Янтарне скло - Сторінка 52

Юрба духів розступилася перед нею та потекла слідом.

Коли вони підійшли до дерева, Вілу на руку приземлився Тіаліс і знаком показав, аби хлопець нахилився до нього вухом і послухав його.

— Гарпії повертаються, — промовив він, — їх стає дедалі більше. Тримай свій ніж напоготові. Ми з леді утримуватимемо їх, скільки зможемо, проте не виключено, що тобі доведеться битися.

Тихо, щоб не хвилювати Ліру, Віл розстебнув піхви та поклав руку на рукоятку ножа. Тіаліс знову злетів у повітря, і Ліра тим часом дійшла до дерева та сіла на один із його товстих коренів.

Довкола зібралося так багато мертвих, що Віл крикнув відійти назад та звільнити простір, але Роджеру він дозволив залишитися поруч — хлопець невідривно дивився на Ліру та прислухувався до кожного її слова. Тоді Ліра почала розповідь про світ, який вона знала. Вона розповіла, як вони з Роджером залізли на дах Коледжу Джордана і знайшли там грака зі зламаною лапкою, вони доглядали за ним, поки лапа не загоїлася і він знову міг літати; розповіла, як вони досліджували винні підвали, вкриті товстенним шаром пилу й павутиння, та випили трохи канарського чи токайського і сп'яніли. Дух Роджера слухав усе це та, гордий і сумний водночас, кивав і шепотів: "Так, так! Саме так воно й було!"

Потім Ліра розповіла духам про велику битву між міськими та дітьми випалювачів цегли.

Спочатку вона описала Клейбедс, намагаючись не забули жодної подробиці — широкі блідо-коричневі мийні канави, механізми, що підіймали нагору глину, печі, схожі на великі вулики з цегли. Вона розповіла про верби, що росли вздовж річки, описала їхнє сріблясте знизу листя, повідомила, що коли сонце світило на глину понад два дні, та починала розтріскуватися на великі охайні пластинки, розповіла, що вона відчувала, засунувши пальці у тріщину та повільно підіймаючи висушену пластину грязі, намагаючись не розламати її при цьому. Знизу глина все ще була вогкою й ідеально годилася для того, щоб кидати нею в людей.

Вона описала аромат, що стоїть у такому місці: дим із печей, запах гнилого листя та цвілі, що ним тхне від ріки, коли вітер віє з південного заходу, теплі пахощі печеної картоплі, яку зазвичай їдять випалювачі цегли, звук води, яка тече по водоводах у мийні канави, повільне низьке чмокання, котре лунає, коли ти намагаєшся витягти ногу з в'язкого бруду, та важкі вогкі ляпанці лопат по густій від глини воді.

Потім вона розповіла, що діти випалювачів цегли завжди воювали з міськими дітьми, але вони були повільними й тупими, із глиною замість мозків, а міські, навпаки, швидкими та кмітливими, наче горобці; як одного разу міські забули про всі свої розбрати та спланували і здійснили напад на Клейбедс із трьох боків, притиснувши дітей випалювачів до річки; як вони довго кидали одні в одних пригорщі важкої в'язкої глини, як міські дощенту зруйнували замок із грязюки, що його звели їхні вороги, обернувши укріплення на снаряди; як усе на світі — повітря, земля та вода — змішалося в одне, як усі діти виглядали зовсім однаково, покриті брудом від маківки до ніг, і длякожного з них цей день став найкращим у житті.

Закінчивши розповідь, Ліра, геть виснажена, подивилася на Віла, потім озирнулася та завмерла, шокована.

Її зачаровано слухали не лише всі духи та її товариші із плоті та крові, на її виступі були присутні й інші глядачі: усі гілки дерева були усіяні купами птиць-жінок, а жіночі обличчя уважно й серйозно дивися на неї, наче зачаровані.

Охоплена страхом, дівчинка підвелася, але гарпії не ворушилися.

— Гей, ви, — у відчаї промовила Ліра, — ви ж нападали на мене раніше, коли я намагалася щось вам розповісти! То що зупиняє вас зараз? Ну ж бо, роздеріть мене своїми пазурами та зробіть із мене ще одного духа!

— Це лише дрібна частина з того, що ми зробимо, — сказала гарпія, котра сиділа всередині — та сама, без імені. — Слухай сюди. Тисячі років тому, коли сюди прийшли перші духи, Господь наділив нас можливістю бачити в кожному найгірше, і з тих часів ми годувалися цим найгіршим, доки наша кров і наші серця не просочилася ним до останньої краплі. Але нам більше нічим було годуватися — це було все, що ми мали. А тепер ми дізналися, що ви плануєте прорізати шлях до верхнього світу та випустити в повітря мільйони духів…

Тут різкий голос гарпії потонув у шепоті — це кожен дух, що почув це, закричав із радості та надії. Однак усі гарпії разом заверещали та забили крилами, і невдовзі знову запанувала тиша.

— Так, — промовила перша гарпія, — ви збиралися вивести їх звідси! А що робити нам? Я скажу вам: відтепер усе зміниться. Ми калічитимемо, мучитимемо та роздиратимемо на частини кожного нового духа, що приходитиме сюди, і залишатимемо його збожеволілим від страху, розкаяння та ненависті до самого себе. Наразі це пустеля, проте ми перетворимо її на пекло!

Кожна гарпія заволала та засвистіла, і чимало їх злетіло з гілок і кинулося на духів, змусивши їх у страху кинутися врозсип. Ліра смикнула Віла за руку та промовила:

— Вони тікають, і ми нічого не зможемо зробити: вони ненавидять нас, вважаючи, що ми їх зрадили! Ми зробили їхнє становище гіршим, а не кращим!

— Спокій! — сказав Тіаліс. — Не впадай у відчай. Поклич їх та зроби так, аби вони повернулися та вислухали нас.

Тож Віл вигукнув:

— Поверніться! Усі ви, поверніться та послухайте нас!

Гарпії одна за одною почали розвертатися та повертатися на дерево. Услід наблизилися й духи, і тепер вони стояли, боязко дивлячись на жінок-птиць, обличчя котрих непровіщали їм нічого путнього. Шевальє залишив свою бабку леді Салмакії та заліз на камінь — так, аби його маленьку фігурку в зеленому одязі було видно всім.

— Гарпії, — промовив він, — натомість ми можемо запропонувати вам дещо краще. Я хотів би, щоб ви правдиве і відповіли на моє питання, а потім послухали, що я вам скажу, та ухвалили рішення. Коли Ліра звернулася до вас за муром, ви напали на неї. Чому?

— Тому що вона брехала! — як одна заволали гарпії. — Сама брехня й вигадки!

— Але тільки-но ви всі уважно її слухали, навіть не поворухнувшись. Дозвольте мені ще раз спитати вас: чому?

— Тому що це була правда, — відповіла гарпія без імені. — Тому що правда поживна, ми можемо нею годуватися. Тому що ми нічого не могли з собою вдіяти. Тому що ми й гадки не мали, що може існувати не лише порок, а й дещо інше. Тому що з цих слів ми дізналися про світ сонця, вітру й дощу. Тому що це правда.

— Тоді пропоную укласти угоду, — сказав Тіаліс. — Замість того, щоб шукати в духах, котрі приходять сюди, порок, жорстокість і жадібність, відтепер ви отримаєте право вимагати від кожного духа, щоб він розповів вам історію свого життя, повідомив про те, що бачив та чув, чого торкався, що любив і знав у верхньому світі. Така історія є в кожного з духів, і кожен із них може повідомити вам про світ щось правдиве. Ви матимете право слухати їх, а вони — обов'язок розповідати все це вам.

Ліра захоплено подумала: "Якими ж міцними мають бути нерви галівесп'янина!" Як він наважувався розмовляти з цими створіннями в такому тоні, наче в нього є влада надавати їм права? Кожна з гарпій могла б за мить розтрощити його одним змахом лапи або підняти високо над землею та кинути об землю так, щоб від нього залишилося тількимокре місце. Але він стояв тут, гордовитий і безстрашний, та пропонував їм угоду! А вони вислухали його та почали тихо обговорювати його слова між собою.

Усі духи застигли в очікуванні.

За хвилину гарпія без імені повернула голову до подорожан і промовила:

— Цього замало! Нам потрібне дещо більше. Раніше ми виконували завдання Господа, мали посаду та обов'язки. Ми ретельно виконували його накази, й за це нас шанували. Так, нас ненавиділи й боялися, але й шанували. Що станеться з нашими почестями? Чому духи взагалі звертатимуть на нас увагу, коли вони можуть просто повернутися до верхнього світу? У нас своя гордість, і ми не бажаємо її втратити. Нам потрібне почесне місце роботи! Нам потрібні обов'язки й завдання, котрі б ми могли виконувати, котрі дадуть нам повагу, на яку ми заслуговуємо!

Сидячи на гілках, гарпії переступали з лапи на лапу, підіймали крила й щось бурмотіли. Але тут поруч із Тіалісом опинилася леді Салмакія та голосно заговорила:

— Ви маєте рацію, в кожного повинно бути важливе завдання, що дає йому пошану та наповнює його гордістю. Існує одне завдання, котре можете виконати лише ви — як вартові та охоронці цього місця. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб супроводжувати духів від того місця, в якому вони з'являються у світі мертвих, до виходу у світ живих. В обмін вони розповідатимуть вам історії свого життя. Гадаю, це чесна та справедлива плата за те, що ви будете їхніми провідниками. Як ви вважаєте?

Гарпія без імені подивилася на своїх сестер, і ті кивнули. Гарпія промовила:

— І в нас буде право відмовлятися проводити їх, якщо вони брехатимуть або щось приховуватимуть, або коли їм нічого буде нам сказати. Якщо вони живуть у верхньому світі, то просто повинні бачити, торкатися та чути, любити та вчитися. Ми робитимемо виняток для немовлят, у яких не було часу чогось навчитися, проте в усіх інших випадках, якщо духи нічого не приноситимуть нам, ми не супроводжуватимемо їх.

— Це буде справедливо, — відповіла Салмакія, і з нею погодилися всі інші.

Отже, було укладено угоду. В обмін на історію, котру розповіла Ліра, гарпії запропонувати перенести подорожан та їхній ніж до того місця у світі мертвих, де він лежав дуже близько до верхнього світу. Шлях туди був вельми довгим і вів через численні тунелі й печери, однак гарпії пообіцяли чесно виконати своє завдання й дозволили всім духам також піти вслід.

Але коли вони вже збиралися вирушити, загальну увагу привернув дух худорлявого чоловіка зі схвильованим обличчям. Чоловік так голосно, як тільки міг, промовив:

— А що з нами буде? Облишивши світ мертвих, чи станемо ми знову живими? Чи зникнемо, як зникли наші деймони? Брати й сестри, нам не слід іти за дитиною, не дізнавшись спочатку, що з нами станеться!

Інші підхопили:

— Так, розкажіть нам, куди ми йдемо! Чого нам очікувати? Ми не підемо, доки не дізнаємося, що з нами буде!

Ліра у відчаї повернулася до Віла, але той спокійно запропонував:

— Скажи їм правду.