Янтарне скло - Сторінка 50

Коли вона була поруч, я знала, що можу їй довіряти, знала, що вона завжди вкаже мені слушний шлях. Але тепер її немає. Я не знаю, що буде з нами далі.

— Нічого не буде, — сказав хтось інший. — Усе довічно-залишиться незмінним.

— Ти цього не можеш знати, — відповіла якась дівчинка. — Вони ж прийшли сюди, чи не так? Хто знав, що таке може статися?

Вона мала на увазі Віла й Ліру.

— Це перша справжня подія в цьому місці, — промовив хлопчик-дух. — Можливо, тепер усе зміниться.

— А що б ви зробили, якби у вас була можливість? — поцікавилася Ліра.

— Повернулися б до світу живих!

— А якби вам сказали, що ви можете лише кинути на світ живих один-єдиний погляд, ви все одно зробили б це?

— Так! Так! — залунало звідусіль.

— Наразі я мушу відшукати Роджера, — промовила Ліра, захоплена своєю новою ідеєю, котру вона, втім, хотіла спочатку повідомити Вілові.

Серед духів, що стояли на нескінченній рівнині, почалося якесь повільне, але всеосяжне ворушіння. Діти цього не бачили, проте Тіаліс і Салмакія згори помітили, що всі бліді постаті почали організовано пересуватися — це виглядало наче міграція величезних зграй птахів чи стад північних оленів. У центрі цього руху перебували двоє дітей-недухів, котрі повільно пересувалися вперед. Вони не вели духів за собою й не рухалися за ними, але якимось чином залишалися у фокусі уваги всіх мертвих.

Галівесп'яни, думки котрих летіли навіть швидше, ніж їхні стрімкі бабки, обмінялися поглядами та присіли пліч-о-пліч на поодиноку суху билинку.

— Тіалісе, а в нас є деймони? — спитала леді Салмакія.

— Після того, як я сів у човен, у мене з'явилося відчуття, наче моє серце вирвали і ще живе залишили на березі, — відповів шевальє. — Проте це не так: моє серце й досі б'ється у грудях. Отже, якась частина мене дійсно залишилася там, поруч із деймоном дівчинки, і, Салмакіє, те саме сталося з тобою, тому що я бачив, як твоє обличчя стало напруженим, а стиснуті руки — блідими. Так, у нас є деймони, хай там що вони собою являють. Можливо, лише люди з Ліриного світу знають, як виглядають їхні деймони, і, можливо, саме тому один із них вдався до повстання.

Тіаліс прудко зістрибнув зі спини бабки та міцно прив'язав її, після чого дістав магнітний резонатор. Але щойно н почав передачу, як зупинився й розгублено подивився леді Салмакію.

— Відповіді немає, — похмуро промовив він.

— Отже, ми зайшли надто далеко?

— Принаймні, допомоги тут чекати нема звідки. Що ж, ми знали, що йдемо до країни мертвих.

— Хлопець пішов би з Лірою й на край світу.

— Це навіть далі. Як ти гадаєш, ніж дозволить нам повернутися?

— Здається, хлопець вірить у це. Але я в цьому не впевнена, Тіалісе.

— Він дуже молодий. Та вони обоє молоді. Знаєш, якщо дівчинка не повернеться до світу живих, питання, чи слушно вона відреагує на спокусу, не постане: це вже не важитиме.

— А тобі не здається, що вона вже зробила свій вибір? Коли залишила деймона на березі? Може, це й був той вибір, який вона мала зробити?

Шевальє подивився на міріади мертвих, що як один повільно рухалися слідом за живою яскравою іскрою — Лірою; Красномовною. Звідси йому видно було лише її волосся — Найяскравішу річ у тутешній напівтемряві, — а поруч із нею чорняву голову хлопця. Навіть звідси здавалося, що Віл випромінює силу й упевненість.

— Ні, — відповів шевальє, — поки що ця річ ще не сталася, хай там яким він буде.

— Тоді ми повинні захищати її від усіх можливих небезпек.

— Захищати їх обох. Вони зв'язані невидимим ланцюгом.

Леді Салмакія смикнула за повіддя з павутиння, і її бабка відразу злетіла в повітря та полетіла до Віла з Лірою. Шевальє полетів услід.

Але галівесп'яни не присіли на дітей: пролетівши в них над головами та переконавшись, що з ними все гаразд, вони полетіли вперед — частково тому, що бабкам не сиділося на місці, частково — щоб подивитися, наскільки простягається ця похмура рівнина.

Ліра побачила, як у неї над головою промайнули яскраві точки, та відчула величезне полегшення від того, що тут є бодай щось жваве та красиве. Тоді, більше неспроможні тримати свою ідею всередині, вона повернулася до Віла, проте вирішила, що має говорити пошепки. Тож вона приклали губи до вуха хлопця та зашепотіла:

— Віле, я хочу вивести звідси всіх цих бідолашних духів — не лише дітей, а й дорослих! Ми відшукаємо Роджера та твого батька, а потім зробимо прохід до зовнішнього світу і звільнимо їх!

Хлопець повернувся та посміхнувся Лірі так тепло і привітно, що вона відчула, як у неї всередині щось перевернулося. Вона не знала, звідки з'явилося це почуття, а без Пантелеймона не могла навіть спитати себе, що це означає. "Либонь, — подумала дівчинка, — моє серце почало битися якось по-іншому". Схвильована, вона наказала собі заспокоїтися та опанувати себе.

Вони рушили далі. Шепіт: "Роджер… Ліра тут… Роджер… Ліра прийшла" — летів уперед набагато швидше, ніж вони рухалися, переходячи від одного духа до іншого, наче електричний заряд, який одна клітина тіла передає іншій.

Зрештою Тіаліс і Салмакія, котрі на своїх бабках невтомно курсували поруч та оглядали довкілля, помітили новий, інший рух: десь попереду почалася якась жвава циркуляція. Наблизившись, галівесп' яни побачили, що на них уперше не звертають уваги — відбувалося дещо ще цікавіше, і духи ледь чутним шепотом обговорювали це, показували на щось руками, квапили когось уперед.

Салмакія спустилася, але приземлитися не могла: її вага була надто великою для примарних створінь, і їхні руки чи плечі не тримали її, хоч як вони намагалися. Вона побачила молодого хлопця-духа з чесним нещасним обличчям, надзвичайно здивованого тим, що йому казали, і голосно вигукнула:

— Роджер? Це Роджер?

Хлопець смикнувся, підвів налякані очі та кивнув.

Салмакія полетіла до свого товариша, і вони поспішили до Ліри. Політ виявився тривалим, до того ж важко було зрозуміти, куди слід летіти, але, спостерігаючи затим, куди рухаються духи, галівесп'яни таки спромоглися відшукати Ліру.

— Он вона, — промовив Тіаліс і закричав:

— Ліро! Ліро! Твій друг тут!

Ліра підвела очі та виставила руку для бабки. Велика ко-іаха відразу всілася на неї, склала прозорі крила та застиг, виблискуючи червоно-жовтими смугастими боками. ЦЛіра піднесла руку до очей та тихим від хвилювання голосом спитала:

— Де?

— За годину ходу звідси, — відповів шевальє. — Проте він знає, що ти йдеш. Йому сказали інші, а ми переконалися, що це саме він. Просто йди вперед, і невдовзі ти його побачиш.

Тіаліс побачив, що Віл ледь тримається на ногах від утоми, але змушує себе рухатися вперед. Лірі ж новина додала сил, і вона засипала галівесп'ян запитаннями: "Як виглядає Роджер? Чи він розмовляв із ними? Чи він зрадів? Чи розуміли інші діти, що відбувається, і допомагали вони чи трималися байдуже?" Тіаліс терпляче відповідав наних, і дівчинка помалу наближувалася до хлопця, якого вона колись штовхнула в обійми смерті.

23

Немає виходу

— Віле, — промовила дівчинка, — як ти гадаєш, що робитимуть гарпії, коли побачать, що ми випускаємо духів?

Крилаті створіння кричали дедалі голосніше та кружляли дедалі нижче над їхніми головами, крім того, їх кількість щоразу збільшувалася — наче морок концентрувався у крилаті згустки злості. Духи весь час кидали вгору налякані погляди.

— Ще далеко? — спитала Ліра в леді Салмакії.

— Ні, вже близько, — зависнувши над головами дітей, відповіла та. — Якби ти здерлася на цю скелю, то побачила б його.

Але Лірі не хотілося гаяти час. Вона готувалася зустріти Роджера якомога бадьорішим виразом обличчя, проте перед її очима весь час стояв образ цуценяти-Пантелеймона, покинутого на пристані серед туману, і вона ледь утримувалася від ридань. "Я мушу не думати про це заради Роджера, — повторювала вона собі, — адже я для цього пройшла весь цей шлях".

І тут вони зіштовхнулися з Роджером. Це сталося так несподівано, що Ліра ледь не пройшла крізь нього. Роджер кинувся обійняти її, його обличчя виражало захват настільки, наскільки обличчя духа взагалі здатне на це. Довкола юрбилися незліченні мертві.

Але хлопець пройшов крізь її руки, мов холодний дим, і хоча вона відчула, як щось схопило її за серце, Роджерові не вистачило сили, щоб утриматися на місці. Вони більше не могли по-справжньому торкнутися одне одного.

Проте Роджер міг шепотіти, і дівчинка почула:

— Ліро, я не думав, що колись побачу тебе знов! Я гадав, що навіть коли ти прийдеш сюди після смерті, ти будеш уже старою й не схочеш розмовляти зі мною…

— О Роджере, як ти міг таке подумати?

— Тому що коли Пантелеймон вирвав мого деймона з лап деймона лорда Ізраеля, я зробив не те, що треба було! Нам не слід було тікати, ми повинні були накинутися на Сніжного барса! Ми повинні були бігти до тебе! Тоді його Деймон не зміг би знову схопити мого, і коли скеля обрушилася б, він був би зі мною!

— Дурний, хіба це твоя провина? — розсерджено промовила Ліра. — Це ж я привела тебе туди, хоча мені слід було відправити тебе до Англії разом із циганами. Це я в усьому винна! Мені дуже шкода, Роджере, чесно, якби не я, ти сюди не потрапив би…

— Хто знає? — відповів хлопець. — Можливо, я вмер би якось по-іншому. Але, Ліро, хай там як, ти не винна в моїй смерті!

Дівчинка відчувала, що починає сама вірити в це, проте їй однаково було дуже тяжко дивитися на холодну бідолашну постать, таку близьку й водночас таку далеку. Ліра спробувала схопити Роджера за зап'ястя, але її пальці знову зімкнулися в прохолодному повітрі. Але хлопець зрозумів, що вона хоче зробити, і сів на землю біля неї.

Інші духи трохи відступили, залишивши їх самих. Віл також відійшов, сів та почав розглядати свою руку. Вона знову кровоточила, і поки Тіаліс розлючено кидався на мертвих, намагаючись відігнати їх від такої привабливої для них крові, Салмакія допомогла хлопцеві обробити рану. Проте Ліра й Роджер усього цього не помічали.

— Але ж ти жива, то як ти могла сюди потрапити? — спитав Роджер. — І де Пантелеймон?

— О Роджере, я змушена була залишити його на березі Озера! Це було найгіршим із того, що я коли-небудь робила, ти сам знаєш, як це боляче… Він стояв там і просто дивився Мені вслід… Я відчувала себе вбивцею, Роджере, — але я змушена була це зробити, інакше я не потрапила б сюди.

— Після своєї смерті я постійно удаю, що розмовляю з тобою, — сказав хлопець.