,що він небезпечніший. Ми більше дбаємо про те, щоб не виглядати наляканими, ніж про те, щоб ухвалити правильне рішення. Ось чому я не хотів відповідати тобі.

— Зрозуміло, — сказав Йорик.

Вони деякий час стояли мовчки, і не захищений від холоду Віл почав мерзнути. Але Йорик ще не закінчив розмову, а Віл і досі почував слабкість і запаморочення від удару, тож аби прийти до тями перед шляхом назад, він стояв на місці.

— Віле, останнім часом я часто йду на компроміси, — промовив король ведмедів. — Можливо, допомагаючи тобі, я спричинив остаточну руйнацію свого королівства. Утім, можливо, це не так, і руйнація наближалася сама собою; не виключено, що своїми діями я віддаляю її. Тож я збентежений. Мені доводиться чинити не притаманні ведмедям діяння та думати й сумніватися подібно до людей. І ось що я тобі скажу.