Янтарне скло - Сторінка 36

Знищення учасників нальоту було таким швидким і повним, що навіть пані Кольтер,котра у своєму житті бачила досить неймовірних речей, відчувала, що вона шокована. Вона знову подивилася на наміроліт та побачила, що той мерехтить або пересувається, щоб зникнути з очей і за нескінченно коротку мить з'явитися на землі. Здавалося, він стояв тут уже давно — таким непохитним він виглядав.

Цар Огунве кинувся вперед, слідом за ним до апарата Підбігли й інші командири та інженери. Вони відчинили дверцята, і злітну площадку залило світло з кабіни. Пані Кольтер залишилася на своєму місці, намагаючись збагнути принцип дії намірольота.

— Чому Ізраель показує його нам? — тихо спитав її деймон.

— Безперечно, він не вміє читати наші думки, — так само тихо відповіла жінка.

Вони мали на увазі ту секунду в адамантовій башті, коли між ними, наче іскра, проскочила ідея. Вони подумали, що можна зробити лордові Ізраелю цікаву пропозицію: запропонувати йому відіслати їх до Консисторського Суду Благочестя як його шпигунів. Пані Кольтер знала всі рівні влади й могла діяти на кожному з них. Вона розуміла, що спочатку їй буде важко переконати Суд у своїй лояльності, але знала, що це завдання їй цілком під силу. Атепер, коли галівесп'янські агенти залишили Женеву, щоб стежити за Вілом і Лірою, лорд Ізраель просто не зможе відповісти на цю пропозицію відмовою.

Але тепер, коли жінка спостерігала за дивовижною летючою машиною, їй спала на думку інша ідея, і вона радісно стиснула золотаву мавпу в обіймах.

— Ізраелю, — невинно промовила вона, — можна подивитися, як працює цей апарат?

Обличчя лорда Ізраеля було нетерплячим і розгубленим, але водночас надзвичайно задоволеним. Наміроліт привів його в захват, і пані Кольтер знала, що в такому станівін не відмовить їй.

Цар Огунве відійшов убік, а лорд Ізраель підхопив жінку, і втягнув у кабіну та допоміг улаштуватися на сидінні пілота. Пані Кольтер почала оглядати засоби керування.

— Як він працює? Що ним рухає? — спитала вона.

— Твої наміри, — відповів чоловік. — Звідси ця назва. Якщо ти наміряєшся рухатися вперед, він полетить уперед.

— Це не відповідь. Ну-бо, скажи мені! Як працює його двигун? Як він літає? Я не вбачаю в ньому ніякої аеродинаміки. Але ці засоби керування… зсередини все це дуже схоже на гіроптер.

Лорд Ізраель відчував, що йому важко відмовити пані Кольтер у відповідях, а позаяк вона була цілком у його владі, він не стримався — узяв у руку кабель зі шкіряною ручкою на кінці. На шкірі видно було глибокі позначки деймонових зубів.

— Твій деймон, — пояснив він, — має тримати це — чи зубами, чи в лапах, однаково. А сама ти мусиш надіти шолом. Між ними проходить струм, який підсилює спеціальний прилад — насправді устрій намірольота є вельми складним, але керувати ним у польоті дуже легко. Ми зробили засоби керування схожими на такі в гіроптера, щоб пілотові було легше орієнтуватися, але, зрештою, керування взагалі тут не потрібне. Певна річ, користуватися ним може лише людина з деймоном.

— Зрозуміло, — промовила пані Кольтер.

І з цими словами вона так штовхонула лорда Ізраеля вбік, що він вилетів із кабіни.

Водночас вона одним рухом наділа на голову шолом, а золотава мавпа схопилася за шкіряну ручку. Жінка простягла руку дб тумблера, що в гіроптері вмикав би двигун, і переключила його. За мить наміроліт стрибнув у повітря.

Але пані Кольтер не відразу збагнула, як він працює, й апарат, трохи нахилившись, на декілька секунд завис у повітрі. Поки жінка шукала ручку, що рухає наміроліт, лорд Ізраель зробив три речі. По-перше, він скочив на ноги; по-друге, підвів руку, щоб зупинити царя Огунве, котрий збирався дати солдатам наказ стріляти в наміроліт; по-третє, тихо сказав лордові Роуку:

— Мілорде, якщо ви не проти, я хотів би, щоб ви полетіли з нею.

Галівесп'янин відразу пришпорив свого синього яструба, і птах влетів просто в досі відчинені дверцята кабіни. Знизу було видно, як жінка крутить головою, обмірковуючи, що їй робити далі, і те саме робила золотава мавпа, тож ніхто з них не помітив, як лорд Роук перестрибнув із яструба в кабіну.

За мить апарат рвонув із місця, а яструб описав коло та всівся на зап'ястя лордові Ізраелю. Минуло лише дві-три секунди, а наміроліт уже зник із поля зору, наче розчинившись у вогкій зоряній ночі.

Лорд Ізраель сумовито, але водночас захоплено дивився Йому вслід.

— Що ж, царю, ви мали рацію, — промовив він. — Я повинен був відразу послухатися вас. Вона Лірина мати, й мені слід було очікувати на щось подібне.

— Ви не збираєтесь переслідувати її? — спитав цар.

— І що, знищити чудовий апарат? Безперечно, ні.

— Як ви гадаєте, куди вона полетить? Шукатиме дитину?

— Принаймні, не відразу. Вона не має уявлення, де її шукати. Я достеменно знаю, що вона робитиме: вона полетить до Консисторського Суду та передасть йому наміроліт як доказ її вірності Церкві. Потім вона розпочне шпигунську діяльність — шпигуватиме за ними на нашу користь. Вона вже перепробувала всі інші види подвійної гри, і цей буде для неї новим досвідом. А щойно вона дізнається, де перебуває дівчинка, вона попрямує туди, а слідом за нею — й ми.

— А коли лорд Роук дасть їй знати, що він летить із нею?

— О, гадаю, він приховає це від неї, хіба не так?

Чоловіки засміялися та пішли тунелем до зброярень, де на них уже чекала нова, вдосконалена модель намірольота.

17

Олія та лак

Мері Мелоун робила дзеркало. Не з марнославства — це почуття було їй майже незнайомим, — а для того, щоб перевірити одну свою ідею. Вона хотіла спробувати спійматиТіні, а без тих інструментів, котрі вона мала в лабораторії, доводилося обходитися тим, що було під рукою.

Мулефа майже не користувалися металом. Вони створювали надзвичайні речі з каменю, дерева, тканини, мушлі та рогу, але ті металеві речі, які вони застосовували, були зроблені за допомогою примітивних молотків із самородків міді та інших металів, котрі вони знаходили в піску біля річки. Колісні люди ніколи не виробляли з металу інструменти — лише використовували його як прикраси. Приміром, укладаючи шлюб, пари мулефа обмінювалися смужками полірованої міді, котрими вони огортали один зі своїх рогів і носили як обручки.

Отже, їх буквально зачаровував швейцарський офіцерський ніж, що був найціннішою з речей, котрі взяла з собою Мері.

Коли одного дня Мері продемонструвала Аталі — своїй найближчій подрузі серед мулефа — різноманітні способи застосування ножа і спробувала за допомогою свого обмеженого запасу слів пояснити свої дії, Аталь була у захваті. Окрім усього іншого, на ножі було мініатюрне збільшувальне скло, за допомогою якого Мері почала випалювати фігурки на сухій гілці, і саме це наштовхнуло її на думку про Тіні.

Вони сиділи біля річки та рибалили, але річка обміліла, і риба, мабуть, кудись пішла, тож вони залишили сітку у воді, а самі лежали на траві та байдики били. І тут Меріпобачила суху гілку з рівною та гладкою поверхнею. Вона випалила на ній квітку маргаритки, ще привело Атальу захват. Однак коли Мері спостерігала, як з тієї точки, на якій фокусувалися сонячні промені, піднімається тоненька цівка диму, їй спало на думку: якщо ця гілка скам'яніє, і науковці з далекого майбутнього знайдуть її, вони також знайдуть навколо неї Тіні — адже Тіні е поруч із усіма речами, над якими працювала людина.

На теплому сонці вона поринула у дрімотну задумливість, із якої її вирвали слова Аталі:

— Про що ти мрієш?

Мері спробувала пояснити, над чим вона працювала В лабораторії, розповіла про відкриття Тіней, про фантастичну звістку щодо їхньої розумності. Вона відчула, що її знову захопило все це, і їй захотілося опинитися у своїй лабораторії біля обладнання.

Мері не очікувала, що Аталь стежитиме за її поясненнями — почасти тому, що мову мулефа знали ще далеко не досконало, частково через те, що мулефа видавалися їй практичними істотами, не байдужими лише до повсякденних потреб, а значна частина її розповіді була пов'язана з математичними поняттями. Але, на її подив, Аталь відповіла:

— Так, ми знаємо, що ти маєш на увазі: ми звемо їх… — І додала слово, за звучанням схоже на слово "світло".

Мері перепитала:

— Світло?

Аталь відповіла:

— Не світло, а… — вона повторила це слово повільніше, щоб Мері спромоглася вловити його, та пояснила: — Як світло на воді, коли вона на заході сонця покрита дрібними брижами. Тоді світло стає яскравими лусочками, і саме так ми називаємо цю річ, але це тільки мовний зворот.

— Тобто це насправді не світло, проте ви бачите його, і воно схоже на світло на поверхні води, коли сідає сонце?

— Так, — відповіла Аталь. — Усі мулефа відчували це, і ти також знаєш, що це таке. Саме так ми зрозуміли, що ти схожа на нас, а не на травоїдних — вони цього не бачать. — Навіть попри те, що ти здалася нам такою незвичайною та відразливою, ти схожа на нас, адже ти бачиш… — тут вона знову вимовила те слово, що його Мері не розчула як слід: щось на кшталт "сарф" або "саф" та рух хобота ліворуч.

Мері відчувала величезне збудження, й аби дібрати слушні слова, слід було заспокоїтися.

— А що ви про це знаєте? Звідки з'явилася ця річ?

— Від нас і від олії, — відповіла Аталь, і Мері зрозуміла, що її подруга має на увазі олію з великих коліс.

— Від вас?

— Вона випромінюється від дорослих, але без дерев вона знову зникне. Із деревами ж і з олією вона залишається з нами.

"Від дорослих". Мері знову змушена була напружити всі свої сили, щоб опанувати себе. У неї вже виникала думка, що діти та дорослі реагують на Тіні не однаково — або ж викликають неоднакову реакцію Тіней. Хіба Ліра не сказала їй, що в її світі вчені також дізналися про подібну властивість Пилу — тамтешнього позначення для Тіней?І ось знову…

І все це було пов'язано з тим, що їй через комп'ютер повідомили Тіні до того, як вона залишила свій світ: хай там як, але все це має відношення до великої події в людській історії, символічно описаної в розповіді про Адама та Єву — зі Спокусою, Гріхопадінням, Первородним Гріхом. Досліджуючи викопні черепи, її колега Олівер Пейн відкрив, що десь тридцять тисяч років тому відбулося величезне зростання кількості тіньових частинок, які накопичувалися довкола людських останків. Тоді сталося щось незвичайне, щось нечуване в ході еволюції, й людський мозок став ідеальним підсилювачем дії Тіней.

Мері спитала в Аталі:

— Як давно виникли мулефа?

— Тридцять три тисячі років тому, — була відповідь.

Аталь уже навчилася читати вирази обличчя Мері — принаймні, деякі з них, — і, побачивши, якого виразу набуло обличчя жінки, вона засміялася.